У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уранішні бальбецькі концерти не були далекою минувшиною. А проте о тій порівняно недавній порі я не надто клопотався Альбертиною. У перші дні по приїзді навіть не знав, що вона в Бальбеку. Хто ж мені про це сказав? Ага, Еме. Сонце яскріло золотом, як сьогодні. Славний Еме! Він був радий мене бачити. Але Альбертини він не любив. Не можуть же любити її всі. Авжеж, то він ознаймив мені, що вона в Бальбеку. Звідки йому стало відомо? А, він її перестрів і поводилась вона задерикувато. Ту ж мить, витлумачивши розповідь Еме в іншому сенсі, ніж той укладав у свої слова, моя думка, яка досі усміхнено линула по отих благословенних водах, нагло вибухла, ніби напоровшись на невидиму й небезпечну міну, підступно закладену в цьому місці моєї пам’яти. Еме похвалився, що перестрів її, що вона поводилася задерикувато. Що він мав на увазі? Я зрозумів — вульгарно і тут-таки, заперечуючи, заявив, що Альбертина — душа витончена. Ануж він хотів сказати, що вона — гоморрейка? Вона була з приятелькою; може, вони обіймалися, розглядали інших жінок; може, справді поводилися так, як Альбертина ніколи не дозволяла собі при мені. Хто її приятелька? Де перестрів Еме цю одіозну Альбертину? Я силкувався достоту пригадати те, що казав мені Еме, справдити, чи його слова стосуються того, що я собі уявляв, а чи він мав на думці лише манери. Але даремно я морочив собі голову: той, хто про це себе запитував, і той, хто міг щось пригадати, на жаль, були одною і тою самою особою, мною; я раз у раз роздвоювався, але нічим себе не збагачував. Я запитував, але сам і відповідав — про що ж я міг дізнатися ще? Я вже не думав про мадемуазель Вентейль. Викликаний новою підозрою, мій напад ревнощів був теж новий чи, радше, був продовженням, розвитком підозри; сценою для неї був уже не Монжувен, а дорога, де Еме перестрів Альбертину, а її предметом — приятельки, одна з яких могла супроводжувати того дня Альбертину. Може, якась Елізабет, а може, отих двійко дівчат, яких Альбертина розглядала у дзеркалі в казино, нічим не показуючи, що їх бачить. Безперечно, вона підтримувала з ними стосунки, як і з Естер, Блоковою кузиною. Коли б мені про такі стосунки розповів хтось третій, цього, мабуть, вистачило б, аби я був знищений; та що я уявляв їх собі сам, то мимоволі домішав до своїх підозр стільки непевности, скільки треба було для злагодження болю. Буває, що з пакета підозр людина щодня поглинає у величезних дозах думку про зраду, маленька дещиця якої могла б стати смертельною, якби її в нас упорснуло одне вбивче слово. А ось уже об’яв інстинкту самозбереження: ревнивець без вагань висуває страхітливі підозри з приводу невинних фактів, та добудь йому перший доказ — і він заплющить очі на очевидну істину! Зрештою кохання — хвороба невиліковна, як оті конституціональні аномалії, коли ревматизм попускає лише з тим, щоб його змінили епілептоїдні мігрені. Потому як ревниві мої підозри вщухали, я мав жаль до Альбертини, що вона не досить зі мною ніжна, що, може, й на глум бере мене з Андре. Я з жахом уявляв, що вона про мене подумає, якщо Андре переповість їй усі наші розмови; прийдешність малювалася мені в чорних барвах. Журба розвіювалась тільки тоді, коли нові підозри наштовхували мене на інші домисли або, навпаки, Альбертинина ніжність надщерблювала моє щастя. Хто ж ця дівчина? Треба написати до Еме, спробувати з ним побачитись, а тоді я перевірю його зізнання в розмові з Альбертиною, витягуючи з неї слово по слову. Наразі ж, переконаний, що це Блокова кузина, я попросив Блока (йому було невтямки, з якою метою) показати бодай її фото або, ще краще, познайомити з нею.

Скільки ми отак, через ревнощі, пориваємося пізнати людей, міст, доріг! Ревнощі — це жадоба знань, завдяки якій ми по зернятку визбируємо на той чи той предмет всі можливі відомості, опріч тих, які нам хотілося б мати. Підозра виникає несподівано: нараз пригадається якась плутана фраза, алібі, створене, може, не без наміру. Правда, відтоді ця особа вам на очі не наверталася, проте є ревнощі «у свинячий голос», пробуджувані лише після розлучення, запізнілі ревнощі. Можливо, звичка затаювати в собі деякі пасії: бажання покохати світську дівчину (на зразок тих, яких у супроводі гувернанток я бачив із вікна), а надто ту, про яку мені нагадував Сен-Лу в домі розпусти, бажання пестити гарних покоївок, зокрема — покоївку баронеси Пютбюс, бажання напровесні поїхати на село помилуватися на глід, на квітучі яблуні, на грози, бажання поїхати до Венеції, бажання взятися за перо, бажання жити, як усі, — так от, може, ця звичка затаювати в собі невгамованими всі ці бажання, обмежуючись лише обіцянкою самому собі не забути колись їх виконати, — може, ця багаторічна звичка все відкладати, звичка до того, що барон де Шарлюс знущально охрестив «тягнирезинізмом», зробилася для мене такою універсальною, що поширилася і на мої заздрощі? Намотавши на вуса, що неодмінно колись розпитаю Альбертину про дівчину (а може, дівчат: ця частина розповіді залишалася в моїй пам’яті плутаною, стертою, сказати б, нечитабельною), з якою (або якими) Еме перестрів її, я все зволікав із цим з’ясуванням. У кожному разі не заговорив про це з моєю приятелькою того вечора, щоб не здаватися їй надто ревнивим і не прогнівити її.

