У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цілком можливо, що барон був щирий, називаючи Мореля славним молодшим камратом, і що був близький до правди більше, ніж сам гадав, кажучи: «Я не знаю, що він робить, я в його життя не лізу».

Урвімо на хвильку розповідь (випереджаючи на два тижні її події), аби повернутися до неї відразу після тих дужок, які ми відкриваємо в момент, коли пан де Шарлюс, Брішо і я почали наближатися до оселі пані Вердюрен, і зазначмо, що невдовзі після цього вечора барон був здивований і вражений: він зненарошне прочитав листа, надісланого Морелеві. Цього листа, який поковзом мав дошкульно окошитися на мені, написала акторка Лея, славна своєю цікавістю лише до жінок. Про те, що вона знайома з Морелем, пан де Шарлюс навіть не підозрював. Лист був написаний у найпалкіших виразах. Плюгавство цього листа не дозволяє мені його наводити, зазначмо лише, що Лея зверталася до Мореля, як до жінки: «Ох ти свинючко, ох ти кнурище, моя солоденька!», «Між нами, дівчатами», «Ти принаймні наша, ти з тих» — тощо. Йшлося у тому листі про багатьох інших жінок, очевидно, добре знайомих як і з Леєю, так і з Морелем. А з другого боку, кпини Мореля з пана де Шарлюса, а Леї з офіцера, який її утримував і про якого вона писала: «Благає мене в листах, щоб я шанувалася! Уявляєш, моя кіточко-муркіточко?» — стали для пана де Шарлюса таким самим сюрпризом, як незвичайні взаємини між Морелем і Леєю. Надто барона приголомшили слова «ти з тих». Довго не здаючи собі з цього справи, він, зрештою (уже давно), здогадався, що й сам він «із тих». Тепер же те, що він з’ясував, опинялося під знаком запитання. Відкриття, що він «із тих», первісно означало, що його смаки, мовляв, за СенСімоном, були звернені не в бік жінок. А Леїн вираз «іх тих» набирав такої масштабности, якої пан де Шарлюс не уявляв. У Мореля належність до «тих» засвідчував факт, що він любить жінок, як жінка. Віднині ревнощі пана де Шарлюса не могли обмежуватися лише знайомими з Морелем чоловіками, а поширилися й на жінок. Виходить, «із тих» були не тільки особи, яких він такими вважав, а й добряча частина землян, складена з жінок нарівні з чоловіками, які кохали не лише чоловіків, а й жінок. Обнявши головою це нове значення такого знайомого слова, барон відчув гнітючу тривогу розуму та серця перед подвійною таємницею, яка помножувала його ревнощі й наїло засвідчила неповноту словесної дефініції.

У житті пан де Шарлюс завше був тільки дилетант. Це означало, що такі інциденти не могли стати йому в пригоді. Прикре враження від них зазвичай виливалося в бурхливі сцени, де його не зраджувало красномовство або інтриги. Але для особи з талантом на зразок Берготтового такі переживання могли стати безцінні. В житті ми діємо помацки, але, подібно до тварин, знаходимо помічне для нас зілля; ось чому такі люди, як Берготт, проводять здебільшого час у товаристві пересічних, фальшивих і лихих жінок. їхня врода запалює уяву письменника, пробуджує його доброту, але нічим не впливає на вдачу його супутниці: її життя, на нижчому на тисячу метрів рівні, химерні взаємини, брехня, що переходить усі межі й веде в болото, іноді постають, як у спалахові блискавки. Лжа, доведена до віртуозносте, лжа про наших знайомих, про наші з ними стосунки, про ймовірні наші спонуки, тлумачені нами зовсім не так, лжа про те, хто ми, що кохаємо, що відчуваємо до закоханої в нас істоти, переконаної, що виліпила нас на свою подобу, бо цілується з нами цілий день, — ця лжа майже єдина річ, здатна відкрити перед нами перспективи чогось нового, незнаного, збудити в нас приспані почуття і явити Всесвіт, якого ми так би й не пізнали. Щодо пана де Шарлюса, то треба зазначити, що барон, глибоко вражений відкриттям у Морелеві того, з чим тамтой так старанно від нього крився, зробив звідси хибний висновок, що знатися з простацтвом гріх, бо, мовляв, такі відкриття надто боляче ранять душу (річ у тім, що до першого відкриття додалося ще й друге — про спільну з Леєю подорож Мореля тоді, коли він запевняв пана де Шарлюса, що вивчає музику в Німеччині. Для підкріплення своєї брехні він скористався з послуг доброхотів, посилаючи їм листи до Німеччини, звідки ті пересилали їх панові де Шарлюсу, а барон так вірив у тамтешню Морелеву науку, що навіть не звертав уваги на поштові марки). Гай-гай, в останньому томі цього твору ми побачимо, як уже не Морель, а, власне, пан де Шарлюс викидатиме колінця, спроможні здивувати його родичів і знайомих куди більше, ніж його самого, — життя, відкрите йому Леєю.

