У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іноді в Альбертининих очах, у раптовому її рум’янцеві на щоках я відчував, як десь у розлогах, іде неприступніших для мене, ніж небеса, у розлогах, де витають невідомі мені Альбертинині спогади, покрадьки зблискувала суха зірниця. Тоді ця врода, яка полоняла мої думки протягом кількарічного знайомства з Альбертиною і на бальбецькому узмор’ї і в Парижі, врода відкрита мною в ній недавно і виявлена в тім, що моя подруга розвивалася в стількох площинах і містила для мене стільки минулих днів, набирала для мене чогось несамовитого. Я бачив, як на цьому рожевому личку розтуляється, наче отхлань, неоглядний простір таких вечорів, коли я ще не був знайомий з Альбертиною. Я міг, звичайно, посадити її до себе на коліна, тримаючи її голову в долонях; міг її пестити, водити по її тілу руками, але в мене створювалося враження, що я торкаюся лише єдино до оболонки істоти, яка нутром своїм належить до безконеччя, так ніби крутив у руках камінь, оброслий сіллю первісних океанів чи опромінений якоюсь зіркою. Як я потерпав від забудькуватосте природи, яка, розділяючи тіла, не помислила про те, аби уможливити взаємопроникання душ. Я здавав собі справу, що Альбертина для мене (бо якщо її тіло під моєю зверхністю, то її думка тікає від моєї думки) навіть не розкішна бранка, оздоба моєї оселі; ховаючи її від тих, хто мене одвідував і не підозрював, що вона кінець коридору в сусідньому покої, я скидався на ту людину, яка тайкома від усіх тримала в пляшці китайську принцесу. Схиляючи мене в поквапливій, жорстокій і обов’язковій для виконання формі йти на пошуки минулого, Альбертина радше була для мене богинею Часу. І якби мені треба було витратити на неї літа, маєток, мені нема чого шкодувати, щоб я міг сказати собі (а це ще вилами по воді писано!), що вона на цьому нічого не втратила. Безперечно, самота була б варта більше, вона плідніша, не така болісна. Але якби я жив життям колекціонера, як мені радив Сванн (і пан де Шарлюс докоряв мені, що я зневажаю розкіш, коли, бувши сам людиною дотепною, нахабною і наділеною добрим смаком, казав: «Як у вас бридко!»), то статуї, картини, за якими довго полюєш, які нарешті купуєш, або навіть на які — у кращому для мене разі — просто безкорисливо милуєшся, — це як ранка, яка досить швидко гоїться, але через незнарошну Альбертинину незграбність, через байдужих осіб або мої власні думки незабаром знову кривавіє, — дозволили б мені вийти поза самого себе, на ті манівці, які виводять на гостинець, де точиться те, про що ми дізнаємося, лише як воно завдає нам болю — життя інших людей.

Часом, як місяць був уповні, я після розлучення з Альбертиною йшов через якусь годину намовити її подивитися в вікно. Я певен, що йшов до її кімнати лише для цього, а не з’ясовувати, чи ж вона на місці. Та і як вона змогла б і схотіла від мене утікти? Для цього їй треба було змовитися з Франсуазою, а така змова виключалася. У темному покої я бачив на білій подушці лише вузьку діадему її чорного волосся. Проте я чув Альбертинин віддих. Вона спала міцно, і я не важився підступити до ліжка. Я сідав на краєчок; сон і шепіт не уривались. Годі описати, скілька веселости виявляла вона по пробудженні. Я стискав її в обіймах, струсював її. Вона прокидалася, зараз же вибухала сміхом, обплітаючи мою шию руками, казала: «А я собі загадувала, чи ти прийдеш!» — і ще дзвінкіше й ніжніше хихотіла. Можна б сказати, що уві сні її гарна голівка повна веселощів, чулости й сміху. І, будячи її, я тільки витискав із надгризеного плоду сік, здатний загасити спрагу.

Зима добігала кінця: ставало на годині. Часто, коли Альбертина зичила мені на добраніч, кімната, фіранки, стіна над фіранками були ще чорні. У саду сусіднього кляштора, в тиші лунали дивовижні, щедрі, як звуки церковної фісгармонії, рулади невідомого птаха, який заводив утреню лідійського поспів’я й освітлював мої присмерки дзвінкою, голосною величальною сонцю, вже видимому йому. Небавом ночі покоротшали, і ще перед тим, як обутрилось, я бачив крізь фіранки, що білота щодня все прибуває. Якщо я погоджувався з тим, щоб Альбертина жила, як раніше, якщо у мене, попри її відмагання, склалося враження, що вона не проти цього полону, то це лише тому, що кожного дня я був певен, що назавтра я зумію взятися до праці, почну вставати, виходити, вибиратися до якоїсь посілости, яку ми купимо і де Альбертина почуватиме себе вільною, не потерпаю чи за мене, зможе жити по своїй уподобі в селі чи на морі, плавати чи полювати.

Але наступного дня, потому як минав той час, коли я навперемін кохав і ненавидів Альбертину (якщо це для нас уже справжній день, то ми з інтересу, з ґречносте, з жалю прядемо запону брехні, беручи її за реальність), траплялося так, що одна з тих годин, які мені ніби запам’яталися, показувала мені раптом личину, якої вже від мене не приховувала, личину зовсім несхожу на ту, в якій мені колись об’являлась. За таким поглядом, замість доброзичливої думки, читаної колись у ньому, відкривалося досі зачаєне прагнення, відбираючи в мене нову частку того Альбертининого серця, яке я вважав за зрощене з моїм. Наприклад, коли Андре в липні покинула Бальбек, Альбертина не заїкнулася мені, що скоро має з нею побачитися; я навіть гадав, що вона побачила її раніше, ніж сподівалася, оскільки в Бальбеку я нудив світом, і тут Альбертина вночі 14 вересня зголосилася піти на жертву: не сидіти на морі довше, а повернутися одразу до Парижа. По прибутті 15 вересня я попросив її відвідати Андре і спитав: «Вона була вам рада?» Отож, одного дня прийшла пані Бонтан, щоб передати щось Альбертині; я побачився з нею мимобіж і сказав, що Альбертина вийшла з Андре: «Вони подалися на село». — «Так, — відповіла пані Бонтан, — Альбертина марить селом. Три роки тому вона унадилася щодня їздити до Бют-Шомона». Коли пані Бонтан назвала Бют-Шомон (де Альбертина, за її словами, ніколи не бувала), мені сперло духа. З реальности крутій хоч куди.

Вона наскакує на ті куточки нашого серця, де ми її не сподівалися і де не приготували оборони. Кому Альбертина брехала: тітці, говорячи, що щодня їздить до Бют-Шомона, чи мені, коли казала, що не знає цього села? «Як добре, — додала пані Бонтан, — що ця сердешна Андре скоро поїде на здорове, справжнє село! їй це потрібно, вона так зле виглядає! Цього літа їй не пощастило подихати свіжим повітрям. Подумайте: вона покинула Бальбек наприкінці липня, розраховувала вернутися у вересні, і от, її брат звихнув собі ногу, і вона вже не могла вернутися». Виходить, Альбертина очікувала Андре в Бальбеку і не прохопилася мені ні словом! Тим миліше було з її боку запропонувати мені повернутися.