Одначе, коли назавтра Блок прислав мені світлину своєї кузинки Естер, я мерщій переслав її Еме. Аж це мені пригадалося, що Альбертина відмовила мені вранці в утісі, яка могла її справді зморити. Може, з тим, щоб приберегти цю втіху для когось іншого? Може, по обіді? Для кого? Заздрощам нема кінцякраю. Навіть якщо кохана істота (наприклад, по своєму сконові) вже не годна будити їх своїми вибриками, спогади про будь-які події можуть і самі стати в нашій пам’яті подіями (спогади, досі нами не висвітлені, зовсім, як нам здавалося, незначні), тобто досить нам загадатися над ними, без жодного поштовху ззовні, як випливе нам на очі їхній новий, зловорожий сенс. Бути вдвох не обов’язково, досить сидіти в кімнаті одному й думати, і нові факти зради коханої з’являться, хоча б вона вже й померла. Тож у коханні, не так як у буденному житті, треба боятися не лише будучности, а й минувшини, яка часто звершується для нас уже після будучности; і ми тут говоримо не так про минувшину, що про неї дізнаємося згодом, як про минувшину, що її зберігаємо в собі віддавна, а цс раптом навчилися читати.

Хай би там що, а надвечір я відчував себе щасливим: адже наближалася пора, коли я міг від присутносте Альбертини зажадати потрібного мені заспокоєння. На лихо, той вечір був одним із тих, коли заспокоєння я не діждався: Альбертинин поцілунок на прощання був дуже відмінний від звичного її поцілунку, і не заспокоїв мене, як раніше поцілунок матері у дні, коли та на мене гнівалася і я не смів її гукнути, хоча почував, що не засну. Той вечір був один із тих, коли Альбертина снувала нишком від мене якийсь план на завтра. Якби вона його мені звіряла, я вкладав би в його здійснення такий запал, на який ніхто, поза Альбертиною, не зміг би мене надихнути. Але вона не заїкалася про свій задум ні словом, та їй і зайве було щось казати; коли вона, вернувшись, переступала поріг моєї кімнати, ще в капелюшку або в точку, я вже бачив невідоме мені, уперте, затяте, нездоланне прагнення. Часто це було в ті вечори, коли я чекав на її повернення, думаючи про неї особливо ніжно, коли мені хотілося кинутися їй на шию з радощів. Овва! Чого варті проти цих непорозумінь ті, що заходили у мене з батьками, які виказували холодність або гнів, саме тоді, як я летів до них, сповнений ніжних почуттів! Любовні муки далеко не такі поверхові, вони куди болючіші, вони залягають на самім споді серця.

Аж ось настав вечір, коли Альбертина таки мусила згадати про свій задум. Я одразу доміркував, що завтра вона вибирається до пані Вердюрен. Власне, я нічого б не мав проти такої візити, але, звичайно, там було призначено зустріч, там чекала на неї якась утіха. Інакше їй би так не залежало на цьому вечорі. Інакше вона б не правила, що їй на цьому не залежить. Я простував у своєму житті стежкою, протилежною тій, якою посуваються народи, переходячи на фонетичне письмо потому, як уживали замість літер символи; і це я, хто стільки літ шукав правдешнього життя і думок людей лише в тім, що вони казали мені без ніякого й самохіть, і з їхньої вини дійшов до того, що надавав ваги єдино свідченням, які не були раціональним чи аналітичним виразом правди; слова щось означали для мене лише тоді, коли могли бути витлумачені на кшталт рум’янця на лиці збентеженої особи або раптової паузи. Якесь слівце (в устах, наприклад, маркіза де Камбремера, коли він гадав, ніби я «письменник», і коли, — доти він ще не озвався до мене, — розповідаючи про свою візиту до Вердюренів, повернувся до мене і сказав: «Був там якраз віконт де Бореллі», слівце викресане мимовільним і часом небезпечним зіткненням двох думок, яких мовець не висловив, але які я завдяки якомусь методові аналізу чи електролізу міг видобути, — таке слівце промовляло мені більше, ніж ціла розправа. Альбертина іноді своїми речами білила ті чи інші коштовні амальгами, які я хапався «обробляти», аби перетворити їх на ясні думки.

Зрештою найстрашніше для закоханого ось що: коли розрізнені факти з’ясувати важко (з усіх можливих засобів їх могли б розкрити лише досвід і шпигунство), то натомість правду дуже легко зглибити чи бодай відгадати. У Бальбеку я часто був свідком того, як Альбертина раптом упиналася довгим, схожим на дотик, поглядом у зустрічних дівчат, а потім, якщо я їх знав, казала: «Може, покликати? Я б їх так збештала, що не знаю як!» А з якогось часу (чи не відтоді, як розкусила мене) — нічичирк; жодної пропозиції запросити когось, жодного слова, навіть кинутого крадькома погляду, очі — невидющі й німі, пусті й байдужі, але не менш викривальні, як раніше — їхня намагніченість. Отож не випадало дорікати їй чи розпитувати про подробиці, з якими вона сама звірялася, про подробиці такі благенькі, такі малезні, що я відзначав хіба задля втіхи «доглядатися до макового зерняти». Язик не повертається питати: «Чому ви поглянули на цю жінку?», а «Чому ви не поглянули на неї?» — й поготів. А проте я добре знав (чи бодай знав би, коли б не вірив Альбертининим запевненням), що означають, що засвідчують ці погляди, а також суперечності в її словах (частенько вони до мене доходили лише з великим запізненням, по її відході), суперечності, якими я потім катувався цілу ніч, про які не смів більше з нею говорити, але які сподобляли мою пам’ять періодичними візитами. Навіть як вона бликала чи озиралася на бальбецькому пляжі або на паризькій вулиці, я вже метикував, хто ця особа: лише об’єкт пожадання в ту мить, як вона проходила, чи давня знайома або хтось, кого Альбертина знає лише з чуток. І коли я впевнювався в цьому останньому здогаді, то дивувався, що вона чула про неї, — так далеко ця особа перебувала поза колом «можливих» Альбертининих знайомих. Проте новочасна Гоморра — це крутиголовка, складена з часточок бозна-яких. Так, раз у Рівбелі, на великому обіді десятеро його учасниць випадково виявилися моїми знайомими — принаймні я знав їх з імен; публіка була вкрай різношерста, а проте чудово порозумілася між собою; такого одностайного, хоч і геть-то мішаного обіду я ще зроду не бачив.