Але вже час наздогнати барона, який простує з Брішо і зі мною до Вердюренів. «А як ся має, — додав він, звертаючись до мене, — ваш друг, молодий гебрейчик, ото що ми спіткали були в Довілі? Мені спала ось яка думка: якщо це вам справить приємність, можна б запросити його колись увечері». Бачте, пан де Шарлюс, дарма що запровадив безсоромне шпигування за Морелем через детективне бюро (достоту, як ревнивий муж чи коханець), сам залюбки поглядав у бік інших молодиків. Нагляд за Морелем, доручений старому служникові, вели приділені йому агенти так брутально, що виїзні лакеї думали, ніби то вони опинилися під ковпаком, а одна покоївка як не помирала зі страху й не сміла поткнутися на вулицю, їй усе ввижалося, що агент наступає їй на п’яти. А старий служник іронічно переконував барона: «Та хай вона собі робить, що їй любе! З якої речі витрачати на неї час і гроші? Чи ж її поводження так уже нас обходить?» Він був тілом і душею відданий своєму панові і, ніяким світом не поділяючи баронових уподобань, прислужувався їм так запопадливо, що, зрештою, говорив про них так, як про свої власні. «Рідкісної душі людина!» — казав про свого старого слугу де Шарлюс, бо нікого ми не цінуємо так, як тих, хто зі своїми великими цнотами поєднує ще одну цноту, — готовність самовіддано стояти на службі нашої нецноти. Зрештою, щодо Мореля, то пан де Шарлюс ревнував його тільки до чоловіків. Жінками він зовсім не журився. А втім, це спільне правило майже всіх Шарлюсів. Любов чоловіка, якого вони кохають, до жінки — це вже щось інше, щось таке, що відбувається серед іншої породи тварин (лев не зачіпає тигра), щось таке, що їм не шкодить, а радше заспокоює. Іноді, щоправда, тих, для кого збочення — священнодійство, від такої любови верне. Вони мають жаль до приятеля за те, що віддався їй; жаль не за зраду, а за деградацію. Якийсь інший Шарлюс, несхожий на барона, був би обурений, заскочивши Мореля з жінкою, десь так само, як був би обурений, побачивши на афіші, що той, виконавець Баха і Генделя, збирається грати Пуччіні! Ось чому молодики, які з розрахунку сходяться з Шарлюсами, запевняють їх, що в них до баботи огида, як сказали б лікареві, що не беруть у рота оковитої і люблять лише джерельну воду. Але в цьому пункті пан де Шарлюс дещо відбігав від загального правила. Він захоплювався в Морелеві геть чисто всім, і його успіхи в жінок не гнівили його; вони радували його так само, як фурор скрипаля на концерті чи вдала гра тамтого в екарте. «Знаєте, голубе мій, йому від жінок просвітку нема!» — казав він тоном сенсації, обурення чи, може, заздрощів, а над усе — подиву. «Це щось несосвітенне! — додавав. — Всюди найвідоміші курви пускають йому бісики. Луплять на нього баньки скрізь, у метро і в театрі. Вони вже в мене в печінках! Досить нам із ним переступити поріг до ресторану, як кельнер уже тарганить йому цидулки принаймні від трьох жінок. І завжди від краль! Та це й не дивина. Я придивився до нього вчора, і я їх розумію: він так став такий хорошунь, ніби зійшов із картини Брондзіно[53]. Справді красій». Пан де Шарлюс любив доводити, як він кохає Мореля, але й любив правити іншим (може, переконуючи й самого себе!), як Морель відповідає йому взаємністю. Він тішив своє самолюбство, все тримаючи цього худопахолка при собі, хоча це могло звести на пси баронове становище у вищому світі. Бо (і таке не рідкість серед високих достойників і снобів: з марнославства вони рвуть усякі стосунки, аби лиш волочитися скрізь із коханкою напівсвіту або якоюсь зацураною всіма ледащицею, фаворами яких вони, мабуть, пишаються) барон сягнув той межі, коли самолюбство завзято нищить усе, чого ти допевнився; чи то тим, що під впливом любови нам убачається в постійній близькості з коханою якийсь особливий чар, а чи то тим, що реалізоване світське шанолюбство в’яне, зате зростає цікавість до любовних інтрижок зі служницями, тим захопливіших у своїй платонічності. І з часом у барона ці нові вподобання не тільки вийшли на рівень, на якому ледве утримувалися давні, а й перейшли його.

Щодо інших любих його серцю молодиків, то існування Мореля, як на його думку, не перепинало шлях до них, ба слава Мореля-скрипаля чи його перші успіхи як композитора і журналіста могли б принагідно стати баронові за принаду. Якщо барона знайомили з молодим композитором приємної вроди, він шукав у Морелевих талантах нагоди для пошанування нового знайомого. «Принесіть мені свої композиції, — пропонував він, — а Морель зіграє їх на концерті чи під час турне. Путящої скрипкової музики пишеться мало. І знайти щось нове — це велике щастя. Не дивниця, що в чужоземців се дуже цінується. Навіть у провінції завелися музичні гуртки, і там вкладають у любов до музики чимало запалу й уміння». Все це правило лише за приману, бо Морель рідко виконував ці обіцянки. А коли Блок признався, що він трохи поет, «на дозвіллі», — додав він із саркастичним сміхом, яким підкреслював свою банальність щоразу, коли не знаходив дотепної думки, пан де Шарлюс сказав мені так само нещиро: «Передайте цьому юному ізраїльтянинові, хай принесе вірші, раз він уже римує, для Мореля. Знайти і покласти на музику щось гарне завжди нелегко для компоністи. Можна б навіть подумати про якесь лібрето. Се було б цікаво і прислужилось би поетові завдяки моїй протекції та збігові обставин, серед яких перше місце, звичайно, належить Морелевому талантові. Бо зараз він багато компонує та й пише теж, і то дуже гарно, скажу я вам. Що ж до виконавського його хисту (а тут він, самі здорові знаєте, віртуоз), то ви побачите увечері, як капітально цей шмаркач грає Вентейля; просто тобі серце з грудей виймає; у його літа — і мати отаке глибоке розуміння музики, залишаючись при цьому дітваком, мальцем! Вечір — це тільки маленька репетиція. Гала-концерт відбудеться за кілька днів. Але сьогодні все буде куди елегантніше. Тож ми дуже раді, що ви прийшли, — сказав барон, уживаючи «ми», мабуть, так само, як король мовить: «Ми бажаємо». — 3 огляду на чудову програму я порадив пані Вердюрен улаштувати дві урочистості. Одну, на якій будуть усі її знайомі, за кілька день, а другу, на якій Принципалка, висловлюючись юридичною мовою, передасть права представництва, — сьогодні. Запрошував я і зібрав трошки представників іншого світу, гості можуть бути корисні для Чарлі, тож Вердюрени зрадіють знайомству з ним. Звичайно, зіграти найкращі речі з участю найбільших музик — гарне діло, але з усього цього діла вийде пшик, якщо публіка складається з галантерейниці зі склепу напроти та бакалійника з бакалії на розі. Мою думку про інтелектуальний рівень світовців ви знаєте; але вони можуть зіграти досить важливу ролю, подібну, скажімо, до ролі преси як знаряддя реклами. Ви розумієте, що я маю на увазі; я запросив, приміром, мою братову Оріану; я не певен, що вона прийде, зате певен, що як прийде, то не зрозуміє нічогісінько. Але від неї ніхто й не вимагає, щоб розуміла, це їй не до снаги; від неї вимагається говорити, а тут її медом не годуй, а дай розпустити язика. І ось вислід: назавтра замість мовчанки галантерейниці та бакалійника — жваво розмова у Мортемарів, де Оріана розповість, що чула чудородні речі, що якийсь Морель, мовляв… ну, і таке інше; скажена лють незапрошених; вони скажуть: «Паламед запевне має нас за ніщо; куди ми, зрештою, попали!» — такі супротивні відгуки теж корисні, як і пеани Оріани; ім’я Мореля в усіх на устах і відтискується в мозку, як довбаний десять разів поспіль урок. Усе це створює збіг обставин, який може прислужитися і віртуозові, і пані дому, і може правити за мегафон для широкої публіки. Далебі, шкура вичинки варта; ви побачите, який Чарлі зробив поступ. До того ж, у нього прорізався ще один талант, любий пане: він пише як бог. Як бог, повірте мені.

