— А хто твої мама і тато?
Том, пересадивши Люсі на інше коліно, сказав:
— Моїх маму й тата звали Елеонора та Едвард.
— І вони теж мої бабуся та дідусь?
Том ухилився від відповіді.
— Вони обоє вже померли, сонечко.
— Так само, як Флоссі, — сказала Люсі й кивнула настільки серйозно, що Том зрозумів: вона уявлення не має, про що він говорить.
Чоловік уже забув про козу, яка захворіла й померла кілька тижнів тому.
— Так, так само, як Флоссі.
— А чому твої мама й тато померли?
— Бо вони були хворими й старими, — відповів Том, а потім додав: — Це трапилося дуже давно.
— А я помру?
— Ні, Лулу, я не дозволю цьому статися.
Але останнім часом із кожним днем дитина, здавалося, вибивала його з рівноваги. Що більше слів вона вивчала, то більше могла дізнаватись про світ навколо себе і про те, ким вона була. Томові не давало спокою те, що її сприйняття світу та себе самої було побудоване на суцільній брехні: брехні, яку він сам створив та облагородив.
Кожна поверхня у світловій камері маяка блищала: Том завжди підтримував тут порядок, однак тепер він натер усі металеві деталі мало не до діамантового блиску. Цими днями від нього постійно пахло розчинником для лаків та фарб. Призми виблискували, а на перекладинах не було навіть пилинки. Ще ніколи весь механізм не працював так плавно і з такою точністю.
Проте будинок навпаки був обділений належною увагою.
— Ти не міг би зашпаклювати цю тріщину? — попросила чоловіка Ізабель після обіду в кухні.
— Зашпаклюю, коли підготуюсь до інспекції.
— Але ти вже тижнями, а то й місяцями до неї готовий, якщо вже на те пішло. Чи до нас з візитом приїжджає сам король?
— Я просто хочу, щоб усе було в повному порядку. Я ж казав тобі, ми маємо шанс переїхати на маяк у Пойнт-Мур. Ми були б на березі, поблизу Джеральдтона. Біля людей. І за сотні миль від Партаґеза.
— Були часи, коли ти навіть слухати не хотів про те, щоб залишити Янус.
— Так, але часи змінилися.
— Це не вони змінилися, Томе, — сказала Ізабель. — Це ти завжди казав: якщо здається, що маяк змінився, то причина насправді зовсім не в маяку.
— Тобі видніше, — відповів він, підвівшись. Узявши свій гайковий ключ і не обертаючись, попрямував у повітку.
Тієї ночі Том, прихопивши пляшку віскі, пішов дивитися на зірки зі скелі неподалік. Легкий морський вітерець повівав йому в обличчя, коли він простежував сузір’я та пив полум’яний напій. Він звернув увагу на промінь світла з маяка й гірко засміявся, подумавши, що світло, яке було видно здалеку, означало лише те, що острів сам по собі завжди залишався в темряві. Маяк існує для інших, і він не в змозі освічувати простір навколо себе.
Розділ 21
Три місяці по тому в Партаґезі відбувалося величне та пишне за тутешніми мірками святкування. З Перта прибули старший офіцер Управління торгового флоту та губернатор штату. Місцевими знаменитостями були мер міста, начальник порту, священик, а також троє з п’яти останніх доглядачів маяка. Усі вони зібралися, щоб святкувати сорокалітню річницю відкриття маяка, який уперше засвітився на Янусі в січні 1890 року. З цієї нагоди сім’я Шерборнів отримала спеціальну відпустку на материк.
Том провів пальцем між шиєю і тісним накрохмаленим комірцем.
— Я почуваюся як різдвяна індичка! — скаржився чоловік Ральфові за кулісами, звідки вони крадькома споглядали публіку, що зібралась.
У передніх рядах уже сиділи інженери з міста, працівники порту й Маякової служби, котрі роками працювали на Янусі. Крізь відчинені вікна виднівся пейзаж літнього вечора, долинав спів цвіркунів. Ізабель та її батьки сиділи по один бік зали; Люсі розповідала Біллу Ґрейсмарку свої дитячі віршики, вмостившись у нього на колінах.