Але вернімося до зустрінутих дівчат; на літню даму чи на старигана Альбертина ніколи не дивилася так безживно, так стримано, як на цей молодняк; вона ніби його не бачила. Ошуканим чоловікам не треба нічого знати — вони й так усе знають. Але для сцени ревнощів треба мати на руках досьє, та ще й досьє задокументоване. Зрештою, якщо, з одного боку, заздрощі допомагають нам відкрити в коханки нахил до брехні, то, з другого, — стокрот посилюють цей нахил, якщо жінка відкриє, що ми ревниві. Тепер вона не просто собі бреше, а бреше як шовком шиє — чи то з жалю до нас, чи то зі страху, чи то через те, що інстинктивно ховається тим глибше, чим завзятіше ми допитуємося. Звісно, бувають зв’язки, коли попервах легковажна жінка постає в очах закоханого чоловіка цнотливою. Але найчастіше любовний зв’язок поділяється на два діаметрально протилежні періоди. У перший жінка майже вільно, хіба лиш дещо злагоджуючи, говорить про те, яка вона гульлива, яке веселе веде життя, про все те, що згодом, запінившись, відкидатиме в розмові з тим самим чоловіком, як тільки відчує в ньому ревнивця і допитувача. Чоловік побивається за тим колишнім часом перших звірянь, хоча спогади йому допікають. Якби жінка звірялася так і досі, вона сама відкрила б йому таємницю всіх своїх гріхів, за якою він щодня вганяє дурно. А яким би це було доказом щирости, довіри, приязни! Якщо вона не годна жити, не зраджуючи його, то хай уже зраджує бодай по-приятельському, розповідаючи йому про свої втіхи, ділячися ними. І чоловік шкодує за тим життям, яке, здавалося, обіцяв початок їхнього кохання, а наступні події унеможливили, обертаючи їхній роман у щось нестерпно тяжке, здатне поставити їх на межу розриву, здатне зробити його або неминучим, або неможливим.

Іноді письмо, де я розшифровував Альбертинину брехню, письмо аж ніяк не ідеографічне, треба було просто читати навспак. Скажімо, того вечора вона недбало підкинула мені повідомлення — тим, щоб воно лишалося непоміченим: «Може, завтра я зайду до Вердюренів, але це ще вилами по воді писано: щоб мала велику охоту до того, то ні». Дитяча анаграма визнання: «Завтра я піду до Вердюренів, піду неодмінно, бо мені на цьому дуже залежить». Це позірне вагання означало тверду волю й мало на меті, даючи мені знати про візиту, зменшити її вагу. В Альбертининому тоні завше бринів сумнів, коли йшлося про невідкличні постанови. Мій рішенець був не менш твердий: зробити все, щоб візита до Вердюренів не відбулася. Заздрощі зчаста не що інше, як потреба вдаватися до тиранії у справах кохання. Мені дісталося, мабуть, від батька це нагле деспотичне бажання погрожувати найдорожчим мені істотам з наміром показати оманливість їхніх рожевих надій; дізнавшись, що Альбертина без мого відома, нишком придумала розвагу, яку б я з дорогою душею для неї полегшив і зробив приємнішою, якби вона мені з усім звірилася, я заявив недбалим тоном, умисне, аби пригнітити її, про свою постанову завтра вирядитися кудись із нею.

Я заходився пропонувати Альбертині інші цілі для прогулянки, які унеможливлювали візиту до Вердюренів; я робив це вдавано байдуже, аби приховати свою знервованість. Але вона відчула її нюхом. Ця знервованість наражалася в Альбертині на електричну силу супротивної волі, яка різко її відкидала; я бачив, як з очей її прискають іскри. Зрештою, чи треба було відгадувати те, що в цю мить виражали її зіниці? Як я міг так довго не помічати, що Альбертинині очі належать до тих, які (навіть у пересічної істоти) немовби стулені з багатьох кавалків, бо цим жінкам так хочеться, — приховуючи заразом своє хотіння, — побувати скрізь. Очі, завжди облудно нерухомі й байдужі, але динамічні, обладнані лічильником, аби знати скільки ще метрів чи кілометрів до місця таких пожаданих сходин; очі не стільки усміхнені на думку про звабні милощі, скільки притьмарені смутком і нехіттю від побоювання, як би щось не перешкодило цій зустрічі. Не встигнеш такі істоти пригорнути, як вони вже тікають. Щоб збагнути, які почуття вони будять у нас і яких не будять інші, навіть найгарніші, треба брати в рахубу, що вони не якісь там недвижні, а повсякчас у русі, тож слід ще додати до їхньої особи знак, що передає у фізиці швидкість.