Ви знаєте Берґотта. Я подумав, що, звернувши його увагу на прозу цього юнака, ви могли б якось співпрацювати зі мною, допомогти мені створити збіг обставин, сприятливий для розвою подвійного таланту, музики і письменника, таланту, здатного колись дорости до рівня майстрів рівня типу Берґотта. Ви розумієте, що треба сказати Берґоттові. У великих людей часто щось зовсім інше в голові, їм кадять, вони мало чим цікавляться поза собою. Але Берґотт людина проста, послужлива, йому нічого не варто вмістити в «Ґолуа» чи деінде маленькі фейлетончики, написані наполовину гумористом, наполовину музикою; вони й справді гарні, і я справді буду дуже радий, якщо Чарлі додасть до скрипки кілька Енґрових мазків[54]. Знаю, як ідеться про нього, я легко переборщую, як усі старі мами з консерваторії. Як, мій голубе, хіба ви не чули? Виходить, ви не знаєте, який я простачисько. Я цілі години стовбичу під дверима екзаменаційної комісії. Тішуся, мов дитина. Щодо прози Чарлі, то Берґотт мене запевнив, що це справді дуже цікаво».

Пан де Шарлюс, якого давно познайомив з Берґоттом Сванн, і справді завітав був до нього з просьбою, аби той дав Морелеві змогу вести в газеті напівгумористичну рубрику про музику. Ідучи, пан де Шарлюс трохи ніяковів, бо, бувши великим шанувальником Берготта, ніколи не ходив туди заради нього самого, а лише для того, щоб завдяки своїй чи то інтелектуальній, чи то соціальній вазі в очах письменника, зробити якусь ласку Морелеві, графині Моле чи іншому приятелеві. Пана де Шарлюса не бентежило те, як він послугувався світськими зв’язками. З Берготтом йому було трохи ніяково, він відчував, що Берготт не утилітарист, як світовці, і вартий чогось більшого. Але баронове життя було заповнене; якщо знаходився вільний час, то лиш тоді, коли йому чогось дуже кортіло, наприклад — зустрітися з Морелем. Ба більше, сам людина інтелігентна, він був байдужий до спілкування з інтелігентними людьми; надто з Берґоттом, Берґотт був, як на нього, занадто літератором, та ще й з іншого клану, вони на все дивилися по-різному. А Берґотт, хоча й усвідомлював корисливість баронових візит, але не мав йому цього за зле; він не жив тільки добротою, але любив зробити комусь приємність, умів виявляти співчуття і не шукав утіхи в тім, щоб повчати ближніх. Нецноти пана де Шарлюса він ніяким світом не поділяв, але вона становила елемент колориту даної особистосте, fas et nefas[55] для художника, сперте не на живі приклади, а на спогади про Платона або про Содому[56].

Пан де Шарлюс не згадав, що з якогось часу він доручив Морелеві — як ото можновладці XVIII сторіччя, які не рачили навіть підписувати, не те що писати пасквілі, — капарити плюгаві й наклепницькі нотатки, спрямовані проти графині Моле. Якщо вони разили безчільністю тих, хто читав, то як же мали дошкуляти молодій жінці, яка знаходила в них уривки з власних листів, цитовані дослівно, але вивернуті так, що могли довести її до шаленства як найлютіша помста. Зрештою вони були так спритно втулені, що ніхто, окрім неї, не міг про це здогадатися. Молода жінка платила своїм життям. Але в Парижі, — сказав би Бальзак, — виходить щось на взірець усного денника, страшнішого за інші газети. Згодом ми побачимо, як ця сама усна преса знівечила потугу немодного вже Шарлюса і піднесла Мореля, не вартого й нігтя свого колишнього ласкавця. Яка ж наївна ця інтелектуальна мода! Вона щиро вірить у нікчемство якогось геніального Шарлюса і в незаперечний авторитет кепа Мореля. Барон добре розумівся на такій немилосердній помсті. Ось чому біля губів його збиралася гірка отрута і, коли барон кипів з гніву, розливалася по його щоках жовчю.

