Віолетта підрíзала гніт гасової лампи.
— Вона завжди була дуже чутливою, — задумливо вимовила жінка. — А якщо чесно, думаю, дочка просто не хоче ділитися з кимось Люсі. — Вона зітхнула. — Без маляти тут буде тихо.
Білл обняв Віолетту за плечі.
— Навіває спогади, хіба ні? Пам’ятаєш, як Г’ю та Алфі були маленькими? Такі милі. — Білл усміхнувся. — Пам’ятаєш, як вони закрили кота в шафі на кілька днів? — Він замовк. — Це не те саме, я знаю, але бути дідусем також добре. Немов повернулися наші хлопчики.
Віолетта запалила лампу.
— Колись я думала, що ми не зможемо це пережити, Білле. Вважала, що ми ніколи більше не будемо щасливими. — Вона задмухала сірник. — І нарешті такий дарунок долі.
Жінка накрила лампу скляним ковпаком і пішла спати.
Слова відлунювали в Томовій голові, він вдихав солодкий запах жасмину й не помічав його аромату.
Розділ 16
У першу ніч на Янусі вітер завивав навколо світлової камери, немов шукаючи слабке місце в товстих вікнах вежі. Засвітивши маяк, Том знову й знов повертався думками до суперечки з Ізабель, котра сталася одразу після того, як відбув катер.
Вона була незворушною:
— Томе, ми не можемо змінити те, що сталося. Хіба ти не думаєш, що я теж намагаюся знайти розв’язок? — Вона схопила ляльку, яку підняла з підлоги, і притисла її до грудей. — Люсі — щаслива, здорова дівчинка. І відірвати її від нас тепер було б… Томе, це було б жахливо! — Ізабель складала простирадла й нервово ходила між кошиком з білизною та шафою. — Добре це чи погано, Томе, ми зробили те, що зробили. Люсі обожнює тебе, а ти обожнюєш її, і ти не маєш права позбавляти дитину люблячого батька.
— А як же щодо її люблячої матері? Її живої-живісінької матері! Хіба це справедливо, Із?
Її обличчя побагровіло.
— А хіба це справедливо, що ми втратили трьох немовлят? Як ти думаєш, це справедливо, що Алфі та Г’ю поховані за тисячі миль звідси, а в тебе ані подряпини? Звичайно, це несправедливо, Томе, це несправедливо щодо всіх нас! Ми просто повинні прийняти те, що нам приготувало життя!
Вона вразила Тома в найболючіше місце. Протягом усіх цих років його не покидало почуття обману, проте одурив він не смерть, а своїх товаришів. Завдяки їм він залишився неушкодженим, хоча логіка підказувала, що йому просто пощастило і нічого більше. Ізабель, побачивши, що він починає дратуватися, полагіднішала.
— Томе, ми повинні зробити все правильно… Заради Люсі.
— Ізі, будь ласка…
Вона зупинила його:
— Жодного слова, Томе! Єдине, що ми можемо зробити, — це любити нашу маленьку дівчинку так, як вона заслуговує на те. І ніколи, ніколи не кривдити її!
Стискаючи ляльку, Ізабель поспіхом вийшла з кімнати.
Тепер, коли Том дивився на вкритий білими баранцями океан, його з усіх боків огорнула темрява. Лінія горизонту зникла, і щосекунди ставало темніше й темніше. Барометр показував, що тиск падає. На світанку заштормить. Том посмикав за латунну ручку дверей, які вели в галерею, і продовжив спостерігати за світлом маяка, рівним і невразливим.
Коли того вечора Том пішов на маяк, Ізабель, присівши біля ліжечка Люсі, дивилась, як мала засинає. Вона зібрала всі свої сили, щоб пережити той день, її думки нуртували в голові, наче шторм, що насувався з моря. Тепер майже пошепки жінка співала улюблену колискову Люсі:
Вона намагалася не збитися з мелодії:
Люсі нарешті заснула, а Ізабель розціпила її маленькі пальчики й забрала рожеву мушлю, яку тримала дитина. Їй було не по собі, і це відчуття тривало ще з того моменту біля надгробку, а тепер воно посилювалося, й жінка намагалася позбутися його, водячи пальцем по мушлі, отримуючи задоволення від її гладкості й точних пропорцій. Істота, котра колись там жила, давно померла, залишивши тільки цей витвір. А потім Ізабель спало на думку, що чоловік Ханни Поттс теж залишив після себе живий витвір — цю маленьку дівчинку.
Люсі здійняла руку над головою і, на мить нахмурившись, стиснула пальці в кулак, у якому вже не було мушлі.
— Я нікому не дозволю скривдити тебе, люба. Обіцяю, ти завжди будеш у безпеці, — пробурмотіла Ізабель. А потім зробила те, до чого не вдавалася протягом кількох років. Вона стала навколішки й схилила голову. — Господи, я ніколи не збагну Твоїх таїнств. Я можу лише сподіватися бути гідною своєї долі. Дай мені сили продовжувати жити. — На мить у неї закралися певні сумніви, однак Ізабель змогла опанувати себе. — Ханна Поттс — Ханна Ронфельдт, — продовжила вона, — я знаю, її доля теж у Твоїх руках. Пошли нам мир! Нам усім. — Вона прислухалася до вітру й до шуму океану і вперше за останні два дні відчула себе в безпеці. Поклавши мушлю біля ліжка Люсі, де та легко могла б її знайти, коли прокинеться, і заспокоївшись, Ізабель тихо вийшла з кімнати.
Той січневий понеділок після хрестин був знаковим для Ханни Ронфельдт.
Коли вона пішла перевіряти поштову скриньку, то думала, що там, як завжди, порожньо: вона перевіряла її напередодні. Це був своєрідний ритуал, котрий жінка повторювала, щоб скоротати час від того страшного Дня пам’яті, що стався майже два роки тому. Спочатку вона ходила в поліцію, іноді навіть нічого не говорила, просто дивилася питальним поглядом, на що констебль Гаррі Ґарстоун мовчки хитав головою. Коли вона виходила, його колега констебль Лінч міг прокоментувати: «Бідна жінка. Он як буває…» — і теж хитав головою, а потім повертався до паперової роботи. Щодня вона ходила на іншу частину узбережжя в пошуках хоч чогось, якоїсь підказки: частини дошки чи шматка металу.
Вона діставала з кишені лист до чоловіка й дитини. Час від часу вкладала туди різні речі — вирізку з газети про цирк, що приїжджав у місто; дитячий віршик, який написала від руки й прикрасила квітами. Вона кидала лист у хвилі, сподіваючись, що чорнило крізь конверт просочиться в океан і її кохані чоловік та донечка отримають послання.