Якщо ви розладнаєте їхній денний розклад, вони вам відкриють розвагу, з якою досі перед вами крилися. «Мені так хотілося бути на підвечірку в когось, кого я дуже люблю!» Отож, якщо через півроку ви, нарешті, познайомитеся з названою особою, то дізнаєтеся, що ваша приятелька, якій ви спаскудили всю обідню і яка вскочила в лабети, наплела вам, бажаючи вас іспекатися, про підвечірок, який нібито проводила з цією своєю улюбленицею удвох щодня о тій порі, коли ви її не бачили, — дізнаєтесь, що названа особа ніколи не вітала її в себе, що вони ніколи разом не чаювали і що дівчина хвалилась їй, ніби її держать на припоні, і держить її не хто, як ви. Тож-бо особа, в якої вона нібито, як призналася сама, бувала на підвечірку, до якої благала вас відпустити на чаювання, та особа мусила правити їй за ширму, насправді то була не вона, то була якась інша особа, насправді тут крилося щось іще! Щось іще, але що? Інша особа, але хто?

Овва! Ці мозаїчні очі, сумні й винозорі, задивлені в далечінь, може, допомогли б виміряти відстань, але показати напрямок не покажуть. Тут поле можливостей безкрає, і якщо випадково постане перед нами гола реальність, то настільки переходитиме всі можливості, що ми, приголомшені, впадемо навзнаки, гримнувшись головою об раптово вирослий мур. Констатація руху та втечі навіть не обов’язкова, досить, що ми дійшли висновку про них. Вона обіцяла написати нам листа, ми спокійні, ми вже розлюбили. Лист не надійшов, скринька порожня, «що ж діється?» — знову відроджуються неспокій та кохання. Отакі-то істоти переважно й прикохують нас, нам на горе. Бо кожна нова тривога, яку ми через них відчуваємо, уймає в наших очах щось від їхньої особистости. Ми згодні були покірно страждати, гадаючи, що кохаємо когось поза нами; аж це помічаємо, що наше кохання — це функція нашого смутку, що наше кохання, може, і є наш смуток і що його предмет лише малою мірою чорноволоса дівчина. Та, зрештою, саме такі істоти й кохані.

Найчастіше предмет кохання не тіло, хіба що на ньому зосереджується хвилювання, страх утратити його, непевність, чи дасться знову здобути його. Такого роду тривога зрощена з тілом. Вона надає йому чогось, що вище за красу; і це одна з причин, чому чоловіки, байдужі до красунь, можуть гинути за тими, що здаються нам бридулями. Саме цим істотам, цим утікачкам їхня вдача і наша тривога дають крила. І навіть коли вони з нами, їхній погляд немовби промовляє, що вони зараз знімуться й полетять. Доказом надкраси, якої позичають їм крила, є те, що часто одна й та сама істота для нас то безкрила, то криласта. Боючись її втратити, ми забуваємо про інших. Певні, що вона наша, ми зіставляємо її з іншими і пальму першости віддаємо їм. А що хвилювання та почуття певности можуть змінюватися щотижня, то ми можемо для цієї істоти на одному тижні жертвувати всім, що чарувало нас раніше, а на другому — нею самою, і так може тривати довго. Було б дивним, коли б ми не знали з досвіду (знайомого кожному чоловікові, який бодай раз на віку переставав кохати, забував про жінку), як мало важить така істота сама собою, коли вона більше неприступна або ще неприступна нашим почуттям. І, певна річ, коли ми кажемо: утікачки, це так само стосується ув’язнених, полонянок, навряд чи нам приступних. Отож чоловіки ненавидять звідниць, бо вони допомагають утечі, заманюють спокусою; натомість, кохаючи відлюдницю, залюбки звертаються до звідниць, щоб ті вирвали цю жінку з-під запорів і привели до нас. І якщо зв’язки з викраденими жінками не такі тривалі, як інші, то через те, що страх, що ми їх не здобудемо, чи обава, як би вони не втекли, і становить усю нашу любов, а тільки-но ми їх заберемо в мужа, вирвемо з їхнього театру, тільки-но вилікуємо від спокуси покинути нас, словом, тільки-но відгородимо від будь-якого нашого почуття, вони стають тільки такими, як є, тобто, майже нічим. І їх, таких пожаданих, живо кидає той, хто боявся, що покинуть його самого.

Я сказав: «Як же я не здогадався?» Та хіба я не здогадувався з першого бальбецького дня? Хіба не вгадав я в Альбертині одну з дівчат, під тілесною оболонкою якої ховається, може, не більше істот, ніж у нерозпечатаній колоді карт, ніж у якомусь соборі чи в театрі, куди ще не пускають, але більше, ніж у величезній і далі поповнюваній юрмі. І не тільки численних істот, а й бажань, солодких спогадів, неспокійних пошуків численних істот. У Бальбеку я не дуже хвилювався, тоді я ще не знав, що піду не тим слідом. А проте я відчував повняву Альбертининої істоти, запорожненої до щирця нашаруваннями сили-силенної істот, прагнень, спогадів про втіхи. І тепер, коли вона мені сказала: «Мадемуазель Вентейль», мене поривало здерти з неї сукню, не з тим, щоб поглянути на її тіло, а з тим, щоб крізь тілесну оболонку побачити весь реєстр її спогадів та близьких і палких побачень.