«Мені так би хотілося, щоб він прийшов сьогодні, він би почув, що Чарлі грає найкраще. Але він, здається, не виходить, він не любить, щоб йому набридали, і мас рацію. Але й вас, гарний молодче, щось не видно на Набережній Конті. Не хочете зловживати гостинністю цього дому». Я відповів, що переважно тримаюся товариства кузини. «Овва! Товариства кузини. Яка невинність! — озвався пан де Шарлюс до Брішо. І, звертаючись до мене знову, додав: — Не подумайте, ніби ми вимагаємо звіту в тім, що ми робите, дитяточко моє. Вам вільно чинити все, що вас веселить. Шкода лише, що ми не беремо в цьому участи. Зрештою, у вас добірний смак, ваша кузина чарівна, от спитайте у Брішо, вона запаморочила йому голову в Довілі. Жаль, не буде її ввечері. Але ви, мабуть, і добре вчинили, що не привели її з собою. Музика Вентейля чудова. Проте вранці я дізнався від Чарлі, що тут буде композиторова донька з приятелькою, а в них же страхітлива слава. Для молодої панянки це завжди клопіт. Я навіть трохи потерпаю за моїх гостей. Але їм навряд чи це зашкодить, майже всі вони в літах. Дівулі будуть тут, хіба що не зможуть приїхати. Вони мали бути уже по обіді на маленькій домашній репетиції, яку проводить пані Вердюрен, запрошуючи на неї самих зануд, рідню або тих, кого не хоче бачити ввечері. Отже перед обідом Чарлі сказав нам, що так звані «панни Вентейль», яких чекали неодмінно, не прибули». Тут до мене враз дійшло, що Альбертина так нестримно рвалася до пані Вердюрен, бо на вечері заповідалася (чого я не знав) присутність мадемуазель Вентейль, і по серцю мені різонув жахливий біль, а все ж, хоч який він був нестерпний, якимсь куточком свідомости я відзначив, що пан де Шарлюс, який оце щойно заявляв, ніби не бачив Чарлі від ранку, знічев’я пробалакався, що бачив його перед обідом. Моя мука стала впадати в око. «Що з вами? — спитав барон. — Ви позеленіли, ходімо мерщій, а то застудитесь, ви як не свій». Пан Шарлюс був не перший, хто змусив мене засумніватися в Альбертининих чеснотах. Багато інших підозр уже встигло заронитися мені в душу; за кожним новим сумнівом нам видається, що міру переповнено, і серце наше вже не витримає, але потім для сумніву таки знаходиться в нас місце, і, влившись у наше нутро, він починає змагатися з бажанням вірити, з безліччю приводів для забуття, — і ось ми вже зжилися з ним і, врешті-решт, перестали на нього зважати. Він сидить у нас уже тільки як приспаний біль, як загроза страждання, яка, ніби підшивка страждання, належна до тої самої категорії, що й воно, ставши, як і жадання, осереддям наших дум, розточує в них, на безконечні гони, субтельні смутки — смутки незрозумілого, як і жага розкошів, походження, — скрізь, де щось може лучитися з думкою про нашу кохану. Але біль озивається знов, коли в душу нам заронюється і розростається новий сумнів; ми кидаємося умовляти себе: «Ет, якось дам собі раду, знайдеться якийсь спосіб проти муки, все це, либонь, неправда»; і хоч наші умовляння виявляються марними, попервах мучимося так, як можна мучитися, тільки коли віриш. Якби ми мали лише такі члени, як руки й ноги, життя було б стерпне; на жаль, ми носимо в собі невеличкий орган, званий серцем, орган хоровитий і під час хвороби безмежно вражливий на все, що стосується життя даної особи. І брехня — загалом річ невинна, з якою нам так весело живеться, байдуже хто збрехав, ми самі чи хтось інший, — коли вона лунає з уст цієї особи, ріже нас по нашому невеличкому серцю (хоч виймай його з грудей хірургічним шляхом!), як гострим ножем. Про мозок шкода й мови, бо хоч наша думка мудрує без кінця під час таких серцевих нападів, вона не втишить їх, так само як наша увага не втишить зубного болю. Звичайно, ця особа винна в тім, що збрехала, бо присягалася все казати правду. Але ми знаємо по собі, чого варті такі присяги. І все ж нам хотілося вірити їм, бо ми чули їх із вуст коханої, хоча брехати було б в її інтересах, а покохали ми її не за цноти. Правда, згодом — себто, коли наше серце збайдужіє до брехні — потреба в ній для неї майже відпаде, бо тоді її життя перестане нас цікавити. Все це нам відомо, а проте ми охоче жертвуємо своїм життям, чи то вбиваючи себе через цю особу, чи то приймаючи смерть за власноручне її вбивство, чи то протринькуючи за кілька років ради неї всі статки-маєтки, що штовхає нас на самогубство, бо ми вже банкрути. Зрештою, хоч якими спокійними почували б ми себе в пору кохання, любов у нашому серці завжди в хисткій рівновазі. Кожна дрібничка може хитнути її в бік щастя; ми сяємо, ми ущедряємо ласкою не ту, кого кохаємо, а тих, хто підніс нас у її очах, хто вберіг її від усякої спокуси: нам здається, ніби ми спокійні, але досить кількох слів: «Жільберта не прийде», «Запрошено мадемуазель Вентейль», аби все сподіване щастя, до якого ми п’ялися, розсипалося порохом, щоб сонце сховалося, щоб вітер переліг, щоб схопилася буря в душі, якій одного дня ми зуміємо вже опертися. Того дня, дня, коли серце стає таке крихке, наші щирі друзі бідкаються над тим, що такі нікчеми, такі людці можуть нам завдати болю, можуть нас усмертити. Але чим тут зарадиш? Коли поет умирає від запалення легенів, чи можна собі уявити, що його друзі умовлятимуть пневмокока, що поет, мовляв, талановитий і що пневмокок має зглянутись над ним?

