Вона кивнула, і Том, замотавши мотузку на руці Люсі, поніс дівчинку вгору схилом.
Того дня Люсі вже хотіла залізти на крісло в кухні, але повернулась до Тома й запитала:
— Татку, а тут гарне місце?
Він саме ремонтував ручку у дверях і, не підводячи голови, відповів:
— Так, Лулу, гарне.
Проте, коли Ізабель підійшла, щоб сісти поряд, Люсі вигукнула:
— Ні, мамо, підводься із крісла! Тут недобре місце для сидіння.
Ізабель засміялась.
— Я тут завжди сиджу, люба, і це чудове місце!
— А тато каже, що ні!
— Про що вона, Томе?
— Я тобі потім поясню, — відповів він, забираючи викрутку і сподіваючись, що Ізабель забуде.
Але вона пам’ятала.
Уклавши Люсі в ліжко, жінка знову запитала:
— А що це були за балачки про те, де краще сісти? Люсі все ще залишалася схвильованою, коли я сиділа біля її ліжка, розповідаючи казку на ніч. Вона сказала, що ти будеш сердитися.
— Та це тільки гра, яку вона вигадала. Думаю, до завтра все забуде.
Але того дня Люсі воскресила образ Френка Ронфельдта, і його обличчя тепер з’являлося Тому кожного разу, коли він дивився в бік могил.
«Доки ти сам не станеш батьком…» Він багато думав про матір Люсі, однак тільки тепер усвідомив усе святотацтво, яке вчинив над її батьком. Через Тома чоловік не міг бути похований з належними почестями; і навіть спогади про нього не залишаться в серці Люсі, на що має право кожен батько. На якусь мить лише кілька футів віддаляли Люсі від її справжньої родини — Ронфельдта та його предків. У Тома холодок перебіг поза шкірою, коли він подумав, що міг убити родичів — що цілком можливо — чоловіка, який дав життя Люсі. Раптом із глибин його пам’яті, де вони були весь цей час поховані, знову так чітко з’явились обличчя ворогів, убитих ним на війні.
Наступного ранку, коли Люсі з Ізабель пішли в курник зібрати яйця, Том вирішив навести лад у вітальні, складаючи олівці Люсі в коробочку з-під печива та збираючи в стіс її книжки. Серед них він знайшов молитовник, який Ральф подарував їй на хрестини і з якого Ізабель часто читала Люсі. Він перегорнув тонкі сторінки, обрамлені по кутках золотом. Уранішні молитви, таїнство Причастя… Продивляючись Книгу псалмів, він зупинив погляд на 36-му псалмі. «Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних, бо вони, як трава, будуть скоро покошені і, мов та зелена билина, пов’януть!»
Сміючись, увійшла Ізабель із Люсі на спині.
— Боже, тут чисто! Невже тут побували чарівні ельфи? — запитала жінка.
Том згорнув книгу й поклав її на стіс інших.
— Я лише намагаюсь прибратись, — відповів він.
Кілька тижнів по тому Ральф і Том сиділи, впершись спинами в камінну стіну повітки, розвантаживши останні вересневі запаси їжі.
Блуї внизу на човні ремонтував несправний якірний ланцюг, а Ізабель з Люсі робили на кухні імбирні пряники. Ранок був важким, і тепер чоловіки попивали пиво, гріючись у перших боязких променях весняного сонця.
Протягом багатьох тижнів роздумів Том уявляв цей момент, обмірковуючи, як почати розмову, коли прибуде човен. Він прокашлявся перед тим, як запитати:
— Ральфе, ти коли-небудь… коли-небудь робив щось погане?
Старий чоловік підвів здивований погляд на Тома.
— Що в біса ти маєш на увазі?
Незважаючи на всі приготування, Томові було складно дібрати потрібні слова.