Якої надзвичайної ваги зненацька набувають начебто зовсім благенькі речі, коли кохана істота (або ще не кохана тільки за браком облудности), приховує їх від нас! Само собою страждання не завше викликає у нас почуття любови або ненависті до того, хто його спричиняє; до хірурга, який завдає нам болю, нам байдуже. Але нас дивує, коли жінка ще недавно запевняла, ніби ми для неї все, не бувши всім для нас (жінка, яку нам приємно бачити, цілувати, тримати на колінах), а сьогодні з її раптового пручання ми відчули, що вона не наша. Тоді розчарування будить у нас іноді забуте почуття давньої туги, про яку, одначе, ми знаємо, що викликала її не ця жінка, а ціла хура інших зрад, нагромаджених у нашій минувшині; справді-бо, де взяти одваги, щоб жити, як не зробити необачного руху, щоб уберегтися від смерти, у світі, де любов народжується тільки з брехні і зводиться лише до потреби заспокоєння нашої муки тією істотою, що її завдала? Аби вийти із пригніченого стану, спричиненого відкриттям цієї брехні та цього опору, ми можемо вдатися до гірких ліків — почати впливати на ту, що нам опирається і бреше; впливати наперекір її волі, за допомогою істот, які займають у її житті, як ми відчуваємо, більше місця, ніж ми самі; почати брехати, викручуватися, стаючи дедалі огиднішими в її очах. Але нестерпна мука від такого кохання змушує хворого у зміні пози шукати оманливого зцілення. Овва! На подібних способах упливу нам не збуває! І жахітність такої любови, народженої лише з неспокою, у тім, що ми без упину пережовуємо в нашій клітці порожні слова; ба більше, істоти, яких ми кохаємо, рідко подобаються нам завдяки фізичній бездоганності: вибір робить не наш свідомий смак, а випадкова хвилина туги, хвилина, розтягнена без кінця-краю хибкістю нашого характеру, яка повторює щовечора наші спроби і докочується до вжитку заспокійливих засобів.

Певна річ, моє кохання до Альбертини не було найубогішим коханням, до якого можна опуститися через слабку волю, бо воно було не зовсім платонічне. Альбертина задовольняла бажання мого тіла і при цьому виявляла інтелігентність. Але тут я передаю куті меду. Мене вражала не її інтелігентність, а якесь двозначне слівце, що кидало тінь на її вчинки; я силкувався згадати, що саме вона сказала, яким тоном, якої миті, у відповідь на які слова; відтворити подумки весь діалог, коли саме їй захотілося візитувати Вердюренів, і яке з моїх слів змусило її спохмурніти. Коли б ішлося про найважливіший для мене факт, то й тоді я не завдавав би собі стільки мороки, аби з’ясувати його автентичність, воскресити його атмосферу та колорит. Зрозуміло, тривога, сягнувши того щабля, коли вона робиться нестерпною, іноді вщухає на один вечір. Нас теж запрошено на свято, на яке збирається наша кохана і над справжнім сенсом якого ми сушимо голову вже кілька днів; коханка усміхається тільки до нас, розмовляє тільки з нами; ми відпроваджуємо її додому, а тоді, позбувшись страху, можемо, нарешті, втішатися цілковитим спокоєм, здатним покріпити нас, як покріплює міцний сон після довгої прогулянки. Але найчастіше все зводиться до того, що ми починаємо тривожитися вже на інший лад. Якісь слова, сказані ради нашого святого спокою, спрямовують наші підозри на новий слід. Безперечно, такий спокій вартий того, щоб за нього платити дорого. Та чи не простіше було б не купувати собі доброхітно, та ще й дорожчим коштом, самої тривоги? Зрештою ми знаємо, що хоч би який глибокий був перепочинок, неспокій і так візьме гору. Часами його навіть розбуркує якась заспокійлива фраза. Вимоги наших ревнощів та сліпота нашої довірливости куди більші, ніж може собі уявити кохана жінка. Якщо вона щиро присягається, що якийсь чоловік для неї тільки приятель, вона тяжко вражає нас, визнаючи те, чого ми не підозрювали, — що він її приятель. Коли вона, доводячи свою щирість, розповідає, як вони разом чаювали ще сьогодні по обіді, то за кожним її словом те, що досі лише витало і мріло, вбивається для нас у плоть. Вона признається, що він схиляв її до любощів із ним, і ми катуємося, уявляючи, як вона вислуховувала його улещання. Вона відкинула їх, — хвалиться вона. А ми зараз же на саму згадку про її розповідь застановляємося: чи вона справді дала одкоша? Вона стільки нам наторохтіла, але в її словах бракувало логічного зв’язку, а саме логіка більше за факти є показником істини. І при цьому вона так згорда кинула цю фразу: «Я йому сказала — ні, категорично!», — таке гордування з’являється в жінок усіх верств, коли ті брешуть. І треба їй ще й дякувати за те, що дала відкоша, своєю лагідністю заохотити її і надалі до таких жорстоких звірянь. Хіба що ми здобудемося на зауваження: «А якщо він уже заводив із вами такі речі, то чому ж ви згодилися з ним чаювати?» — «А щоб він не мав до мене пересердя і не казав, що я з ним не ласкава». І ми навіть не сміємо відповісти, що після одкоша, може, їй би ліпше бути ласкавішою з нами…

Альбертина лякала мене, схвалюючи мої запевнення (аби не нашкодити їй), що я їй не коханець. «Зрештою, — додавала вона, — ви й справді не коханець». Так-то воно так, може, я не в повному розумінні коханець, але в такому разі все, що ми робили між собою, вона робить із кожним, хоча присягається, що він їй не коханець. Вивідати за всяку ціну, що Альбертина думає, кого бачить, кого кохає, — як дивно, що я жертвував усім ради цієї потреби! Адже цю саму потребу знати імена, факти я відчував і щодо Жільберти, а тепер мені до них байдуже. Я здавав собі справу, що самі собою Альбертинині вчинки важать не більше. Цікаво, що перше почуття, розпушуючи дещо наше серце, торує шлях до інших захоплень, але не дає нам — попри ті самі об’яви і страждання — способу зцілитися від них. Зрештою, чи треба знати якийсь конкретний факт? Хіба не зразу дізнаються якимсь дивом про брехливість та про потаємну вдачу жінок, які щось приховують? Чи можливі тут помилки? Жінки уперто відмовчуються, тоді як нам так хочеться потягти їх за язика. І ми відчуваємо, що свого спільника вони запевнили: «Я німа як могила. Від мене ніхто ні про що не дізнається. Мовчок».