Підозра стосовно мадемуазель Вентейль закралася мені не вперше. Одначе пообідні мої ревнощі до Леї та її приятельки трохи її притлумили. Тільки-но небезпека Трокадеро минула, я відчув спокій і повірив, що відзискав його назавжди. І ось сюрприз: одна прогулянка, змальована Андре так: «Ми снували туди-сюди, але нікого не спіткали», постала переді мною в новому світлі, бо, навпаки, на цій прогулянці мадемуазель Вентейль домовилася з Альбертиною про зустріч у пані Вердюрен. Тепер я пустив би залюбки Альбертину куди завгодно саму, аби тільки міг замкнути десь мадемуазель Вентейль та її приятельку і мати певність, що Альбертина їх не надибає. Бо ревнощі — явище не всеосяжне, вони локалізуються тут і там, чи то через те що є болісним продовженням неспокою, породжуваного тою або тою особою, яку наша коханка може покохати, чи то з убозтва нашої думки, здатної обняти собою лише те, що їй уявляється, тимчасом як усе інше тоне для неї в тумані, майже неспроможному викликати болю.

Коли ми впали на подвір’я, нас злапав пан Саньєт, але впізнав він нас не зразу. «А я вже довгенько до вас придивлявся, — сказав він, відсапуючись. — І все вагався, чи ж не дивниця, га? — Сказати «дивно», замість «дивниця, було б для нього помилкою; замилування до старосвітських зворотів перейшло у нього в манію. — Прецінь гребувати знайомством з такими людьми, як ви, аж ніяк не випадає. — Його землисте обличчя, здавалося, було освітлене олив’яним блиском близької бурі. Задуха, яка з’являлася в нього ще того літа, коли пан Вердюрен «цабанив» його, тепер не давала йому вільно дихнути. — Мені казали, що буде виконано неопублікований твір Вентейля: виконавці чудові, надто — Морель». — «Чому — «надто»? — спитав барон, уловивши в цьому слові якусь непошану. «Наш приятель Саньєт, — похопився Брішо, беручи на себе ролю тлумача, — незвичайний ерудит, він воліє мовити мовою тої доби, коли «надто» означало «особливо».

У сінях пан де Шарлюс запитав мене, чи я працюю; я відповів, що ні, але зараз дуже цікавлюся старим сріблом і порцеляною. Тоді він зауважив, що кращого посуду, ніж у Вердюренів, я ніде не знайду, зрештою я міг би побачити його в Ла-Распельєр, бо, під приводом, що речі теж друзі, Вердюрени, дурні та хитрі, забирали все з собою. Барон додав, що трохи морочливо витягати для мене начиння під час проханого вечора, але він постарається показати мені все, що я схочу. Я попросив не робити цього. Пан де Шарлюс розстебнув пальто, скинув капелюха; маківка його голови сріблилася. Викликаючи в уяві образ розмальованого осінню куща цінної породи, чиє листя бережно вгортають у вату або обмазують гіпсом, поцяцькований сивиною чуб пана де Шарлюса лише доповнював рябизну його обличчя. А проте навіть під верствами різних мін, рум’ян і фальшу, які так кепсько його маскували, обличчя пана де Шарлюса і досі ховало від світу свій секрет, хоча в моєму прийнятті про нього волала кожна рисочка. Мене бентежили його очі, я боявся, як би він не спіймав мене на тому, що я читаю в них, мов у розгорнутій книзі, бентежив його голос, здавалося, він на всі лади, з невтомною безсоромністю, правив про баронову таємницю. Але такі таємниці лишаються надійно сховані, бо всі, хто до них наближається, стають глухі й сліпі. Ті, хто довідувався про правду посередньо, наприклад через Вердюренів, вірили в неї, аж поки знайомилися з паном де Шарлюсом. Його обличчя не тільки не підтверджувало бридких поголосок, а ще й розвіювало їх. Наші уявлення про певні абстракції такі гіперболізовані, що ми відмовляємося ототожнювати їх із буденними рисами знайомої особи. І нам важко повірити в нецноту на кшталт Шарлюсової, як ніколи ми не повіримо в геніальність людини, з якою ще вчора були в Опері.

Пан де Шарлюс передавав лакейчукові пальто з невимушеністю завсідника. Проте лакейчук був новачок, та ще й геть зелений. Що ж до пана де Шарлюса, то він тепер часто втрачав, сказати б, «румб» і вже не здавав собі справи, що гоже, а що негоже. У Бальбеку ми помічали за ним похвальне бажання — показати, що він не боїться порушувати певні теми, не боїться сказати про когось: «Ач, який ловкенький хлопчина!», словом, сказати те саме, що міг би сказати хтось, хто був не «з тих», а нині, навпаки, його поривало говорити про речі, яких не міг би сказати хтось, хто був не «з тих». Ці речі постійно крутилися йому на думці, і барон забував, що хтось може не бути ними заполонений. Отож, утупившись у нового лакейчука, барон підніс, насваряючись, указівного пальця і, думаючи, що це страх який дотепний жарт, прорік: «Я забороняю вам прясти отак очима. — Потім, звертаючись до Брішо, додав: — У цього пуцвірінка кумедна мурзя, а носик, що за втішний носик! — І, заокруглюючи свій жарт або скоряючись раптовому припливу хоті, він опустив пальця поземо і по хвилинному ваганні, не годен себе стримати, тицьнув ним просто в лице лакейчукові, торкаючись кінчика його носа, і сказав: «Піф!», після чого вкупі з Брішо і зі мною рушив до салону; Саньєт устиг ознаймити нам, що княгиня Щербатова переставилася о шостій. «Ну й дивесник!» — подумав лакейчук і питав потім у колег, хто такий барон — фігляр чи шелегейдик з вавками в голові. «То в нього така поведенція, — відповів метрдотель (він мав барона трохи за «причинуватого», «із бзиками»), — але він великий друг пані, людина достойна, золоте серце.