Хіба що… «Так, я пригадую, що Альбертина казала мені про це… (про це вона навіть не наменулася). Коли ж сталася ця пригода? Все переплуталося мені в голові. — «Та принаймні сталося в пору, не перепорилося, бо назавтра припадав термін найму і бабуся Андре мала заплатити за зайвий місяць. Брат Андре зламав ногу 14 вересня, Андре телеграфу вала Альбертині п’ятнадцятого вранці, і Альбертина встигла попередити агентство. Ще один день, і довелося б заплатити за віллу до 15 жовтня». Отож, коли Альбертина, передумавши, сказала: «Ми вирушаємо ввечері», вона вже бачила подумки невідому мені оселю бабусі Андре, де після нашого повернення могла сходитися з приятелькою, яку вона (без мого відома) очікувала в Бальбеку. А ту ласкаву згоду на повернення зі мною, таку суперечливу з її попередньою упертою відмовою, я намагався приписати її м’якосердості. Насправді вони відбивали зміну ситуації, про яку ми не відаємо і яка криє секрет вагань у поводженні жінки, яка нас не кохає. Вона затято відмагається прийти на побачення завтра, бо вона втомилася, бо мусить іти до діда на обід. «Приходьте хоч пізніше», — наполягаємо ми. «Дід завжди затримує мене. Може, він захоче мене провести». Просто у неї побачення з іншим, тим, по кому сохне. Аж це в цього іншого виникли якісь клопоти. І вона приходить до нас висловити свій жаль, що завдала нам прикрощів, і що біс із ним, її дідом, вона залюбки зостанеться з нами. Я мав би зрозуміти, куди хилила Альбертина в день від’їзду з Бальбека. Але щоб з’ясувати, на що Альбертина б’є, мені не треба було ловити її на слові, досить було згадати дві риси її характеру.

Вони саме й спали оце мені: одна риса мені на втіху, а друга — на розпач, бо ми знаходимо в нашій пам’яті все; це щось ніби аптека або хемічна лабораторія, де нам попадаються під руку то заспокійливі ліки, то смертельна трутизна. Першою її рисою, утішливою, була звичка догоджати зразу кільком особам і водночас наживатися на тому, що вона робила. Оскільки Андре не верталася, Альбертині вже перехотілося залишатися в Бальбеку, тобто виходить, що вона не могла обійтися без Андре. І це було цілком у її характері: поверненням до Парижа вона могла потішити двох осіб, яких щиро кохала: мене, доводячи цим, що вона їде, аби не покидати мене самого, аби я не катувався, з відданости мені; Андре, переконуючи її, що як та не з’явиться у Бальбеку, то вона не затримається там ані на хвильку, що вона засиділася тут, аби лиш побачити її, і що вона полине до неї як стій. Отож від’їзд Альбертини зі мною, такий поквапливий завдяки, з одного боку, моїй тузі, моєму прагненню вернутися до Парижа, а з другого, завдяки телеграмі Андре, був цілком природний, бо ми обоє з Андре — не знаючи навзаєм, Андре про мою тугу, а я про її телеграму, могли припускати, що від’їзд Альбертини став наслідком єдиної, кожному з нас невідомої причини, яка вимагала швидко і раптово все переграти. Крім того, я міг подумати, що істотною Альбертининою спонукою було товаришити мені, але що вона хотіла ще й якось віддячитися Андре. Проте, на жаль, мені майже одразу згадалася інша риса її характеру, а саме, жвавість, з якою вона улягала нездоланній спокусі розкошів. Я згадав, як нетерпляче ждала вона, надумавши їхати, хвилі від’їзду, як смикала директора готелю, який зумисне затримував нас, щоб ми спізнилися на омнібус, пригадав, як вона порозуміло знизувала плечима (розчуливши мене цим знизуванням), коли в приміському потязі маркіз де Камбремер умовляв нас відкласти від’їзд бодай на тиждень. Так, те, що Альбертина бачила в цю хвилину, те, що так квапило її з від’їздом, те, що їй нетерпеливилось віднайти, це була необжита квартирка (де я був одного разу), квартирка бабусі Андре, залишена під нагляд старого лакея, розкішне помешкання, повернуте на південь, але таке пустельне й тихе, що сонце ніби накидало покрівці на канапу і на фотелі, і де Альбертина й Андре попросять у поштивого, може, наївного, може, досвідченого швейцара, аби він дозволив їм перепочити.

Цей покій стояв у мене повсякчас перед очима, порожній, із ліжком чи канапою, з темною чи обізнаною прислугою, куди Альбертина, з нетерпеливою й стурбованою міною, бігла зустрітися зі своєю подружкою, яка, звичайно, приходила раніше, бо була вільніша. Досі ніколи я не думав про цю квартирку, але нині вона набирала для мене якоїсь грізної краси. Таємниця людських істот — це як таємниця природи; кожне наукове відкриття змушує її відступити, але не усуває. Ревнивець доводить до розпуки кохану жінку, позбавляючи її безлічі маленьких радощів; але радощі, які є сутністю її життя, жінка ховає там, де йому на думку не спаде їх шукати, навіть у ті хвилини, коли він виявляє особливу далекоглядність і коли треті особи постачають йому найкращу інформацію.

Правда, Андре збиралася їхати. Але мені не хотілося, щоб Альбертина мене зневажала, бо вона з Андре пошила мене в дурні. Рано чи пізно я їй про це скажу. Таким чином, я, мабуть, змушу її поговорити зі мною щиро, покажу їй, що я цілком у курсі того, що вона від мене приховує. Але я відкладав розмову; по-перше, тому, що після візити до мене тітки вона швидко здогадається, звідки в мене ці дані, джерело вичерпається, і їй знову море по коліна. А ще тому, що я не волів важити доти, доки не матиму цілковитої певности, що Альбертина залишиться жити я мене скільки мені заманеться, волів не доводити її злість до білого гарту, щоб вона мене не покинула. Щоправда, коли я так розумував, коли шукав правди, я завбачав прийдешність на підставі її слів, — а вона завше схвалювала мої задуми, казала, як їй подобається таке життя, як сміється вона з зачину, — я не сумнівався, що вона завжди буде зі мною. Мене в’ялило це безлюддя, я відчував, як життя, Всесвіт, яких я так і не встиг зажити, тікають від мене, що я проміняв їх на жінку, нездольну мені вже дати нічого нового. Я не міг навіть вибратися до Венеції, де я лежав би в ліжку, а мене гризла б думка, що за нею впадають гондольєр, готельні постояльці, венеційки. Але коли я розумував, озброївшись іншою гіпотезою, опертою не на словах Альбертини, а на її мовчанці, поглядах, рум’янцях, вередах, ба навіть на гнівних зривах, безпідставність яких легко було б їй довести, але яких я волів не помічати, то казав собі, що таке життя для неї нестерпне, що вона позбавлена всього, що їй любо, і що наш розрив не за горами. Я прагнув тільки — як тільки вона на це пішла б, — аби я сам міг вибрати хвилину, таку хвилину, коли б це мені менше боліло, і в таку пору року, коли Альбертина не могла б поспішити в місце, де вона, за моїми уявленнями, пустилася б берега: ні до Амстердама, ні до Андре, ні до мадемуазель Вентейль (з якою вона зійшлася б, щоправда, через кілька місяців). Але до тієї пори я б заспокоївся, мені стало б до цього байдуже. В кожному разі, аби це все обміркувати, треба було почекати, поки минеться легкий рецидив, викликаний відкриттям причин, через які Альбертина, протягом кількох годин, не хотіла покинути, а потім одразу ж покинула Бальбек. Треба було почекати, поки симптоми, поступово слабнучи, зникнуть, якщо тільки я не дізнаюся чогось нового, ще гострішого, здатного зробити процес розриву ще боліснішим і важчим. Ця операція нині здавалася мені вже неминучою, але не терміновою; краще було проробити її «на холодну голову». Я був мастак обирати момент, бо якщо вона побажає піти перед моєю ухвалою і заявить, що з неї досить такого життя, я ще матиму час довести її неправоту, дати більше їй волі, пообіцяти їй у майбутньому якусь велику втіху, на яку вона повабиться, спробувати розжалобити її, признаючись у своїй гризоті. Тут я був спокійний, хоча я не дуже зважав на логіку. Бо в своїй гіпотезі, не рахуючись із тим, що Альбертина мовила і заповідала, я гадав, що, збираючись піти, вона загодя викладе свої аргументи, давши змогу мені їх розбити і вийти переможцем.