Ми офіруємо свій маєток, своє життя ради якоїсь істоти, а проте знаємо, що за десять років, рано чи пізно, відмовимо їй у багатстві і волітимемо довголіття. Бо тоді та істота буде вже відчахнута від нас гілка, вона сама вона — ніщо. З коханою нас пов’язує незліченне коріння, тисячі ниток, зітканих зі спогадів про вчорашній вечір, з надій на завтрашній ранок, всі ці безперервні тенета навичок, з яких нам годі виборсатися. Робом скнар, які громадять із гойности, ми марнотратники, які циндрять зі скнарости, ми офіруємо своє життя не так коханій, як усьому тому, що вона зуміла виснувати круг себе з наших годин, з наших днів, усьому тому, поруч із чим життя ще не прожите, життя, наскільки це можливо, прийдешнє, здається нам чимось примарнішим, відрубнішим, не таким інтимним, не таким нашим. Нам треба б порвати ці пута, куди важливіші, ніж вона сама, бо вони породжують у нас хвилеві обов’язки щодо неї: скажімо, обов’язок не сміти покинути її з остраху принизити себе в її очах, тоді як згодом ми зробимо це без вагань, позаяк, розлучена з нами, ця особа перестане бути нами, а насправді ж ми беремо на себе обов’язки єдино щодо самих себе, хай би навіть вони через очевидну суперечливість мали довести нас до самогубства.

Якщо я не кохав Апьбертини (чого не був певен), то її місце в моєму житті не можна було назвати якимось надзвичайним: ми живемо лише з тими, кого не кохаємо, з ким спряглися, аби лиш убити незносну любов, байдуже, про кого йдеться — про жінку, про країну чи про жінку, яка містить у собі країну. Ми навіть боїмося, що покохаємо її знов у разі нової розлуки. З Альбертиною я ще до цього не дійшов. Її брехня, її зізнання змушували мене дедалі дошукуватися істини. З брехнею вона не розминалася, ба більше, їй мало було брехати як усякій істоті, яка відчуває себе коханою, вона була просто стобрехою: навіть висловлюючи про когось нібито правду, щоразу казала щось інше; між її зізнаннями, рідкими, уривчастими, залишалися — в тому, що пов’язувалося з минувшиною, — великі білі прогалини, де я мусив накреслити, а для цього спершу вивчити, її життя.

Що ж до теперішности (наскільки я міг тлумачити пророчі Франсуазині слова), то тут Альбертина вже навіть не побріхувала, а просто в брехунівку заїздила, тож «одного чудового дня» мені таки мало б відкритися те, що буцімто знала Франсуаза (вона давала, ніби їй відомо все, тільки вона не хоче мені сказати) і про що я не смів її питати. Зрештою у Франсуазі жевріли, звичайно, ті самі заздрощі, які штовхали її колись переслідувати Евлалію, от вона верзякала всіляку бредню і напускала такого туману, що зразу пахло інсинуацією, скажімо, запевняла, що сірома бранка (аматорка жінок) збиралася пошлюбити будь-кого, тільки не мене. Якби це було так, то звідки Франсуаза, попри свою радіотелепатію, прознала б про це? Звісно, Альбертинині розповіді не можуть розв’язати цієї загадки, бо щодня були такі строкаті, як кольори дзиґи, коли та перестає крутитися. Зрештою було видно, що Франсуазиними устами промовляє зненависть. Не минало й дня, щоб я, коли вдома не було матері, не вислуховував, набравшись терпіння, таких-от натяків: «Звісно, панич людина добра, і я завжди буду паничеві вдячна (напевно, Франсуаза мовила так, щоб спонукати мене купити собі права на її вдячність), але дім наш заповітрений, відтоді як паничева доброта впустила сюди лайдацтво, відтоді як сам розум потурає дурепі, якої світ не бачив, відтоді як ум, манери, дотеп, гідність справжнього княжати дають собою поневіряти найплюгавішій і найвульґарнішій ледащиці, дозволяють тесати собі кілки на голові й принижувати мене, а я ж бо вже сорок років, як у вашій родині».

Франсуаза дихала лихим духом на Альбертину надто за те, що нею, Франсуазою, має командувати ще хтось, окрім нас; а також за те, що їй додавалося хатньої роботи, що наша стара служниця надсаджує своє здоров’я (а проте сама вона відмовлялася від сторонньої допомоги: «Так, ніби я ні на що не придатна!»). Оце й була справжня причина її дратівливости, вибуху її злости. Звичайно, вона прагнула вигнання Альбертини-Естер. То було заповітне Франсуазине бажання. Якби це відбулося, стара служниця втішилася б. Але, на мою думку, грало тут ролю не лише це. Така зненавида могла виникнути лише в розбитому тілі. І ще більше, ніж шани, Франсуаза потребувала сну.

