— Сльоза.
— Правильно. А ще?
— Сльоза, — повторила вона.
Том засміявся.
— А що буває, коли на небі хмари?
— Дощ.
— Так, але що буває, коли насуваються хмари, що звучало б як «коза»? Починається на букву «г».
— Гроза!
Він полоскотав їй животик.
— Гроза, сльоза, коза. Говорячи про… Подивись он туди, Люсі, внизу, біля берега.
— Вона там! Побігли, татку!
— Краще не треба, кроленятко, бо злякаємо її. Зловимо нашу кізку тихенько.
Том так зосередився на Люсі, що не відразу помітив, де коза знайшла собі нове пасовище.
— Злазь, маленька. — Він підняв Люсі високо над головою та опустив на траву. — Будь хорошою дівчинкою і почекай тут, поки я піду заберу Флоссі. Я прив’яжу цю мотузку їй на шию, і вона легко та покірно піде з нами. Правда, Флоссі? Ходи сюди й не впирайся. — Коза підняла голову і відійшла трохи назад. — Годі вже, стій спокійно! — Том схопив її за шию і закріпив мотузку. — Ось так. Саме так. Добре, Лулу. — Озирнувшись, чоловік відчув, як затремтіли його руки, й за мить до цього він збагнув чому.
Люсі сиділа на невеликому пагорбі, де трава була значно густішою, ніж на рівнині навколо. Зазвичай Том уникав цієї частини острова, бо вважав її похмурою та затіненою навіть у погожу сонячну днину.
— Дивись, татку, я знайшла гарне місце, — сказала дівчинка, радісно посміхаючись.
— Люсі, відійди звідти! — прокричав він, не стримавшись.
Люсі насупилась, і сльози потекли рікою. Вона почала ревіти, бо на неї ще ніколи не кричали.
Том побіг, щоб забрати її.
— Пробач мені, Лулу! Я не хотів налякати тебе, — винувато промовив він. Приховуючи страх, Том відійшов на кілька кроків. — Це погане місце, люба.
— Але чому? — рюмсала вона. — Це моє особливе чарівне місце.
— Просто воно… — І він притулив її голову до своєї шиї. — Просто це погане місце, сонечко.
Том поцілував Люсі в маківку.
— Я погана? — збентежено запитала дівчинка.
— Ні, не погана. Тільки не ти, Лулу. Він поцілував її в щічку, прибравши пасмо світлого волосся з її очей.
Проте, коли ніс маленьку, мабуть, уперше за всі ці роки різко відчув, що ті самі руки, які зараз торкаються її, опустили в могилу тіло її батька. Із заплющеними очима він пригадав напруження у своїх м’язах, вагу того чоловіка і тепер порівнював її з вагою його доньки. Йому здалося, що Люсі була важчою з них двох.
Він почув, як вона плескає його по щоках.
— Татку, подивися на мене! — сказала дівчинка.
Він розплющив очі та мовчки дивився на неї. Потім, глибоко вдихнувши, промовив:
— Час відвести Флоссі додому. Чому б тобі не потримати мотузку?