Накі зрозумів, що Септимус звертався до нього. Сержант знову оглянув лист. Охайний почерк. Звичайний папір. Не відправлений поштою. Від когось тутешнього? Бог свідок, є ще люди, яким приносить задоволення страждання дружини фрица.
— Боюся, тут не надто багато інформації.
Він терпляче вислухав протести Ханни, що, безумовно, там є підказки. Батько і сестра, на його погляд, почувалися трохи ніяково, як ото буває, коли божевільна тітка заходиться розповідати про Ісуса за обіднім столом.
Коли Септимус провів його до дверей, сержант нап’яв капелюха і стиха сказав:
— Це схоже на жорстокий розіграш. Я думаю, вже пора закопати сокиру війни проти фриців. Хай там що, але не можна так жартувати. Я нікому не розповім про лист. У мене нема бажання заохочувати жартівників наслідувати це.
Він потиснув Септимусу руку й пішов довгою стежкою, по обидва боки обсадженою евкаліптами.
Повернувшись до кабінету, Септимус поклав руку на плече Ханни.
— Дівчинко, вище носа! Не засмучуйся через це.
— Але я не розумію, тату. Вона мусить бути живою! Для чого комусь раптом писати неправду?
— Ось що я тобі скажу, люба: я подвою нагороду. Хай це буде дві тисячі гіней. Якщо комусь дійсно що-небудь відомо, ми скоро дізнаємося про це.
Септимус налив дочці ще чаю. Він уперше жалкував, що навряд чи прийдеться розстатися з грішми.
Хоча Септимус Поттс був відомою людиною в ділових колах Партаґеза, мало хто міг сказати, що знає чоловіка добре. Він усіляко намагався захистити свою сім’ю, але його головним суперником завжди був фатум. Септимусу минуло п’ять років, коли 1869 року він прибув на Фримантл на кораблі «Королева Каїра». На його шиї була маленька дерев’яна табличка, яку повісила мама, коли безутішно цілувала його на прощання в порту Лондона. Там було написано: «Я добрий християнин. Будь ласка, потурбуйтесь про мене».
Септимус був сьомою та останньою дитиною в сім’ї торговця залізними виробами в Бермондсі, котрий через три дні після народження дитини загинув під копитами коня, що поніс. Його мати зробила все можливе, щоб зберегти сім’ю, однак через кілька років захворіла на сухоти. Вона розуміла, що мусить забезпечити хоч якесь майбутнє своїм дітям. Багатьох повідправляла до родичів по всьому Лондону, де вони безкоштовно допомагали, а ті натомість могли б хоч якось про них піклуватися. Але її остання дитина була занадто малою, щоб бути чимось більшим, ніж марною витратою продуктів, і тому перед своєю смертю мати Септимуса посадила його на корабель, що прямував у Західну Австралію.
Кілька десятиліть після того Септимус казав: такий досвід або змушує вас відчути смак смерті, або дає жагу до життя, а він вважав, що рано чи пізно смерть однаково прийде. Тому, коли огрядна засмагла жінка з Християнської місії моряків послала його до «хороших» людей на південному заході, він без заперечень поїхав туди; а з іншого боку, хто б його слухав? Він почав нове життя в Коджонапі, місті на схід від Партаґеза, з Волтом і Сарою Флінделлами, подружжям, яке заробляло, заготовляючи сандалове дерево. Вони були добрими людьми, але досить практичними, щоб розуміти, що сандалове дерево легке і з ним може впоратися навіть дитина, тому й погодилися прийняти хлопчика. Про Септимуса, то після подорожі на кораблі він був радий почувати під ногами ґрунт і мати поруч людей, котрі не шкодували кусня хліба.
Так Септимус познайомився з цією новою країною, куди його відправили, наче посилку без адреси, і полюбив Волта й Сару, а також їхню практичність. У маленькій хижі на їхній ділянці землі не було ані шибок у вікнах, ані проточної води, але в перші дні йому здавалося, що там є все необхідне.
Коли врешті-решт дорогоцінний сандал, що іноді коштував більше, ніж золото, був практично стертий з лиця землі через надмірне споживання, Волт і Септимус почали працювати на нових лісопилках, які відкрилися біля Партаґеза. Будівництво нових маяків уздовж узбережжя означало, що комерційні ризики перевезень за цим маршрутом зменшувалися, а нові залізниці й причали дозволяли заготовляти й одразу ж відправляти ліс у будь-яку точку світу.