Нам назустріч уже вийшов пан Вердюрен; Саньєт, побоюючись холоду, бо надвірними дверима весь час рипали, досі смиренно ждав, коли в нього візьмуть верхній одяг «Чого це ви там тулитесь, як пес?» — спитав його пан Вердюрен. — «Чекаю, аби хтось, хто пильнує речей, узяв моє пальто і видав номерок». — «Що ви плетете? — визвірився пан Вердюрен. — «Пильнуєте речей»? Ви що, недоумок? Кажуть: «пильнувати за речами». Учи вас знову говорити, наче вас побив учора грець!» — «Пильнувати ч-чогось — вельми природна форма, — пробелькотів Саньєт. — Абат Лебатте…[57]» — «Та ви ще зі мною й дражнитеся! — страшним голосом заревів Вердюрен. — Чому ви такі засапані? Ви що, сперлися оце на сьомий поверх?» Брутальність Вердюренова спричинилася до того, що лакеї з шатні пропустили інших осіб перед Саньєтом, а коли він подав свою одежу, йому відповіли: «По черзі, по черзі, пане, не поспішайте». — «Ось як треба давати всьому лад, ось як треба діяти, браво, молодці! — сказав з підбадьорливим усміхом Вердюрен, упевнюючи лакеїв у їхньому намірі обслужити Саньєта після всіх. — Ходімо, — сказав він, звертаючись до нас. — Це бидло завзялося всіх нас заморозити на своєму улюбленому протягові. У салоні трохи погріємося. «Пильнувати речей!» — гукнув він, коли ми опинилися в салоні. — От дубоголовий». — «Він маніриться та ламається, але чоловік із нього непоганий», — заперечив Брішо. «А хто каже поганий — дубоголовий!», — гостро відрізав Вердюрен.

«Чи будете ви цього року в Енкарвілі? — спитав мене Брішо. — Здається, наша Принципалка знову винайняла Ла-Распельєр, хоча й мала клопіт із власниками. Але це пусте, всього-но сліпий дощик», — додав він тоном газетного оптиміста, який міг би висловитися так: «Закралися помилки, це факт, але де цих помилок немає?» Але я пам’ятав, у якому стані я покидав Бальбек, і аж ніяк не прагнув туди повертатися. Я відкладав із дня на день вироблення подальших планів у зв’язку з Альбертиною. «Він неодмінно туди приїде, це наше спільне бажання, без нього не обійтися», — заявив пан де Шарлюс з авторитарним і глухим до всього егоїзмом ґречности.

Ми поспівчували Вердюренові з приводу княгині Щербатової. «Так, знаю, вона на тонку пряде». — «Та ні, вже померла, о шостій!» — гукнув Саньєт. «Ви завжди прибільшуєте», — брутально урвав Вердюрен, — раз вечір не відкладався, він віддавав перевагу гіпотезі хвороби. Тим часом пані Вердюрен провадила велику нараду з Коттаром і Скі. Морель щойно відмовився від запрошення в дім (бо пан де Шарлюс не міг там бути), де пані Вердюрен обіцяла його участь. Причина Морелевої відмови грати у друзів Вердюренів, причина, до якої, як зараз побачимо, долучаться ще й інші, куди поважніші, могла диктуватися звичаєм, властивим середовищу гулящих людей взагалі, а цьому ядерцю зокрема. Якщо пані Вердюрен перехоплювала між новачком і вірним якесь перешіптування і могла гадати, ніби вони знайомі чи хочуть зійтися ближче («Отже, у п’ятницю в таких-то» — або: «Заходьте до мене в робітню в будні, я там завжди до п’ятої, зробите мені велику приємність»), то, збурена, вгадуючи в новачкові блискучу здобич для кланчика, Принципалка, вдаючи, ніби нічого не чула, зберігаючи у своїх гарних очах із синцями, наведеними згубною звичкою до Дебюссі (страшнішою, ніж звичка до кокаїну), вираз знемоги, якого надавало їм сп’яніння музикою, снувала, незважаючи ні на що, під своїм прекрасним пукатим чолом, ушляхетненим стількома квартетами і пов’язаними з ними міґренями, думки не тільки поліфонічні і врешті, не в змозі стримати себе, надто вже заждавшись цієї моральної ін’єкції, кидалася на двох співрозмовників, відводила їх набік і казала новачкові, показуючи на вірного: «Чи не зволитеся пообідати в нас із ним, приміром, у суботу чи коли захочете, в милому товаристві? Говоріть тихіше: я не збираюся запрошувати все це збіговисько». (Таку згірдну назву давалося кланчику лише на п’ять хвилин — чого не зробиш для новачка, предмета стількох надій!) Але ця потреба захоплюватися, гуртувати мала свій зворотний бік. Культ середи породжував у Вердюренів протилежне вподобання. То була жадоба сварити, розводити. Вона зміцніла, стала майже несамовитою за місяці, проведені в Ла-Распальєр, де всі з ранку до вечора були одне в одного на очах. Вердюрен зі шкури вилузувався, аби злапати когось на якомусь злочині, і так снував своє павутиння, аби гнати просто в лабети павучисі кожну невинну мушку. За браком істотних провин він виставляв жертву на сміх. Коли вірний виходив на півгодини, з нього збиткувалися позаочі, дивувалися, що не примітили, які в нього давно не миті зуби, або, навпаки, що в нього бзик — чистити зуби по двадцять разів на день. Якщо хтось насмілювався відчинити вікно, то Принципал і Принципалка, обурені такою невихованістю, перезиралися. Пані Вердюрен зараз же просила подати їй шаль, а пан Вердюрен, радий такій оказії, сердито кричав: «Е ні, вікно я зачиню; хотілося б знати, якому це зухвальцеві забаглося його відчиняти», а винуватець пік рака. Гостеві нагадували про кількість випитого вина. «Вам це не зашкодить? П’єте, як не в себе». Прогулянки вірних удвох без санкції Принципалки викликали безконечні коментарі, хоч би прогулянка була найневинніша. Прогулянки пана де Шарлюса з Морелем такими не вважалися. Те, що барон не мешкав у Ла-Распельєр (бо Морель відбував військову службу), відтягувало момент переситу, огиди, млости; але цей момент був не за порогом.

