— Ідеться про три тисячі благословенних гіней! І якщо ти не будеш першим, старий Ральф Еддикот може прийти туди й розказати їм таку саму історію. — А потім вона додала: — А Кітті Келлі не буде кривити носа, дивлячись на чоловіка з такими грошима, правда? Отже, тепер причешись. І викинь ту нещасну цигарку.
Розділ 24
Том не повірив власним очам, коли помітив катер «Віндворт Спірит», що з’явився відразу після циклону, який пронісся вздовж західного узбережжя Австралії. Він покликав Ізабель, щоб пересвідчитись, чи вона бачить те саме. Вони лише тиждень як повернулися на Янус. Судно мало з’явитися аж у середині березня і забрати їх на материк перед від’їздом до Пойнт-Мур. Можливо, на шляху в інше місце були проблеми з двигуном? А може, Ральфа та Блуї поранило в такий шалений шторм?
Море було дуже неспокійним, і екіпаж щосили намагався, не пошкодивши катер, пришвартувати його біля причалу.
— У шторм будь-який порт згодиться, правда, Ральфе? — прокричав Том проти вітру, коли човен швартувався до пірса, але старий не відповідав.
Коли замість Блуї на кормі Том упізнав незгарбну постать Невіла Віттніша, його здивування зросло ще більше. За ним з’явилися четверо поліцейських.
— Заради Бога, Ральфе! Що трапилось?
Той знову не відповів. Том похолонув. Він подивився на схил і побачив Ізабель, яка поступово віддалялась назад, за межі видимості пристані. Один поліцейський ішов, похитуючись по трапу, ніби п’яний, і минув деякий час, поки він звик до статичної поверхні під ногами. Інші йшли слідом за ним.
— Томас Едвард Шерборн?
— Так, усе правильно.
— Сержант Спреґґ, поліція Олбані. Це мій помічник, констебль Страґнелл. Сержанта Накі та констебля Ґарстоуна ви маєте пам’ятати з відділку в Партаґезі.
— Не сказав би, що пам’ятаю.
— Пане Шерборне, ми тут щодо справи Френка Ронфельдта та його доньки Ґрейс.
Це було наче удар у грудну клітку, і Том не міг тепер навіть дихати. Його шия скам’яніла, а обличчя миттю стало восково-блідим. Чекання закінчилося. Це було так, ніби ти нарешті отримуєш команду для наступу після багатьох днів очікування в окопах.
Сержант щось витягнув із кишені. Це був аркуш паперу, який ураз затріпотів від поривів вітру. Тримаючи його двома руками, сержант показав аркуш Шерборну і запитав:
— Ви впізнаєте це, сер?
Том упізнав фотографію брязкальця. Він подивися на пагорб. Поки обдумував свою відповідь, Ізабель зникла. Том шукав точку опори: після цього повернення назад уже не буде.
Він глибоко вдихнув, ніби позбувся тягаря, і опустив голову із заплющеними очима. Потім відчув торкання руки до свого плеча. Це був Ральф.
— Томе, Томе, синку… Що, в біса, тут відбувається?
Поки поліція на самоті допитувала Тома, Ізабель відійшла до маленьких хрестів біля пагорба. Кущі розмарину так само, як її думки, то з’являлись, то зникали перед очима. Вона трусилася, згадуючи момент, коли найнижчий і наймолодший поліцейський поважно показував їй фото. Він не міг не зауважити широко розплющені очі жінки та її прискорене дихання.
— Хтось надіслав цю іграшку пані Ронфельдт минулого тижня.
— Минулого тижня?
— Скидається, ніби це була та сама людина, що надіслала їй листа два роки тому.
Ця остання новина взагалі збила її з пантелику.
— Ми поставимо вам кілька запитань після того, як поговоримо з вашим чоловіком, але, — і він ніяково стенув плечима, — вам не варто відходити надто далеко звідси.
Ізабель дивилася на скелі: там так легко дихати, а їй не вистачало повітря, коли вона уявляла Люсі, котра спить пополудні, а в сусідній кімнаті поліція допитує її батька. Вони заберуть дівчинку. Думки Ізабель мчали із шаленою швидкістю: вона може сховати її десь на острові. Вона може… може попливти на човні з Люсі. Жінка швидко розрахувала — рятувальний човен завжди споряджений і готовий відплисти будь-якої хвилини. Вона могла забрати Люсі… але куди? Будь-куди, це неважливо. Вона візьме дівчинку на човен і попливе з острова, перш ніж хтось зрозуміє, що їх нема. І якщо вони потраплять у правильну течію, то можуть попрямувати на північ. …Ізабель уявляла, як вони вдвох причалять десь поблизу Перта, разом і в безпеці. Логіка втручалася, щоб нагадати їй про ризик південних течій і неминучу смерть у Південному океані. Не відкладаючи, жінка розглядала інший варіант. Вона здатна заприсягтися, що це її дитина і що шлюпка принесла два мертвих тіла, а вони взяли тільки брязкальце. Вона хапалася за будь-яку можливість, навіть найабсурднішу.
Та сама нав’язлива думка повернулася: «Я мушу запитати Тома, що робити».
Потім їй стало зле, коли згадала, що все це через нього. Це стало для неї таким самим ударом, як і тієї ночі після звістки про загибель її брата Г’ю, вона прокинулася й подумала: «Я маю сказати Г’ю про ці жахливі новини».
Поступово якась її частина припустила, що порятунку немає, і страх переріс у гнів. Чому? Чому він просто не залишив усе так, як є? Том мав захищати свою сім’ю, а не роздирати її на шматки. Глибоко в підсвідомості прокинулося темне важке почуття, що шукало собі пристановища. Думки Ізабель виром затягувала темрява — він планував це протягом двох років. Хто цей чоловік, який зміг збрехати їй, забрати від неї дитину? Вона пам’ятала вигляд Ханни Ронфельдт, коли та торкалася його руки, і задумалась про те, що насправді сталося між ними. Раптом вона виблювала на траву.
Океан розбивав штормові хвилі об скелі, розбризкуючи краплі на сотні метрів над водою, саме там, де на краю гори стояла Ізабель. Від краплин солоної води хрести потемніли, а її сукня стала вологою.