Поки Альбертина переодягалася, я, налаштований діяти, схопив слухавку і викликав невблаганні Божества, але тільки нарвався на їхню лють, яка знайшла свій вираз у слові: «Зайнято». Справді, Андре з кимось розмовляла. Чекаючи, поки вона закінчить, я міркував, чому (коли стільки малярів намагаються воскресити жіночі портрети XVIII сторіччя, де вигадлива мізансцена є приводом до гримасок очікування, невдоволення, цікавосте, мрійливосте) жадний із наших сучасних Буше[19] чи Фрагонарів не намалював замість «Листа» «Клавесину» тощо сцени, яку можна б назвати «Біля телефону»: на устах у слухачки грає мимовільний усміх, тим щиріший, що слухачка певна, що ніхто її не бачить.

Нарешті Андре почула мене: «Ви завтра прихопите з собою Альбертину?» — спитав я; вимовляючи Альбертинине ім’я, я згадав про ревнощі, які збудив у мені Сванн, говорячи свого часу на рауті у принцеси Ґермантської: «Зайдіть по Одетту». Я подумав тоді, яка сила таїться все-таки в імені, що, на слух усіх і на слух самої Одетти, лише у Сваннових устах лунало по-власницькому. Узяти зажма і звести до одного слова ціле життя — яким же це солодким видавалося мені щоразу, коли я був закоханий! Але по-справжньому ти можеш це слово вимовити, коли воно вже тобі збайдужіло, або коли звичка, не пригашуючи свіжосте почуття, обертає відраду в муку. Лжа — це абищиця, як мовиться, що вибрешемо, те й наше, та й підноситься все з усмішечкою, без усякої думки про шкоду ближньому, а все ж лжа — це лжа. Одначе ревнощі терплять лжу, бачучи більше, ніж вона виставляє для ослони (нерідко наша подружка відмовляється провести з нами вечір і йде натомість до театру, аби тільки ми не бачили, як зле вона виглядає), й заразом лишаються сліпі до того, що криє в собі правду. Але вирвати затаєне вони не годні, бо ті, хто клянеться не брехати, навіть із ножем при горлі ні за що не зрадять самих себе. Я знав, що тільки я в розмові з Андре можу вимовити в такий спосіб: «Альбертина». А проте я відчував, що я ніщо для Альбертини, для Андре, для себе самого. А ще я розумів, об який мур б’ється любов. Ми собі уявляємо, що її об’єкт — це істота, яка може лежати біля нас, замкнена в тілесній оболонці. Гай-гай! Любов — це розпростертість цієї істоти на всі пункти простору й часу, які ця істота займала і буде займати. Якщо ми не маємо, як вона, контакту з конкретною місцевістю, з конкретною годиною, то ми не володіємо й нею самою. Ми не можемо сягнути всіх цих пунктів. Якби хтось нам їх указав, ми ще, може, здолали б дотягнутися до них. Але ми шукаємо помацки, не знаходячи їх. Звідси недовіра, заздрість, переслідування. Ми марнуємо дорогий час на манівцях і проходимо повз правду, так і не вхопивши тропи.

Аж це одне з гнівливих божеств, поставлених над меткими як дзиґа, служницями, обурилося, що я взяв слухавку і мовчок. «Прошу пана, номер вільний, я давно вже з’єднала вас, глядіть — роз’єднаю». Але далі нагінки воно не пішло і, викликаючи Андре, сповило її — подібно на великого поета, яким є завше телефоністка, — особливою атмосферою оселі, дільниці, самого життя Альбертининої приятельки. «Се ви?» — спитала Андре, чий голос долетів до мене як стій завдяки Богині, наділеній владою надавати звукам блискавичної швидкосте. «Послухайте, — відповів я, — їдьте куди хочете, хоч на край світу, тільки не до пані Вердюрен. Треба будь-що віднадити від неї Альбертину». — «Але ж… бачте, вона якраз туди завтра й вибирається». — «А!»

Тут мені довелося на хвилю урвати й насваритися, бо Франсуаза — ніби то було щось прикре, як щеплення віспи, і таке саме небезпечне, як літак, — відмовлялася навчитися телефонувати, що звільнило б нас від мороки брати рурку (вона могла б це легко освоїти), зате одразу впихалася до моєї кімнати, щойно тільки я заводив довірчу розмову, не призначену для її вух. Нарешті вона вийшла, пововтузившись коло розкиданих речей, які лежали від учора і могли любісінько залишатися на своєму місці ще годину, та підкинувши у вогонь поліно, хоча мені й так гаряче було від того, що в мене стоять над душею, а також зі страху, що мене роз’єднає телефоністка. «Даруйте, — сказав я Андре, — мені тут заважали. Чи певна то річ, що завтра вона збирається до Вердюренів?» — «Цілком певна, але я можу сказати, що вам це не до душі». — «Ні, навпаки, можливо, я виберуся з вами». — «Ах!» — вигукнула Андре голосом уявки невдоволеним і нібито зляканим моєю одвагою, у якій, зрештою, мене тільки утвердила. «Що ж, до побачення, перепрошую за зовсім даремний дзвінок». — «Що ви! — заперечила Андре і додала (в міру того як телефон увіходив у вжиток, телефонні розмови почали розцяцьковувати орнаментом особливих фраз, достоту як колись «чаювання»): — Дуже була рада почути ваш голос».

