Час від часу, залишаючись сам-один на маяку, він ловив себе на думці, що намагався уявити Ханну Ронфельдт. Вона була висока? Повнява? Чи Люсі має її риси обличчя? Та коли він силкувався відтворити образ жінки, то бачив тільки руки, що ховали заплакане обличчя. Чоловік, здригнувшись, повертався до своєї безпосередньої роботи.
Ця дитина здорова, щаслива й обожнювана в цьому маленькому світі поза досяжністю газет та пліток. За межею реальності. Траплялися тижні, коли віра у власну нормальну, щасливу родину ставала для нього якимось дурманом.
— Не розказуй таткові. Поки я не дозволю.
Дівчинка серйозно подивилась на Ізабель.
— Не говорити йому, — сказала вона, киваючи. — А можна печиво?
— Почекай. Давай спершу закінчимо обгортати подарунок.
У вересні 1928 року катер привіз кілька додаткових посилок, які Блуї вдалося сунути Ізабель тоді, коли Ральф відволікав Тома розвантаженням. Зробити сюрприз на день народження Тома було нелегкою справою. Спершу, за кілька місяців заздалегідь, Ізабель передала матері список побажань. Оскільки Том єдиний мав банківський рахунок, то вона пообіцяла розплатитися наступного разу, коли вони зійдуть на берег.
Купити щось Томові було легко і важко водночас. Він радів усьому, та насправді нічого не хотів. Вона зупинила свій вибір на авторучці «Конвей Стюарт» і останньому виданні довідника з крикету «Вісден»: щось практичне і щось цікаве. Якось увечері, сидячи надворі, вона запитала Люсі, що та хотіла б подарувати таткові. Дівчинка закрутила пасмо волосся навколо пальця, мить подумала і сказала:
— Зірки.
Ізабель розсміялася.
— Люсі, я не впевнена, що ми зможемо це зробити.
Дитина вперто сказала:
— Але я хочу!
В Ізабель з’явилась ідея.
— А якщо ми подаруємо йому мапу зіркового неба — атлас?
— Так!
Тепер, коли вони сиділи перед здоровенною книгою, Ізабель запитала:
— Що ти хочеш написати на першій сторінці?
Вона тримала ручку, обхопивши своїми пальцями пальчики Люсі, і писала під диктовку кривуватими буквами.
— Для мого татка, люблю назавжди…
— Більше, — наполягала Люсі.
— Більше чого?
— Більше «завжди». Завжди, завжди, завжди…
Ізабель розсміялася, і «завжди, завжди, завжди» полізло, як гусінь, по всій сторінці.
— Що пишемо далі? Може, «Від люблячої дочки Люсі»?
— Від Лулу з маяка.
Маленька дівчинка почала виводити літери з матір’ю, але їй це набридло і вона злізла з колін на середині слова.
— Мамо, допиши це, — як завжди, закомандувала дитина.
Тому Ізабель завершила підпис і додала в дужках: секретар та помічник вищезгаданої особи — Ізабель Шерборн.
Коли Том розгортав пакунок, що було важко, оскільки Люсі закривала його очі руками, він сказав: