— Я маю піти в поліційний відділок, зараз.
— З якого дива?
Ізабель поглянула на матір, на якусь мить майже наважилась їй розповісти. Але сказала:
— Мені вкрай потрібно побачити пана Накі. Я повернуся пізніше, — гукнула вона позаду Віолетти, спускаючись коридором до вхідних дверей.
Відчинивши двері, Ізабель завмерла, бо побачила силует людини, яка збиралася подзвонити у дзвоник. Промоклою від дощу жінкою була Ханна Ронфельдт. Ізабель застигла, їй відібрало мову.
Стоячи на порозі, Ханна говорила швидко, не зводячи очей із троянд у вазі на столику позаду Ізабель, боячись, що коли вона гляне прямо на неї, то передумає.
— Я прийшла дещо сказати. Тільки скажу і йду. Не питайте у мене нічого, будь ласка! — Вона згадала обітницю, що дала Богу декілька годин тому: як тут відрікатися. Ханна зітхнула і продовжила:
— Минулої ночі з Ґрейс могло трапитися будь-що. Вона так відчайдушно прагнула побачити вас. Дякувати Господу, що її знайшли до того, як вона потрапила в біду. — Ханна поглянула вгору. — Ви можете собі уявити, як це? Бачити, як донька, котру ти зачала і виносила, донька, яку народила і годувала грудьми, називає когось іншого своєю мамою? — Жінка поглянула вбік. — Але мені треба прийняти це, попри біль. Я не можу поставити своє щастя вище за її. Дитина, яку я мала, Ґрейс, не повернеться. Тепер я це розумію. Усе просто: вона може жити без мене, навіть якщо я не можу жити без неї. Я не повинна карати її за те, що трапилося. І я не повинна карати вас за гріх вашого чоловіка.
Ізабель почала протестувати, але Ханна перебила її. Знову зосередивши погляд на трояндах, жінка сказала:
— Я дуже добре знала Френка. А Ґрейс я майже не знаю. — Вона поглянула в очі Ізабель. — Ґрейс любить вас. Мабуть, вона належить вам. — З великим зусиллям жінка вимовила наступні слова: — Але мені треба знати, що запанує справедливість. Якщо ви зараз мені присягнетеся, що все це зробив ваш чоловік, — присягнетеся життям, — тоді я дозволю Ґрейс жити з вами.
Несвідома думка промайнула в голові Ізабель, і вона інстинктивно мовила:
— Присягаюсь!
Ханна продовжила:
— Щойно ви дасте свідчення проти цього чоловіка і його надовго посадять, Ґрейс може повернутися до вас. — Раптом жінка заридала. — О Боже, допоможи мені! — І кинулася геть.
Ізабель була приголомшена. Вона знову й знов обдумувала щойно почуте, дивуючись, чи не вигадала це часом. Але на веранді були мокрі сліди, мокра доріжка від крапель згорнутої Ханною Ронфельдт парасолі.
Вона настільки близько дивилася вслід Ханні крізь сітку для мух, що блискавка видалася поділеною на маленькі квадратики. Тоді загриміло і затрусився дах.
— Я думала, ти пішла до поліційного відділку. — Слова врізалися в думки Ізабель, і близько хвилини жінка не могла зрозуміти, де вона. Повернувшись, жінка помітила матір. — Я думала, ти вже пішла. Що трапилося?
— Блискає.
«Принаймні Люсі не злякається», — на цій думці впіймала себе Ізабель, коли небо розділив яскравий спалах. Ще з того часу, як дівчинка була немовлям, Том навчив її поважати, але не боятися стихії: блискавку, що могла вдарити у вежу з маяком на Янусі, океани, які громили острів. Вона подумала про повагу, котру Люсі виказувала у світловій камері маяка: не торкатися інструментів, тримати пальці подалі від скла. Їй пригадалася дитина на руках у Тома, яка сміялася і з галереї махала Ізабель, котра стояла внизу біля мотузки з білизною. «Одного разу був собі маяк…» Скільки історій Люсі починалися так? «І був там шторм. І вітер щораз дув і дув, а доглядач маяка запалював маяк, а Люсі йому допомагала. І було темно, але доглядач маяка не боявся, бо мав чарівне світло».
Їй пригадалося змучене обличчя Люсі. Вона може повернути свою доньку, огорнути її безпекою і щастям, і все це буде позаду. Вона може любити її і плекати, і дивитися, як вона росте… Через декілька років зубна фея таємно забере молочні зуби за три монети, тоді поступово Люсі буде ставати вищою і вони стануть разом говорити про світ і про…
Вона може залишити свою доньку. Якщо… Скрутившись калачиком на ліжку, Ізабель заридала:
— Я хочу свою доньку! О Люсі! Я не можу цього витерпіти.
Заява Ханни. Прохання Ральфа. Її власна фальшива клятва, яка зрадить Тома, так само, як він зрадив її. Знову й знову, наче карусель, думки кружляли і змішувалися, тягнучи її спочатку в один бік, потім в інший. Вона чула слова, які промовлялись. Але один голос був відсутнім — голос Тома. Чоловік, котрий став між нею і Люсі. Між Люсі і її мамою.
Не в силах більше опиратися його поклику, вона підсунулася до шухляди, витягнула листа й поволі відкрила його.
Ізі, кохана!
Сподіваюся, що з тобою все добре і ти тримаєшся. Я знаю, твої мама і тато подбають про тебе. Сержант Накі з доброти своєї дозволив мені написати тобі, але він це прочитає вірогідніше, ніж ти. Якби ми могли поговорити наодинці.
Я не впевнений, чи колись зможу розмовляти з тобою знову. Завжди думаєш, що буде шанс сказати те, що має бути сказане, щоб виправити становище. Але не завжди так буває.
Я не хотів, щоб усе так продовжувалося, я не міг із цим жити. Я не можу описати, наскільки мені шкода, що я тебе образив.
У нас невелика зміна в житті, і якщо все закінчиться так, тим, що зараз відбувається зі мною, то це все-таки вартуватиме цього. Моє життя мало закінчитися багато років тому. Зустріти тебе тоді, коли я думав, що воно закінчилося, і бути коханим тобою, — якби я прожив ще сотні років, я б не міг попросити кращого за це. Я любив тебе так сильно, як умів, Із, хоча це нічого не означає. Ти чудова дівчина, і ти заслуговувала на когось набагато кращого за мене.
Ти сердита і скривджена, нічого не має сенсу. Я знаю, як це. Через те, якщо ти вирішила позбутися мене, я не буду тебе звинувачувати.