— Молодець!
— І я… навіть не знаю, я подумав, може, нам одружитися? — Побачивши вираз обличчя Тома, хлопець додав: — Звісно, ми не мусимо! Нічого такого! Правду кажучи, ми ніколи навіть не… я маю на увазі, що її батько не спускає з неї очей. Так само, як і її мати, і брати. А пані Мювет — кузина її матері, тобто ти знаєш, що це за сім’я.
Том розсміявся:
— Так ось про що ти.
— Це серйозний крок. Я знаю, що всі рано чи пізно одружуються, але ти відчув, що то воно?..
— Я навряд чи добре на цьому знаюсь. Одружився лише один раз і все ще звикаю до ролі чоловіка. Чому б тобі не запитати в Ральфа? Вони з Гільдою разом уже дуже давно, виростили дітей. Думаю, він краще розуміється на цьому.
— Я не можу запитати в Ральфа.
— Чому?
— Кітті вважає, що, коли ми одружимося, я залишу роботу на катері й піду працювати в бакалійну крамницю. Вона боїться, що одного дня я можу потонути й не повернутися з роботи додому.
— Ого, весела дівчина!
Блуї був схвильований.
— Серйозно. Як це — бути одруженим? Мати дитину і все таке?
Скуйовдивши рукою волосся, Том деякий час роздумував над цим справді нелегким питанням.
— Наша сім’я навряд чи може бути прикладом для тебе. Подружніх пар, що живуть ізольовано на маяку, не так уже й багато. А якщо чесно, то однозначної відповіді немає, бо з днини на днину інше. Тут є свої переваги і свої труднощі. Але без сумніву скажу тобі, що це важче, ніж бути самому по собі.
— Мама говорить, я ще занадто молодий і сам не знаю, чого хочу.
Том ледь посміхнувся.
— Гадаю, твоя мама твердитиме це, і коли тобі виповниться п’ятдесят. Що б там не було, тут справа не в розумі, а у відчуттях. Довірся собі. — Том ненадовго замовчав. — Але сім’я — це не штиль на морі, навіть якщо ти зустрів саме ту. Тут треба подолати довгий шлях. І ніколи не відомо, що тебе чекає на ньому. Ти заздалегідь погоджуєшся на все. Дороги назад немає.
— Татку, дивись! — у двері повітки ввійшла Люсі, розмахуючи м’яким іграшковим тигром — це був подарунок Гільди. — Він ричить! Послухай! — сказала вона, перевернувши іграшку догори ногами.
Том узяв дівчинку на руки. Через маленьке віконце він побачив Ральфа, який саме ішов до них.
— Хіба тобі не пощастило! — сказав Том, лоскочучи її шию.
— Щаслива Люсі! — засміялася вона.
— А бути батьком? Як це? — запитав Блуї.
— Отак.
— Ні, старий, справді?
Обличчя Тома посерйознішало.
— Цього не можна навчитися. Дитина з неймовірною легкістю обеззброює тебе й заволодіває твоєю душею. Це справжня несподіванка для тебе.
— Татку, зроби так, щоб він заричав! — наполягала Люсі.
Том, поцілувавши дівчинку, перевернув іграшку.
— Друже, тільки нікому про це не розповідай, добре? — попросив Блуї і, трохи подумавши, додав: — Хоча всі й так знають, що ти завжди тримаєш язик за зубами.
Сказавши це, він повернувся до дівчинки й жартівливо заричав, як тигр.