Я відчував, що життя з Альбертиною, коли я не ревнував, було нудне, а коли ревнував — пекельне. Якщо в ньому було щось від щастя, то довго тривати воно не могло. В мені брала гору розсудливість, та сама, що в Бальбеку, коли того щасливого вечора, після візити маркізи де Камбремер, я поклав собі покинути Альбертину, бо зрозумів, що від зволікання я нічого не виграю. Тільки тепер я ще й уявляв, що спогад про неї скидатиметься на продовжену педаллю вібрацію останньої хвилини нашої розлуки. Ось чому я прагнув обрати якусь лагідну хвилину, аби саме вона бриніла в мені й далі. Для цього не треба було бути надто перебірливим, надто довго чекати — досить було тільки покластися на розум. Але, стільки чекавши, було б шаленством не почекати ще кілька днів, поки не випаде така бажана хвилина, ніж потім сприймати відхід Альбертини з таким самим бунтом, який збурював мене, коли мама відходила від мого ліжка, не сказавши добраніч, або коли прощалася зі мною на вокзалі. На всяк випадок я був із нею підкреслено запобігливо-ласкавим. Щодо суконь Фортюні, ми, нарешті, зважилися на небесно-золоту з рожевою підшивкою — сукня була готова. Крім того, я замовляв ще п’ять, від яких Альбертина, вибираючи цю одну, відмовилася не без жалю.

А проте навесні, через два місяці після моєї розмови з її тіткою, одного вечора мене спалило. Це було, власне, того вечора, коли Альбертина вперше наділа блакитно-золотий шлафрок від Фортюні. Він нагадав мені Венецію, і я ще гостріше відчув, чим я жертвую для Альбертини, і то без жодної вдячности з її боку. Я ніколи не бачив Венеції, але марив про неї безперестань, починаючи від часів Великодніх свят, які я дитиною мав провести там, і згодом, коли Сванн у Комбре дарував мені штихи

Тиціана і фотографії робіт Джотто. Сукня Фортюні на Альбертині здавалася мені спокусливою тінню недосяжної Венеції. Вона майоріла арабесками й орнаментами, як Венеція, як венецькі палаци, скриті, ніби султанші, за кам’яною різьбою, як оправи з Амброзіанської книгозбірні[105], як колони, де східні птахи, символізуючи і смерть і життя, повторюються в мигтінні темно-блакитної тканини, яка, беручи на себе мій погляд, перетворювалася в рідке золото, — так при підході гондол жахтить вогнистим металом блакиття Канале Ґранде. А рукави були підшиті матерією вишневого кольору, цей колір щиро венецький і зветься червінню Тьєполо.

Удень Франсуаза буркнула при мені, що Альбертина з усього невдоволена: коли я велю передати їй, що вийду з нею або не вийду, що авто заїде по неї або не заїде, вона знизує плечима і відповідає майже неввічливо. Ввечері я відчув, що Альбертина в злому гуморі, перша хвиля спеки пригнітила мене, я не стримався і дорікнув її за невдячність. «Можете спитати кого завгодно, — кричав я, не тямлячись, — спитайте Франсуазу, всі це кажуть!» Аж це я пригадав собі, як Альбертина одного разу казала, який я роблюся страшний, коли гніваюся, і застосувала до мене вірші з «Етер»:

Я засоромився за свою ґвалтовність. І щоб це якось відробити, але так, аби не виглядало поразкою, аби мій мир був миром грізним і збройним, аби вона не подумала, що я боюся розриву (не туди стежка в гори), я сказав: «Пробачте мені, люба Альбертино! Мені сором за свою поривчастість, я в розпачі. Якщо ми не зможемо порозумітися, якщо нам доведеться розійтися, то — не так, це нас принижує. Ми розстанемося, якщо треба, але передусім мені хочеться смиренно і від цілого серця просити у вас пробачення». Я подумав, що з метою направити все на краще й упевнитися щодо її намірів пожити в мене деякий час (принаймні до тієї пори, поки не поїде Андре, тобто три тижні), було б непогано від завтра обмислити якусь утіху, більшу від тих, які Альбертина досі мала, та ще й утіху довготривалу; а щоб затерти прикрість, якої я їй завдав, добре було б скористатися з нагоди, аби їй показати, що я знаю її життя ліпше, ніж вона гадає. Її злий гумор, в який би це її привело, я загладив би завтра новими проявами почуттів, зате пересторога запала б їй упомку. «Так, люба Альбертино, пробачте мені, якщо я був різкий. Я не такий винний, як ви припускаєте. Лихі люди стараються нас порізнити; я ніколи не хотів говорити про це, аби вас не хвилювати. Але іноді доноси доводять мене до шалу». Я хотів їй показати, що я знаю про причину нашого виїзду з Бальбека. «Ну от, того пообіддя, коли ви пішли до Трокадеро, ви знали, що мадемуазель Вентейль мала бути у пані Вердюрен». Вона почервоніла. «Так, знала». — «Ви можете заприсягтися, що не збиралися знову відновлювати стосунки?» — «Авжеж, можу. Але чому «відновлювати»? Між нами нічого не було, присягаюся». Мене гнітило, що Альбертина бреше в живі очі, що вона лізе на стіну, тоді як її зраджували, шаріючи на щоках, рум’янці. Мене гнітила її фальш. А проте ця фальш, закляття невинности, в яку я несвідомо ладен був повірити, боліла мені менше, ніж її щирість. Коли я її спитав: «Можете ви мені бодай заприсягтися, що до вашого прагнення піти на ранок до пані Вердюрен не домішувалося приємність побачитися з мадемуазель Вентейль?» — вона мені відказала: «Ні, не можу. Зустріч із мадемуазель Вентейль справила б мені велику приємність». За секунду перед тим я обурювався тим, що Альбертина приховує свої взаємини з мадемуазель Вентейль, а тепер визнання приємносте, якої вона сподівалася, відібрало мені руки і ноги. Коли я вернувся від Вердюренів і Альбертина мене спитала: «А мадемуазель Вентейль у них не було?» — вона сколихнула весь мій сердечний щем, доводячи мені, що знала про її очікуване прибуття. Але я спробував розважити себе таким міркуванням: «Альбертина ще раніше знала, що мадемуазель Вентейль приїде, але цей приїзд її нітрохи не радував. До неї вже дійшло, що якраз відкриття її знайомства з особою такої поганої слави, як мадемуазель Вентейль, допровадило мене в Бальбеку до розпуки на межі думки про самогубство — і тому вона уникала розмовляти про це зі мною». А нині вона мусила визнати, що приїзд мадемуазель Вентейль справив би їй приємність. Зрештою, сама таємниця, яку вона робила з цієї візити, мала слугувати мені за неспростовний доказ. Про все це й так було того думу, як шуму. Чому ж тоді Альбертина призналася мені тільки з напівправдою? В цьому було щось жалюгідне, зле, а головне — дурне. Я був такий зламаний, що не мав одваги допитуватися, тим паче що на мою ролю годі було позаздрити, я не міг протиставити їй якогось викривального документа; аби знов здобути перевагу, я змінив тему і забалакав про Андре, збираючись збити Альбертину приголомшливою звісткою про телеграму. «Бачте, — сказав я, — тепер мене мучить, підмиває охота поговорити з вами про ваші стосунки — але вже з Андре». — «З Андре? — скрикнула Альбертина. Вона почервоніла, аж очі їй ллялись чи то з подиву, чи то з хіті здаватися здивованими: — Отакої! Чи можна дізнатися, як це дійшло до вашого відому? Чи не могла б я порозмовляти з такими свідками? Почути, на чому опирається їхня мерзенна торохта?» — «Люба Альбертино! Я нічого не знаю, це все анонімки, а від кого — це, зрештою, вгадати вам дуже легко (мені хотілося показати, що я не вірю, що вона захоче їх шукати), бо вони ваші добрі знайомі. Останній лист, признаюся (я цитую саме цей, бо в ньому йдеться про дрібничку і немає нічого прикрого для вас), неабияк мене знервував. Анонімка твердила, що того дня, коли ми покинули Бальбек, ви зразу хотіли залишитися, але потім надумали того ж дня поїхати, бо тим часом надійшов лист від Андре з повідомленням, що вона не приїде». — «Так і є, Андре написала, що не приїде, навіть телеграфувала, тільки я не можу показати вам телеграми, бо не зберегла, але це було другого дня. Зрештою, якби навіть телеграма прийшла того самого дня, чи мене, по-вашому, так обходить, приїхала Андре до Бальбека чи не приїхала?» Вислів «чи мене так обходить» доводив, що Альбертина розгнівалася, а відтак, що її це обходило, але не конче було доказом, що Альбертина вернулася до Парижа лише через Андре. Щоразу, коли Альбертина бачила, що хтось відкрив істинний чи поданий нею мотив її вчинку, кому вона пояснила свій вчинок інакше, вона впадала в лють, хоча б навіть тісю особою був той, для кого вона його зробила. Вона вважала, що то не анонімки постачали мені усупереч моїй волі інформацію, а що я сам хтиво їх домагаюсь, але цього не можна було виснувати з її подальших слів, коли вона нібито приймала мою версію анонімок; зате це можна було виснувати з її гнівної міни, а гнів її був тільки вибухом її давніших лихих настроїв через те, що, як їй уявлялося, я давно за нею шпигую, і вся ця пеня спричинена тільки моїм наглядом за всіма її вчинками, наглядом, у якому вона не сумнівалася вже віддавна. Її пересердя поширилося навіть на Андре; переконавши себе, що тепер я не зазнаю спокою, навіть коли вона виходитиме з Андре, вона додала: «Зрештою, Андре мені осоружилась. Вона страшенно докучлива. Вона вертається завтра. Я більше не хочу водитися з нею. Можете це ознаймити тим, хто вам натуркав, що я вернулася до Парижа через неї. А я вам скажу, що от скільки років я знаю Андре, а навряд чи зуміла б описати, як вона виглядає; я її мало роздивлялася!» А в Бальбеку, першого ж року, вона мені сказала: «Андре чарівлива». Щоправда, це не доводило, що між ними любовні стосунки, і взагалі про такі стосунки Альбертина завжди висловлювалася вкрай обурено. Але хіба не могла вона переродитися, переродитися, навіть не здаючи собі справи, що ці забави з приятелькою нічим не різнилися від аморальних стосунків — досить розпливчастих у її уяві, — за які вона таврувала інших? Чи не могла вона змінитися і в цьому, якщо така зміна, зарівно несвідома, зайшла і в її взаєминах зі мною? В Бальбеку вона з обуренням відбивалася від моїх поцілунків, зате потім цілувалася зі мною щодня, і я принаймні сподівався, що вона ще довго мене цілуватиме, що вона поцілує мене зараз. «Але ж, серце моє, як мені їм ознаймити, скоро я їх не знаю?» Цей невідпорний доказ мав би розпорошити всі закиди й сумніви, що кристалізувалися в Альбертининих зіницях.