Септимус працював як проклятий. Він читав молитви і попросив дружину пастора, щоб та давала йому уроки читання й письма щосуботи. Ніколи хлопець не витрачав марно ані півпенні й ніколи не знехтував можливість заробити. Здавалося, він бачить перспективи там, де інші не в змозі узріти нічого. Невисокий на зріст, він завжди поводився з гідністю й вдягався так добре, наскільки міг собі дозволити. Часом це означало, що він виглядав майже франтом, принаймні то був чистий одяг для церкви в неділю, навіть якщо Септимусу довелося прати його опівночі, щоб вичистити з нього тирсу після важкої денної зміни.
Усе це допомогло йому, коли 1892 року новоспечений баронет з Бірмінґема проїжджав через колонію в пошуках чогось екзотичного, щоб вкласти кудись трохи коштів. Септимусу випав шанс почати бізнес, і він переконав баронета вкласти гроші в невелику ділянку землі. Жваво розпорядившись цією інвестицією, Септимус отримав прибуток у триста відсотків, потім обережно і вдало зіграв на біржі й швидко розпочав власний бізнес. На ту пору, як колонія приєдналася до новоствореного Австралійського Союзу 1901 року, він був одним з найбагатших лісозаготівельників в окрузі багатьох миль.
Це були чудові часи. Септимус одружився з Еллен, дівчиною з вищого світу Перта. У них народилися Ханна та Ґвен, і їхній будинок, Бермондсі, став утіленням стилю та успіху на південному заході. А потім, під час одного з його знаменитих пікніків у чагарях, що влаштовувалися на вражаючих скатертинах і зі срібними приборами, його любу дружину трохи вище кісточки, якраз над бежевим лайковим чобітком, вкусила коричнева змія, і за годину жінка померла.
«Життя, — думав Септимус, коли його дочки повернулися додому в день надходження таємничого листа. — Ніколи не знаєш, як воно поверне. Воно дає один шанс, а натомість забирає інший». Він нарешті помирився з Ханною після народження дитини, і тут чоловік та маля зникли в нікуди, залишивши його дочку в розпачі. Тепер якісь негідники знову все каламутять. Звичайно, треба бути вдячним за те, що є, і радіти тому, що не стало гірше.
Сержант Накі сидів за столом, постукуючи олівцем по промокальному паперу і спостерігаючи за крихітними слідами свинцю. Бідолашна жінка. Хіба можна звинувачувати її за сподівання, що її дитина жива? Його Ірен іноді й досі плакала за малим Біллі, а він утопився ще малюком двадцять років тому. У них було ще п’ятеро дітей, та смуток завжди ходив поруч.
Правду кажучи, немає жодного шансу, що дитина ще жива, і він знову взяв чистий аркуш паперу й почав писати звіт щодо цього випадку. Принаймні дружина Ронфельдта заслуговує на дотримання всіх формальностей.
Розділ 17
«Ваш чоловік упокоївся в руках Господа». Ханна Ронфельдт знову й знову згадувала ту фразу з таємничого листа. Ґрейс жива, та Френк помер. Вона хоче вірити в одне, але не в інше. Френк. Франц. Вона пригадує лагідного чоловіка, чиє життя не раз переверталося з ніг на голову, і врешті-решт доля привела його до неї.
Уперше він побачив інший бік життя ще шістнадцятирічним хлопчиком із забезпеченої віденської сім’ї, коли його батько програв усе в азартні ігри і родина змушена була переселитися до родичів у Калґурлі, місце настільки віддалене від Австрії, що навіть найзапекліші кредитори не стали б його там шукати. З розкоші вони потрапили в злидні, тому син почав працювати продавцем у пекарні своїх дядька та тітки, які після переїзду змінили імена Фриц і Мітсі на Клайв та Міллі. Вони сказали, що для них важлива асиміляція. Його мати це зрозуміла, однак батько з гордістю й упертістю пручався адаптації, через що і розорився, а за рік кинувся під поїзд, що прямував до Перта, і Френк став главою сім’ї.
Кілька місяців по тому почалася війна, і його як посібника ворога інтернували — спочатку на острів Роттнест, а згодом на схід. Тепер цей хлопчина був не просто відірваний з корінням від землі — його почали зневажати за те, до чого він не мав жодного стосунку.
«Він ніколи не скаржився», — думала Ханна. Чоловік завжди щиро усміхався, і саме таким 1922 року вона зустріла його в Партаґезі, коли він почав працювати в пекарні.
Ханна згадала, як уперше побачила його на головній вулиці. То був сонячний весняний ранок, однак, як це трапляється в жовтні, — вітряний. Чоловік усміхнувся їй і простягнув шаль, яку вона загубила.
— Ви щойно забули її в книжковому магазині, — сказав він.
— Дякую! Це дуже люб’язно.