Пані Вердюрен казилася; вона постановила «просвітити» Мореля щодо того, яку смішну й огидну ролю накидав йому пан де Шарлюс. «Сказати по щирості, — просторікувала пані Вердюрен (коли вона відчувала на собі тягар несплаченого боргу вдячности до кого-небудь, а замордувати його під страхом кари не могла, то відкривала в ньому поважну ваду, що звільняла її від обов’язку дякувати), сказати по щирості, мені не до вподоби, які він грає в мене мелодії». Власне, пані Вердюрен мала ще одну причину, куди поважнішу, ніж Морелів бойкот концерту в її друзів, гніватися на пана де Шарлюса. Переконаний, що робить Принципалці честь, залучаючи на Набережну Конті осіб, які заради неї самої не прийшли б, барон заявив, щойно почув перші імена, запропоновані пані Вердюрен, найрішучіший протест, У його категоричному тоні лунали дратливість у’їдливого магната і деспотичного музики, досвідченого у проведенні таких свят, налаштованого швидше посваритися й відмовитися концертувати, ніж поступитися і змазати враження від виступу. Пан де Шарлюс погодився, хоча не без застережень, тільки на запрошення Сентіна, з яким, щоб не приймати його дружини, дукиня Ґермантська, близька його приятелька, порвала стосунки, але з яким пан де Шарлюс, цінуючи його неабиякий розум, спілкувався й досі. Очевидно, Сентін, колись окраса салону Ґермантів, завзявся шукати фортуни і, як йому уявлялося, підпори в середовищі буржуазії, схрещеної з дрібною шляхтою, де всі хіба що тільки дуже багаті й споріднені з тією аристократією, яку велике панство нехтує. Та пані Вердюрен, знаючи про пановитість кіл, до яких належала пані Сентін, але не уявляючи собі становища мужа (бо враження висоти дає нам те, що трохи вище над нами, а не те, що, загублене далеко в хмарах, майже для нас невидиме), вважала за потрібне вмотивувати запрошення Сентіна: він, мовляв, людина світська, як-не-як побрався з панною***. Незнання вищого світу, про яке свідчив, ставлячи все з ніг на голову, цей погляд пані Вердюрен, викликало на підфарбованих баронових губах усміх поблажливої погорди і широкої толерантности. Він не став відповідати прямо, та що залюбки будував цілі теорії щодо світу, теорії, в яких буяла його розумова щедрота і його високий гонор, то сказав, підтверджуючи своїми словами спадкову легковажність зацікавлень: «Перш ніж оженитися, Сентін мав би порадитися зі мною. Як є евґеніка фізіологічна, так є евґеніка соціальна і я чи не єдиний її доктор. Випадок із Сентіном класичний, було ясно, що, беручи такий шлюб, він прив’язує собі до ноги ядро і ховає свій німб під ковпаком. Його кар’єра ляснула. Я був би йому все розтлумачив і він би мене зрозумів, бо має кебету в голові. Інша особа, навпаки, мала все, щоб посісти високе, панівне, універсальне місце, якби страшна кодола не припинала її до землі. Я допоміг їй, почасти вмовляннями, почасти силою порвати кодолу, і тепер ця особа — звитяжець і цю звитягу, вольницю, всепотугу завдячує мені; треба було, може, певного вольового зусилля, зате яка винагорода! Отож-бо той, хто вміє мене слухати, сам коваль своєї долі. — Було аж надто очевидно, що паном власної долі барон не був; одна річ — діяти, а інша говорити, хай навіть красномовно, і думати, хай навіть гостро. — Адже я філософ, цікаво стежу за суспільною реакцією — я її заповідав, але не спомагав. Я й досі підтримую стосунки з Сентіном, і він мене, як і належить, щиро шанує. Я навіть обідав у нього на входинах: тепер у нього серед нечуваної пишноти люди нудяться, а давніше було так весело, коли — трохи по-циганському — він збирав найдобірніше товариство в себе на піддашші. Можете його запрошувати, згода, але я накладаю вето на решту запропонованих імен. І ви ще будете мені дякувати: я експерт не лише у шлюбних справах, а й у проведенні свят. Я знаю потрібних людей, сама їхня присутність підносить статус зібрання, надає йому розмаху, польоту, і знаю імена, які його приземлюють, зводять на пшик». Така перебірливість пана де Шарлюса не завжди зумовлювалася уразою людини схибнутої чи художнім смаком, — часом він покладався лише на свою здогадливість розпорядника. Виголосивши про когось або про щось особливо вдалу тираду, барон намагався донести її до вух якнайбільшого числа людей, пильнуючи заразом, щоб до нової партії запрошених не пробралося жодного гостя з першої, здатного викрити, що бравурний «кавалок» той самий. Він змінював публіку саме тому, що не оновлював афіші. Після здобуття успіху в розмовному жанрі, ладен був організовувати гастролі й виступи у провінції. Хоч би які були спонуки баронового остракізму, його примхи не тільки дратували пані Вердюрен, ображену в своїй гідності господині, а й завдавали великої шкоди її становищу в світі, і то з двох причин. По-перше, пан де Шарлюс, ще уразливіший від Жюп’єна, сварився без видимої причини з особами, нібито створеними бути його друзями. Звичайно, покарати їх можна було передусім ось яким робом: домогтися того, щоб їх не запросили на вечір, організований у Вердюренів. Тим часом серед таких упосліджених траплялися зверхники, які для пана де Шарлюса втрачали свою зверхність, як тільки він з ними розходився. Бо його уява, надто щедра на вигадування приводів для сварки, так само легко розвінчувала вчорашніх приятелів. Якщо, скажімо, винуватець належав до старезного роду, але герцогство датувалося лише XIX сторіччям, як-от у Монтеск’ю, для пана де Шарлюса важив тільки титул, а не давність роду. «Вони навіть не княжата! — вигукував він. — Просто титул абата Монтеск’ю перейшов незаконно на його кревняка, заледве вісімдесят років тому. Нинішній, з дозволу