Але вони зосталися кришталевими. Я замовк, а вона й далі дивилася на мене з тією непослабною увагою, яку вділяють тому, хто не скінчив говорити. Я ще раз попросив у неї пробачення. Вона відповіла, що нема мені чого пробачати. Вона знову стала лагідною. Але мені здалося, ніби її смутне, змарніле личко так і затаїло свою таємницю. Я був певен, що вона не покине мене, не попередивши; зрештою, вона не могла цього прагнути (за тиждень вона мала приміряти нові сукні у Фортюні), не могла від мене піти, не ламаючи звичаю; наприкінцл тижня після відпочинку верталися моя мати та її тітка. Чому ж тоді, раз її втеча була неможлива, я все приказував, що завтра ми підемо разом оглянути венецьке шкло (я хотів щось їй подарувати), і полегшено зітхнув, почувши з її уст згоду? Коли вона, нарешті, сказала мені на добраніч і я її поцілував, вона не зробила так, як завжди, а відвернулася і — майже одразу потому, як я подумав про ту ласку, яку я діставав він неї щовечора, але в якій вона відмовляла мені в Бальбеку, — не відповіла мені поцілунком. Можна було подумати, що після сварки зі мною їй не хотілося бути зі мною ніжною, адже пізніше ця ніжність могла здатися мені лицемірством. Можна було подумати, що вона пов’язує свої наступні дії зі звадою, але дотримується почуття міри, чи то щоб мені не впадало це у вічі, чи то щоб, рвучи зі мною фізичні стосунки, зостатися моїм другом. Я поцілував її ще раз, пригортаючи до грудей іскряву, золотаву лазур Канале Ґранде і пташині пари, символ смерти і змертвихвстання. Але й удруге Альбертина відсахнулася з якоюсь інстинктивною і ворожою упертістю звірят, які чують смерть. Це передчуття кінця передалося й мені і сповнило мене таким ляком, що коли вона підступила до дверей, мені забракло духу відпустити її і я покликав її. «Альбертино! — сказав я. — Мені зовсім не хочеться спати. Якщо вам теж не хочеться, то побудьте зі мною ще, але я вас не утримую, я не хочу, щоб ви куняли зі сну». Я відчув, що аби я її роздягнув і побачив у білій нічній сорочці, в якій її тіло здавалося ще рожевішим, ще теплішим і цим ще дужче збуджувало мене, наше замирення було б повнішим. Але я вагався, бо в сукні з блакитною лиштвою її гарне обличчя пишало красою ще більше, світилося якимсь небесним сяйвом, а без сукні воно здалося б мені грубішим. Вона спроквола підійшла до мене і сказала з глибокою ніжністю, але з тією самою прибитою і журною міною: «Я пробуду у вас скільки побажаєте, мені не хочеться спати». Відповідь її заспокоїла мене, бо допоки вона була зі мною, я міг розраховувати на прийдешність, а вона була сповнена до мене дружніх почуттів, виявляла покірність, але своєрідну, відгороджену нібито якимсь секретом, підміченим мною в її журному погляді; її манери теж змінилися, почасти мимоволі, почасти, мабуть, тому, щоб заздалегідь узгодити їх із чимось, чого я ще не знав. А проте мені здавалося, що досить мені побачити її в білому, голошию, як я бачив її в ліжку в Бальбеку, і я зумію змусити її уступитися. «Ви такі милі, що згодні побути зі мною й потішити, то зніміть-но сукню: у ній гаряче, вона цупка, я не смію підійти, аби не пом’яти цього гарного краму, а потім між нами ці віщі птахи. Роздягніться, ясочко!» — «Ні, тут роздягатися незручно. Я роздягнуся в себе». — «То ви не хочете навіть присісти на моє ліжко?» — «Ні, хочу». Проте вона присіла на певній відстані, в узніжжі постелі. Ми побалакали. Аж це до нас долетів жалібний мірний гук. Це аврукали голуби. «Ось уже й ранок, — озвалася Альбертина; і, зсунувши брови, ніби життя у мене позбавило її радощів погідних днів, додала: — Весна почалася, і голуби можуть вернутися». Схожість між їхнім авруканням і співом півня була така глибока й таємнича, як у Вентейлевому септеті схожість між темою адажіо і останньою частиною, побудованою на тому лейтмотиві, але такої іншої тональності й такту, що коли темна публіка відкриє якусь роботу про Вентейля, вона буде вражена, що всі три частини побудовані на чотирьох нотах, які можна, зрештою, програти одним пальцем на фортепіано, не виявивши різниці між трьома уступами. Так само цей меланхолійний уривок, виконуваний голубами, був ніби співом півня в мінорі, — він не зносився до неба, не злинав вертикально, аж повторюючись через однакові проміжки часу, як ослячий рев, пройнятий ніжністю, перелітав від голуба до голуба по одній і тій самій поземій лінії, не випростуючись, не обертаючи своєї сторонньої скарги у радісний клич, яким озивалися не раз у Вентейля алегро вступу і фінал. Я вживаю слово «смерть», ніби Альбертина мала скоро померти. Нам завжди здається, що події розлогіші за той час, коли вони відбуваються, і виходять за його межі. Безперечно, у майбутнє їх посилає пам’ять, яку ми зберігаємо про них, але вони вимагають для себе місця і в часі, який їм передує. Звичайно, ми не бачимо їх такими, якими вони будуть, але хіба вони не змінюються і в самій пам’яті?