Я міг би сказати те саме, і то щиріше, ніж Андре, бо від якогось часу був дуже чутливий до її голосу, хоча спершу не помічав, що він так різниться від інших. Пригадалися мені ще й інші голоси, голоси переважно жіночі, одні вповільнені точністю питання і напругою уваги, інші задихані, навіть уривані, на хвилі ліричної оповіді; пригадалися по черзі голоси кожної знайомої дівчини в Бальбеку; потім голос Жільберти, потім — бабусі, потім — дукині Ґермантської; всі вони були відмінні, сказати б, скуті ковалем на мову кожної, зугарні грати кожен на своєму інструменті, і я подумав, яким благеньким повинен видаватися концертик у Раю трьох-чотирьох янголів-музик із образів давніх майстрів, коли злинає до Бога десятками, сотками, тисячами голосів зграйна, гримка, хорова Алілуя. Перш ніж покласти слухавку, я подякував кількома покутними словами Тій, що верховодить над швидкістю звуків, за її ласкаву згоду вжити своєї влади, аби з льоту доправити на місце мої смиренні слова, зробивши їх швидшими за громову гуркотняву. Але моя подяка зависла в повітрі — сполучення урвано.

Альбертина вступила до мене в чорній атласній сукні, яка ще підкреслювала її блідість, роблячи з неї анемічну і холеричну парижанку, хирну від браку повітря, міської тісноти і, може, від нахилу до гріха. Очі її здавалися тривожно-верткими, бо їх не веселила рожевість щічок. «Вгадайте, — сказав я, — кому я оце телефонував? Андре». — «Андре? — скрикнула Альбертина з надмірними, як на таку просту новину, подивом і хвилюванням. — Маю надію, що вона не забула вам сказати, що ми спіткали недавно пані Вердюрен?» — «Пані Вердюрен? Не пригадую», — відповів я з такою міною, ніби думав про щось інше: не хотілося показувати, що мене обходить ця зустріч, і зраджувати Андре, яка сказала мені, куди Альбертина вибирається взавтра. Та хто знає, чи Андре не зраджує мене? Може, завтра вона доповість Альбертині про моє прохання ні за що не пускати її до Вердюренів? Хто знає, може, вона вже призналася, що це не перше таке доручення з мого боку? Вона хрестилася, що держка на язик, але її присяганням перечило те, що від якогось часу з личка Альбертининого зникла довіра, якою вона обдаровувала мене так довго.

Любовні досади іноді прищухають, але тільки з тим, щоб відродитися в іншій відміні. Ми бідкаємось, бачучи, що кохана вже не кидається нам на шию, не жартує з нами, як попервах, надто ж болить нам те, що, втративши жагу до нас, вона знов запалюється нею до інших; потім від цього страждання відриває нас нова, ще лютіша мука: підозра, що вона нас одурила стосовно вчорашнього вечора, що вона, звісно, зрадила; ця підозра теж розвіюється, ніжність коханки нас заспокоює; аж це в умі спливає якесь забуте слівце; нам хтось сказав, що вона «вулкан», а з нами вона завше стримана; ми пробуємо уявити, як вона яріє з іншими, ми відчуваємо, як мало ми важимо для неї, ми бачимо вираз нудьги, туги, смутку, який з’являється на її обличчі в нашім товаристві; ми помічаємо (що те похмуре небо) буденні сукні, які вона вдягає для нас, приберігаючи для інших туалети з тих ранніх часів, коли вони так і брали на себе наші очі. Натомість, якщо вона з нами лагідна, яке це блаженство! Та за мить, побачивши її заклично висунутий язичок, ми думаємо про те, як часто в такий самий спосіб надила вона дівчат. Може, навіть, як вона зі мною і не думає про них, цей знак — що то звичка! — став уже машинальним? І відчуття, що з нами їй нудно, повертається. Аж це страждання враз мізерніє на думку про паскудну таємницю її життя, про невідомі зелені затишки, де вона побувала і де може бувати й нині о тій порі, коли вона не з нами, якщо тільки не збирається втекти туди назавше; про місця, далекі від нас, місця не наші, де вона щасливіша, як із нами. На такому повільному вогні й обертається рожно наших ревнощів.

Ревнощі це ще й демон, якого нам годі заклясти; він усе вборсується, все вилазить назад, під новою машкарою. Хіба ми здолаємо вигнати їх усіх, утримати при собі кохану, якщо Нечиста Сила завжди прибере нової, ще несамовитішої подоби: розпачу, що ми здобули її вірність лише силою, розпачу від браку взаємности?

Попри всі примиляння до мене в певні вечори, Альбертина вже не виказувала, як у Бальбеку, тих стихійних відрухів, коли вона мовила: «Який ви милусь!» і коли її душа, здавалося, горнулася до мене без усяких застережень та перешкод. Перешкоди виникли тепер, і вона з ними крилася, певно, маючи їх за невикорінні, непозбутні. Нез’ясовані, вони розмежовували нас парапетом обережности її слів або обширом невблаганної мовчанки.

«Можна знати, чому ви телефонували Андре?» — «Я спитав її, чи вона не проти, щоб завтра я вибрався з вами до Вердюренів, яких я обіцяв одвідати ще в Ла-Распельєр». — «Як хочете. Але вважайте: сьогодні страшенний туман, і завтра напевне буде теж. Боюсь, як би ви не змерзли. Я, звичайно, воліла б, аби ви поїхали з нами. Зрештою, — додала вона стурбовано, — я ще не знаю, чи поїду до Вердюренів. Вони були зі мною такі ґречні, що мені треба б там бути… Після вас це найближчі мені люди, хоча не все в них мені до вподоби. Я мушу неодмінно вибратися до «Бон-Марше» або до «Труа-Картьє» — купити біле нагруддя, а то ця сукня надто вже темна».

[19] Франсуа Буше (1703–1770) — французький маляр, рисувальник, декоратор і гравер. Малював лібертинські сцени і ню, метр галантного малярства.