Побачивши, що Альбертина вперто мене не цілує, розуміючи, що все це марнування часу, що тільки після поцілунку могли б початися заспокійливі й душевні хвилини, я сказав: «На добраніч, уже пізно», в надії, що вона мене поцілує, і тоді б ми були й далі разом. Але так само, як два два попередні рази, повідавши мені: «На добраніч, постарайтеся заснути», вона поцілувала мене лише в щоку. Цим разом я її не покликав, але серце кидалось мені так сильно, що я не міг лягти. Наче птах, що перелітає від одного кінця клітки до другого, так і я безупинно переходив від неспокою — як би Альбертина не втекла, — до відносного спокою. Спокою я набирався тоді, як знов і знов починав розумувати: «У кожному разі, вона не піде без попередження, а вона не прохопилася ні словом, що хоче піти». І від серця мені відлягало. Але зараз же я питав себе: «А що як завтра я її не застану? Недарма гризе мене якась тривога. Чому вона не поцілувала мене?» Серце мені боляче щеміло. Потім трохи заспокоювалося від розпочатого нового розумування, зате мені боліла голова, адже думки снували і снували безперестань, такі всі одностайні. В душевних станах — наприклад, у неспокої, — в таких, які дають нам на вибір лише дві постанови, є щось нестямно зсереджене на самому собі, як звичайний фізичний біль. Я все крутив мозком, кидаючись від причини моєї тривоги до заспокійливого для мене заперечення, на такому маленькому п’ятачку, на якому недужий обмацує внутрішнім рухом хворий орган, віддаляється на хвилю від болючого місця і зараз же до нього вертається. Нараз у нічній тиші мене вразив галас, нібито нічим не грізний, але для мене страшний, — стук розчиненого вікна в Альбертининому покої. Коли все стихло, я спитав себе: чому мене так нажахав цей стукіт? Сам він не мав у собі нічого незвичного, але я надав йому два значення, які однаково лякали мене. Передусім, у нашому домі стало правилом, оскільки я боявся протягів, ніколи не відчиняти вночі вікна. В цьому після переселення до нас просвітили й Альбертину, і хоча вона вважала, що це моя нездорова манія, але обіцяла не ламати заборони. І так делікатнічала в тому, що стосувалося моїх звичок, хай, на її думку, і згубних, що я був переконаний: вона радше спала б у кімнаті, повній диму, ніж відчинила б вікно, так само як ніколи не збудила б мене вранці навіть ради важливої справи. Це була лише одна з дрібних умовностей нашого життя, але, оскільки Альбертина її порушила, не сповістивши мене, чи ж не означало це те, що нема вже чого панькатися, що вона тепер пошле к бісу всі умовності? Та ще й цей стукіт був різкий, майже хамський, так ніби вона грюкнула віконною рамою, червона з гніву, гукаючи: «Я вже задихаюся, чхати на все, хоч ухоплю свіжого повітря!» Я говорив собі не цими словами, але цей грюкіт розчиненого вікна в Альбертининому покої все ще ввижався мені таємничішим і лиховіснішим, ніж пугикання пугача. Розтроюджений душею, як того давнього комбрейського вечора, коли Сванн вечеряв у нас, я цілу ніч проходив по коридору в надії, що моя хода приверне Альбертинину увагу, що вона змилується наді мною й погукає мене; але з її покою не чулося жодного шереху. В Комбре я кликав матір. Але від матері я не боявся нічого, крім гніву, адже я знав, що її любов до мене не поменшає, коли вона побачить, як я її люблю. Ось чому я зволікав із кликанням Альбертини. Потроху до мене дійшло, що вже пізно. Вона давно вже спала. Я вернувся до себе і ліг. Оскільки до мене, хай би що сталося, ніхто не входив без зову, назавтра, прокинувшись, я подзвонив Франсуазі. І зараз же помислив: «Поговорю з Альбертиною про яхту, яку хочу їй подарувати». Беручи листи, я, не глядячи на Франсуазу, сказав: «Мені треба перебалакати з мадемуазель Альбертиною, вона вже встала?» — «Так, рано-вранці». Я відчув, як у мені роєм кружляє тисяча сумнівів, і втримати їх у грудях я не міг. Від хвилювання мені не стало чим дихати, як перед бурею. «Ага! А де вона зараз?» — «Мабуть, у себе». — «Гаразд, гаразд. За хвильку я її попрошу». Я відсапнув, хвилювання опало, Альбертина вдома, тепер мені це було майже байдуже. Зрештою, з якої речі припускати, що вона запропастилася? Я заснув, але, попри певність, що вона мене не покине, сном чуйним, і цю чуйність викликала в мені тільки вона. Галаси робіт на подвір’ї, чуті смутно крізь сон, не порушували мого спокою, тоді як найлегший шерех із її покою, коли вона виходила або поверталася тихенько, натискаючи легенько клямку, стрясав мене дрожем, пробігав усім моїм тілом, викликав серцебиття, хоча я чув його, роздрімавшись, — так бабуся в останні дні перед смертю, скута безвладдям, якого нічого не мутило і яке лікарі називали комою, починала, як мені казали, тремтіти як листочок, почувши три дзвінки, якими я звик викликати Франсуазу, і навіть як я намагався дзвонити тихіше, аби не порушувати тиші покою, де лежала смертенна, ніхто (запевняла мене Франсуаза) не міг би сплутати мої дзвінки з дзвінками іншого, а я й не здогадувався, що я якось по-своєму натискаю кнопку. То що, виходить, і я тепер конаю, і мені вже бас уривався?

Того дня і назавтра ми виходили з Альбертиною разом, бо з Андре вона гуляти відмовлялася. Про яхту я їй навіть не згадував. Ці виправи мене цілком заспокоювали. Але ввечері вона цілувала мене по-новому, і це мене лютило. Я бачив у цьому лише бажання показати, що вона на мене дуситься, і її дуси здавалися мені просто недоречними по всьому, що я робив для неї. Тож не маючи з нею навіть фізичної втіхи, на якій мені залежало, я бачив її бридкою, коли вона була в злому гуморі, і ще гостріше відчував, що я позбавлений жіночого товариства, позбавлений подорожей, прагнення яких збуджували в мені перші погідні дні. Завдяки розпорошеним спогадам про забуті побачення з іще учнівських часів, під рясним уже зелом, тієї весни, коли наша оселя, промандрувавши крізь пори року, три дня тому отаборилася під ласкавим небом, на тій розтоці, де всі дороги тікали до сніданків на селі, до веслування, до прогулянок і забав, марячись мені краєм жінок або краєм дерев, і де всюди любі розкоші були нині дозволені моєму зміцнілому тілові. Примиренство з лінощами, примиренство з чистотою, з тим, щоб любитися лише з однією жінкою, та ще й некоханою, примиренство з тим, щоб сидіти в чотирьох стінах, не мандрувати, — усе це було можебне в старому світі, де ми жили ще вчора, в пустельному світі зими, а не в новому зеленолистому всесвіті, де я прокинувся, наче юний Адам, якому вперше вирішувати як жити, як тішитися життям і який уже скинув з себе кормигу накладених у минулому заборон.

Присутність Альбертини гнітила мене; я дивився на неї, пісну й непривітну, і відчував, яке це нещастя, що ми з нею ще не порвали. Мене манила Венеція, мені хотілося тим часом піти до Дувру — подивитися малярство венецької школи, і до Люксембургу з двома Ельстірами, які, за чутками, принцеса Ґермантська продала цьому музею; саме ті, якими я так захоплювався у дукині Ґермантської, — «Утіхи танцю» та «Портрет родини X». Але я боявся, як би похотливі пози на першій з них не збудили в Альбертині туги по людових розвагах, підсуваючи їй думку, що, може, те життя, якого вона не зазнала, життя з феєрверками і корчмами, справді чимось привабливе. Я наперед потерпав, що 14 липня вона виявить бажання піти на народне гуляння, і мріяв, щоб сталася якась неймовірна подія і перешкодила цьому гулянню. А ще в згаданих Ельстіром світили своєю наготою жінки, на тлі буйних пейзажів Півдня, здатні викликати в Альбертини думку про деякі розкоші, хоча Ельстір (чи ж Альбертині довго зробити їх земними?) бачив у цьому лише скульптурну красу, сказати б, красу білих скульптур, якої набирають жіночі тіла, сидячи серед зелені.

Я передумав і наважився поїхати до Версалю. Альбертина, не бажаючи гуляти з Андре, залишилася в себе, в шлафроку від Фортюні, щоб читати. Я спитав, чи не має вона охоти поїхати до Версалю. Альбертина мала гарну рису, вона була ворушка, може, тому, що звикла півжиття проводити у чужих людей. Подібно до того, як за дві хвилини вона наважилася їхати до Парижа, так і зараз вона сказала: «Якщо ми не висідатимемо з авта, я поїду так». На секунду вона замислилася: яке з двох манто Фортюні їй надіти, аби прикрити шлафрок, — так вибирають, кого з двох друзів прихопити з собою, — і взяла прегарне темно-синє манто, а потім увіткнула в капелюшок шпильку. Перш ніж я устиг надіти пальто, в одну хвилину вона була готова, і ми вирушили до Версалю. Сама її прудкість, цілковите слухнянство заспокоїли мене так, як ніби я, не маючи жодного приводу для неспокою, — справді потребував його. «Чого мені боятися? Вона вволяє мою волю, хоча вночі відчиняла вікно. Тільки-но я запропонував провітритися, як вона накинула синє манто на пеньюар і прийшла до мене. Свавільниця, особа, яка хоче зі мною розлучитися, так би не вчинила», — казав я сам собі дорогою до Версалю. Пробули ми так довго. Небо було однобарвне, променисте, блакитняве — таким ми бачимо його над головою, коли гуляємо чи лежимо в полі, — здавалося, його біляста блакить стелеться рівною гладінню; здавалося, воно блакитніє і блакитніє без кінця-краю, і скільки ми не заглиблювалися б у його блакитну, без жодної домішки, чистоту, нічого, окрім блакиті, ми не побачили б. Я згадав бабусю, вона любила і в людській штуці, і в природі велич; вона завжди милувалась, як підноситься до синіх небес дзвіниця святого Іларія. Нараз я затужив по втраченій вольниці, я почув гук, якого спершу не впізнав і який бабуся теж любила. Це було як гудіння оси. «О! — гукнула Альбертина. — Літак! Але дуже, дуже високо». Я подивився довкола, але, як погуляльник у полі, бачив тільки щире, рівне блакиття, без жодної чорної плями. Проте я все ще чув гудіння крил, і ось, нарешті, вони ввійшли в поле мого зору. У вишині однотонну, нескаляну блакить небесну краяли крихітні, темні і блискучі крильця. Я міг, нарешті, пов’язати гудіння з його причиною, з цією маленькою комашкою, яка бриніла там на двотисячометровій висоті, я бачив, як вона гучить. Може, в давні часи, коли відстань на землі не скорочувала швидкість, як скорочує нині, свисток потяга, що проходить за два кілометри від нас, не був позбавлений тієї краси, якою хвилює нас, і ще довго хвилюватиме, гудіння літака, піднятого на двотисячометрову висоту, хвилює на думку, що відстань, подолана цією поземою подорожжю, така сама, як і на землі, і що в тому самому напрямку, де міри здаються іншими, оскільки доступ на них здавався нам недосяжним, літак, що летить на двотисячометровій висоті, не далі від нас, ніж потяг, що йде за якихось два кілометри, і навіть ще ближче, але відбуває він однакову дорогу в чистішім повітрянім середовищі, без розриву між пасажиром і посадкою, так як не відчуваєш цього розриву на морі чи на рівнині, в погідну годину, коли бурун далекого вже корабля або повів вітру хвилює океан чи збіжжя.

Мені захотілося підживитися. Ми зупинилися в великій цукерні, розташованій майже на околиці й тоді дуже модній. Якась дама, збираючись виходити, попросила в кельнерки свої речі. Після відходу дами Альбертина почала уважно спостерігати за тим, як возиться з філіжанками, тарілками, птифурами кельнерка, бо було вже пізно. До нас кельнерка підходила лише тоді, як я щось замовляв. І ось виходило так, що коли кельнерка, жінка височенька, стояла, обслуговуючи нас, а Альбертина сиділа біля мене, щоразу Альбертина, аби привернути її увагу, здіймала вертикально до неї ясний погляд, змушена підносити високо зіниці, бо через близькість, з якою стояла молода жінка, вона не могла зменшити кута зору. їй доводилося, не задираючи надто голови, сягати зором на ту надмірну висоту, на якій були очі дівчини. З люб’язности до мене Альбертина швидко спускала очі, а що кельнерка не звертала на неї уваги, вона знову починала своє. Це були даремні Альбертинині благання, звернені до недоступного божества. Потім кельнерці залишилося тільки прибирати великий сусідній стіл. Там Альбертинин погляд міг досягати її вільно. Але ні разу зір кельнерки не спинився на моїй приятельці. Мене це не здивувало, бо я знав, що ця жінка, трохи мені знайома, мала коханців; хоча була й заміжня, але добре приховувала свої романи, що мене неабияк дивувало з причини її дивовижної глупоти. Я дивився на цю жінку, поки ми завершували підвечірок. Зайнята поранням, вона була майже неввічлива з Альбертиною, не удостоївши її жодним поглядом, хоча в поводженні Альбертини не було нічого непристойного. Кельнерка поралася, поралася без кінця-краю, поважно. Якби розкладання ложечок і ножичків для фруктів доручено було не гарній, ставній жінці, а (ради ощадности людської праці) простій машині, то й тоді байдужість до Альбертининої особи не була б більша; а проте ця гарна кельнерка не потуплювала очей, не задумувалася, вона світила очима, вабила чарами у своїй трудовій зосередженості. Якби вона не була така страшна дурепа (вона не тільки мала таку славу, а я переконався в цьому сам, на власному досвіді), ця байдужість була б, може, вершком хитрощів. І я знаю, що навіть останній дурень, якщо в гру входять його бажання чи інтереси, може в цьому єдиному випадку, серед нікчемства свого тупоголового життя, як стій пристосуватися до трибів найскладнішого механізму; а проте це все було припущення надто тонке для жінки такої безмозкої, як кельнерка. Її глупота набирала навіть неймовірного характеру хамства! Ні разу вона так і не глянула на Альбертину, хоча не бачити її не могла. Це було не дуже ввічливо щодо моєї товаришки, але я був щасливий, що Альбертина дістала добру науку і переконалася, що не завжди жінки задивляються на неї.

Ми покинули цукерню, сіли до авта і вже рушили додому, аж це я пошкодував, що не одвів кельнерки набік і не попросив її на всяк випадок не говорити дамі, яка вийшла, коли ми прибули, мого прізвища й адреси, добре відомі кельнерці завдяки моїм частим замовленням. Навряд щоб дама могла в такий спосіб дістати Альбертинину адресу. Та й надто клопітно було б повертатися з дороги через такий дріб’язок. До того ж, не хотілося надавати цьому надто великої ваги в очах дурної і брехливої кельнерки. Я тільки подумав, що слід було б завітати сюди на підвечірок за тиждень і розмовитися з нею про даму; а ще я подумав, як це нудно — мати звичку забувати половину того, що треба залагодити, і робити найпростіші речі кількома заходами!

Поверталися ми пізно в темряві, обабіч дороги тут і там палали червоні панталони і спіднички закоханих парочок. Наш мотор минув браму Майо. Замість паризьких кам’яниць ми бачили тепер чіткий, стрункий, не масивний малюнок паризьких кам’яниць, так ніби хтось відновлював образ зруйнованого міста. Але на заднику цієї картини розливалася така ніжна синь, що жадібні очі всюди шукали ще бодай клаптика такого самого розкішного відливу, якого їм було відміряно надто скупо: то висявав місяць. Альбертина замилувалася ним. Я не смів їй сказати, що я більше радів би його світлу, якби був сам або ганявся за якоюсь незнайомкою. Я декламував вірші і прозаїчні уривки про місяць, звертаючи Альбертинину увагу, як із срібного, яким він був колись, він перетопився в ясно-синій у Шатобріана, у Віктора Гюґо в «Евірадні» і в «Святі у Терези», аби стати жовтим і металевим у Бодлера і Леконта де Ліля. Потім, нагадуючи їй образ підповні наприкінці «Заснулого Вооза», прочитав усього вірша.

Коли я над цим застановляюся, мені просто важко розповісти, скільки в її житті роїлося таємних, перебіжних, часто суперечливих прагнень. Звичайно, брехня ще більше ускладнювала їй життя. Коли, не пригадуючи до пуття наших попередніх розмов, Альбертина казала: «О, яка гарна дівчина! Вона добре грає з гольф», а я питав, як її звати, вона відповідала байдужим, недбалим тоном вищости, яка завше у них на озброєнні, бо кожний брехунець такого розбору вдається до нього щоразу, як йому не хочеться відповісти на якесь питання: «Ох, не знаю (з жалем, що не може мені пояснити), я так і не спитала, як її звати, я бачила, як вона грає в гольф, а як звати — не поцікавилася». А коли знову через місяць я питав її: «Альбертино! Ти ж знаєш ту гарну дівчину, про яку ти мені казала, ту, що грала добре в гольф?» — «А, так, — відповідала вона, не задумуючись, — її звати Емілія Дальтьє, але наші стежки давно розійшлися». І вже брехня, як оборонний вал, не зумівши відстояти імени, переносилася тепер на те, аби перекрити доступ до місцеперебування цієї особи. «Аби ж то знаття! Я й тоді не знала її адреси. Ох, ні, Андре теж її не знає. Вона не була в нашій зграйці, а вже й сама зграйка розлетілася». Іншим разом брехня лунала як стидке признання: «Ох, якби я мала триста тисяч франків ренти…» Вона кусала губи. «А що б ти на них зробила?» — «Я попросила б у тебе дозволу залишитися в тебе, — казала вона, цілуючись. — Де б ще я могла бути такою щасливою?» Але навіть беручи в рахубу брехню, все-таки було невірогідно, до якої міри Альбертинине життя було мінливе і які перелітні були її найсокровенніші прагнення. Вона шаленіла за якоюсь особою, а через три дні не бажала її бачити. Її брала нетерплячка, поки я купував їй полотно і фарби, так їй приспічило знов узятися до малярства. Два дні вона нетерпеливилась, плакала, правда, швидко схнучими, слізьми дитини, в якої забрали мамку. І ця несталість почуттів щодо осіб, речей, занять, мистецтв, країв охоплювала і все інше; якщо вона й любила гроші (чого я не припускаю), то не більше, ніж усієї решти. Коли вона казала: «Ох! Якби я мала триста тисяч франків ренти!», навіть коли вона висловлювала думку лиху, але нетривалу, то в неї ця думка затримувалася не довше, ніж хіть вибратися до Роше, який вона бачила на ілюстрації в бабусиному виданні пані де Севіньє, зустрітися з приятелькою-ґольфісткою, політати на аероплані, провести Різдво у тітки чи знову малярувати.

«Власне, ми обоє не голодні, можна було б заглянути до Вердюренів, — сказала Альбертина, — це їхня година і їхній день». — «Але ж у вас пересердя на них?» — «Ох, про них пускають стільки неслави, але, власне, вони не такі вже й лихі. Крім того, не можна вічно злувати на всіх. Вони мають вади, а хто їх не має?» — «Ви надто легко одягнуті, довелося б вертатися додому, щоб переодягнутися, та вже й пізня доба». — «Так, ви маєте рацію, краще вернутися додому», — відповіла Альбертина з тим чарівним слухнянством, яке завжди мене вражало.

Цієї ночі погідна година зробило стрибок уперед, як градусник підскакує у спеку. Прокидаючись уже ранніми весняними ранками, я чув, як мчать у хвилях пахощів трамваї і як наливається жаром повітря, аж поки не робилося по-полуденному густим і тужавим. Зате в моєму покої ставало прохолодніше; коли оліювате повітря закінчувало покощувати і виокремлювати запах умикальника, запах шафи, запах канапи, тоді з самої виразносте, з якою вони, поставлені стовма, стояли чіткими і щільними наборами, у перламутровій півтіні, що наводила ніжний глянець на відсвіт фіранок і фотелів, оббитих блакитним атласом, я бачив — не з простої примхи уяви, а тому що це було можливе, — ніби я в якійсь новій підміській дільниці, подібній до тієї, де мешкав Блок у Бальбеку, іду вулицями, осліплими від сонця, віднаходячи там не паскудні різницькі склепи і білий тесаний камінь, а сільську їдальню, куди я оце вступлю, а, вступивши, чую пахощі вишневого й абрикосового компоту, сидру, сиру ґрюєр, ніби завислі у світляних драглях тіні, жилкуючи її делікатно, наче агат, тоді як шкляні підставки на ножі відливають веселково або ж кидають павині очка на стіл, покритий цератою.

Я з утіхою слухав шум мотора під вікнами — ніби вітер розбирався на силі. Ніздрі мої ловили запах бензину. Цей запах може бути прикрим для людей делікатних (вони матеріялісти і не бажають дихати смородом ще й на селі) і для певних мислителів (теж по-своєму матеріялістів), які, визнаючи вагу факту, уявляють, що людина була б щасливіша, сприйнятливіша до високої поезії, якби її очі здатні були бачити більше кольорів, а її ніздрі відчувати більше запахів; так підшивається філософією наївна думка про те, що життя було б кращим, якби замість чорного фраку носилося б пишні строї. Але (так само як прикрий, може, запах нафталіна та індійського нарда п’янив би мене, повертаючи мені блакитну чистоту моря з першого дня мого перебування в Бальбеку) цей запах бензину вкупі з димом, накуреним машиною, скільки разів зависав у блідій лазурі в ті спекотні дні, коли я їхав із Сен-Жан-деля-Ез до Ґурвіля, він супроводжував мене на прогулянках у літні дні, тоді як Альбертина малювала, а нині завдяки йому довкола мене, хоча я сидів у темному покої, цвіли блаватки, маки, жарка конюшина, він збуджував мене сільськими ароматами, не запах визначений і стійкий, як той, що збирається біля глоду і що, обтяжений своєю оліюватістю і щільністю, висить круг живоплоту, а запах, перед яким тікають дороги, змінюється склад грунту, збігаються замки, блідне небо, подесятеряються сили, запах, що є ніби символом стрибка і потуги, що знов додавав мені охоти, як колись у Бальбеку, піднятися в клітці зі скла і криці, але цим разом не на те, аби візитувати знайомі доми з жінкою, надто добре мною вивченою, а щоб кохатися в нових місцях із незнайомкою; запах, що супроводжує щохвилинні сирени проїжджих автомобілів, під які я добирав слова, наче під сигнал зорі: «Парижанине, вставай, вставай, іди снідати на траві, кататися човном на річці, у затінку дерев, з гарною дівчиною, вставай, вставай!» І всі ці мрії були мені дуже милі, я віншував себе з «суворим законом», за яким заборонялося, допоки я не подзвоню, жодному «простому смертному», навіть Франсуазі, навіть Альбертині, турбувати мене в «глибині палацу», де

Нараз декорація одмінилася: спогад уже не про колишні враження, а про давнє прагнення, свіжопробуджене блакитно-золотою сукнею від Фортюні, розстелив переді мною іншу весну, весну уже не сповиту в листя, а, навпаки, обдерту нагло з дерев і квітів назвою, яку я шепнув: «Венеція»; ця настояна, доведена до свого щирця весна з поступовим зростанням, потеплінням, розквітом своїх днів дає про себе знати поступовим бродінням не брудної вже землі, а непорочної, синьої води, весняна, хоча й без віночків, і в травні в ній тільки й майського, що блищики, пущені цим травнем, підладжені під огнисту і стійку наготу темного шафіра. Достоту як пори року не змінюють неквітучих рукавів моря, так нинішні літа не приносять змін готичному місту; я про це знав, але не міг собі уявити, а як і уявляв, то хотів саме того, чого хотів із тим самим запалом, який колись, коли я був дитиною, у гарячці від’їзду підітнув у мені силу, потрібну для поїздки: зійтися віч-на-віч із моїми венецькими мріями, побачити, як це розщеплене море обіймає своїми закрутами, ніби звиви океанської ріки, урбаністичну витончену цивілізацію, яка відрізала їх лазуровою перепаскою, розвинулася відрубно, завела свої самостійні школи малярства та архітектури — казковий сад плодів і птахів із самоцвітів, розквітлий посеред моря, яке його відволожувало, бухкало у цівки колон і на могутній різьбі капітелей, ніби сторожкі в темряві темно-лазурові очі, клало плямами світло, втягуючи його в свою вічну гру. Так, треба було їхати, пора. Відтоді як Альбертина пересердилася на мене, посідання її вже не здавалося тим скарбом, за який ми ладні віддати всі інші. Бо робили ми це лише для того, аби позбутися гризоти, ляку — нині вже поскромлених. Нам пощастило проскочити в обруч, хоча ще хвилю тому ми думали, що ніколи не здолаємо його проскочити. Ми розмаяли бурю, вернули погідність усміху Тривожна таємниця ненависти, безпричинної і, може, безконечної, розпорошилася. І тут ми опиняємося лице в лице з проблемою щастя і зразу відмахуємося від неї, бо щастя, як ми знаємо, для нас неможливе. Тепер, коли наше життя з Альбертиною стало знов можливе, я відчував, що воно буде багате на самі нещастя, оскільки вона мене не кохає; краще розійтися з нею в мирі та згоді, і тільки згадувати про нього незлим словом. Так, пора. Мені треба з’ясувати, коли Андре покидає Париж; добре розпитати пані Бонтан, щоб переконатися, що Альбертина не збирається ні до Голландії, ні до Монжувена. Якби ми краще уміли аналізувати свої почуття, то виявилося б, що жінка часто подобається нам через суперника, в якого нам треба її перелюбити; якщо суперник відпадає, зникають і жіночі чари. Маємо сумний і застережний приклад переваги чоловіків до жінок, які до знайомства з ними вели вільне життя, до жінок, які їм бачаться фатальними і яких їм доводиться весь час завойовувати заново; і приклад зовсім протилежний і зовсім не драматичний чоловіка, який відчуваючи, як холоне його любов до жінки, стихійно застосовує відкрите ним самим правило, і, аби бути певним, що не перестане її кохати, наражає жінку на небезпеку, щоб захищати її від неї щодня. (На противагу чоловікам, які вимагають від жінки зректися театру, хоча він її саме за те й покохав, що вона була в театрі.)

Коли таким чином розлучення з Альбертиною не загрожувало б уже нічим, треба було б вибрати гарний, погідний день, як сьогоднішній, — попереду таких днів мало бути чимало, — коли я до неї буду байдужий і мене спокушатиме безліч прагнень; треба б, не побачившись із нею, випустити її з дому, потім устати, швидко зібратися, залишити їй цидулку і, не прощаючись, поїхати до Венеції, користаючися з того, що Альбертина не може удатися ні до одного з тих місць, які мене непокоїли, і тоді під час подорожі я здолав би не уявляти собі її можливих вибриків, які б мене, зрештою, вже не обходили.

Я задзвонив на Франсуазу і попрохав її купити путівник і розклад поїздів, як прохав її про це в дитинстві, коли збирався до Венеції і коли так само, як нині, рвався здійснити мою заповітну мрію; я забув, що відтоді я здійснив ще й інші мрії, але здійснив без усякої втіхи, — про Бальбек; і що Венеція, будучи явищем видимим, теж не могла б, так само як Бальбек, спевнити невимовні марення, марення про ґотицькі часи, осучаснені весняним морем; марення, що поманили мою уяву зачарованим, пестливим, невловимим, таємничим і туманним образом. На мій дзвінок увійшла Франсуаза. «Панич так пізно подзвонив — я вже сама не своя, — сказала вона. — Не знала, на яку ступити.

О восьмій панна Альбертина звеліла принести її куфри, я не сміла їй відмовити, боялася, що мене панич прокляне, якби його будила. Даремно я її усовіщала, просила зачекати бодай годину, бо все думала, що панич от-от подзвонить; а вона ні за що, залишила цього листа для панича і о дев’ятій поїхала». І тут — ми так себе погано знаємо, допіро я ще був переконаний, що мені байдуже до Альбертини! — віддих у мене перетявся, я притримав серце двома руками, вкритими циганським потом, якого я не знав відтоді, як Альбертина розповіла мені в дачному потязі про свої взаємини з приятелькою мадемуазель Вентейль. Але нарешті я зібрався на відвагу і вичавив із себе: «А, от і чудово! Дякую, Франсуазо! Ви добре вчинили, що мене не будили. Залиште мене на хвильку, я зараз же вам задзвоню!»

[105] Амброзіанська бібліотека у Мілані має багату колекцію рукописів і стародруків.