сказати, «князь», третій з черги. Інша річ — такі люди, як Юзес, Ла Тремуй, Люїн — десяті й чотирнадцяті дуки; як мій брат — дванадцятий дук Ґермантський і сімнадцятий князь Кондомський. Монтеск’ю — давезного роду, ну то й що? Що це доводить, навіть бувши доведеним? Що він узявся мохом від старости? Монтеск’ю — чотирнадцяті знизу». Якщо, навпаки, барон розбивав глека з аристократом, дуком з діда-прадіда, паном великого коліна, спорідненим із панівними домами, але з роду, до якого вся ця пишнота прийшла зашвидко і не надто давно, на кшталт Луїнового, усе перегравалося, рахувався лише рід. «Ось вам, прошу, такий собі пан Альберті, ледве обшкрябаний від хамства за Людовіка XIII! Куди твоє діло: з ласки двору вони нахапалися титулів, на які не мали жодного права!» Ба більше, у пана де Шарлюса паплюження йшло одразу за ущедренням найвищими щедротами, — через спільну всім Ґермантам звичку вимагати від розмови, від приятелювання того, чого вони не можуть дати, плюс вельми симптоматичний ляк перед обмовою. А паплюження було тим нищівніше, чим більші були щедроти. Ніхто не тішився такою підкресленою увагою барона, як графиня Моле. Чим же, яким об’явом байдужости графиня одного дня довела, що не заслуговує на його ласку? Це лишилося для неї загадкою. Саме її ім’я змушувало барона сатаніти, і він виголошував найкрасномовніші й воднораз найуїдливіші філіппіки. Пані Вердюрен, з якою графиня Моле була дуже ввічлива і яка, як ми побачимо, покладала на неї великі надії й заздалегідь утішалася думкою, що графиня побачить у неї людей панської ложі з усієї — як висловлювалася Принципалка — «Франції і Наварри», одразу запропонувала запросити ще й «графиню де Моле». «Про смаки, звісно, не сперечаються, — зверепенився пан де Шарлюс, — і ви можете гомоніти собі з пані Піпле[58], пані Жібу і з пані Жозеф Прюдом[59] скільки душі заманеться, про мене, Семене, а все ж… хай це ліпше станеться тоді, як мене не буде. Я бачу з перших слів, що ми говоримо різними мовами: я називаю імена аристократів, а ви цитуєте найтемніших суціг, личаків, плутьків і пліткарів, дамунь, що вважають себе за меценаток мистецтва лише тому, що мавпують звичаї моєї братової Ґермант, на кшталт ворони у павиному пір’ї. Додам, що було б украй непристойно на свято, яке мені хочеться врядити в пані Вердюрен, приводити особу, не без підстави виключену з мого товариства, дурепу з претензіями, без роду-племени, без віри, без олії в голові, таку дрімучу, що їй здається, ніби вона може грати дукинь Ґермантських і принцес Ґермантських, — таке поєднання вже саме по собі глупство, бо дукиня Ґермантська і принцеса Ґермантська — два протилежні полюси. Це все одно, що акторка претендувала б на те, щоб бути водночас панною Райхенберґ[60] і Сарою Бернар. У кожному разі, якби це й не було не сумісне, то було б страшенно кумедне. Я можу іноді всміхатися блазенським мігам одної, і досадувати з приводу зумисне суворої пози другої — це моє право. Але коли ця міщанська жаба надимається, щоб дорівнятися двом великим даммам, які, незважаючи ні на що, завжди вражають незрівнянною шляхетністю раси, — це, як-то кажуть, курям на сміх. Моле! Прошу більше не згадувати цього імени, бо, інакше мені залишиться тільки піти», — додав він з усміхом, тоном лікаря, який, бажаючи добра пацієнтові наперекір йому самому, не допускає втручання гомеопата. З другого боку, дехто з тих, кого пан де Шарлюс визнавав за «нікчем», могли бути «нікчемами» для нього, але не для пані Вердюрен. Пан де Шарлюс, людина високого роду, міг обійтися і безтого вельможества, зібрання якого зробило б салон пані Вердюрен одним із перших у Парижі. Тим часом пані Вердюрен починала вважати, що вона вже не раз сплохувала, не кажучи вже про величезне запізнення, якого змусила її допуститися помилка (з погляду вищого світу) у Дрейфусовій справі, щоправда, воднораз і прислужившись їй. «Я не знаю, чи розповідав я вже, як обурювало дукиню Ґермантську те, що особи її кола, залежно від ставлення до Справи, зачиняли двері перед елегантними паніями і відчиняли перед неелегантними, розрізняючи ревізіоністок і антиревізіоністок; після чого ж таки панії критикували вже її саму як «байдужу», «зловорожу» і ладну жертвувати світським етикетом інтересами вітчизни; не знаю, чи міг би я спитати про це подружньому в читача, адже після стількох розмов уже не пригадується, чи був намір і чи була нагода ввести його в курс деяких справ. Та розповідав я чи ні, а поводження дукині Ґермантської в цей момент легко собі уявити; ба навіть, якщо ми перенесемося в пізнішу добу, визнати його зі світського погляду за цілком слушне. Маркіз де Камбремер уважав Дрейфусову справу за чужинецьку інтригу, призначену розладнати Розвідувальну службу, розвалити дисципліну, послабити армію, розколоти французів, підготувати напад. Для маркіза, окрім двох байок Лафонтена, літератури як такої не існувало, зате його дружина з’ясувала, що література, захопившись очорнюванням дійсности, відкидаючи все святе, теж ллє воду на ворожий млин. «Панове Рейнак[61] і Ерв’є[62] знюхалися», — казала вона. Не ставмо Дрейфусовій справі на карб, що вона й собі снувала такі чорні заміри щодо «світу». Але вона довідне поламала його рямця. Світовці, неохочі впускати політику до вищого товариства, такі самі передбачливі, як військовики, неохочі впускати політику до армії. Зі «світом» справа стоїть так само, як зі статевим потягом: хтозна до яких збочень міг би він докотитися, якби бодай раз допустити свободу вподобань. Сен-Жерменське передмістя звикло бачити в себе дам іншого кола, бо ті були націоналістки; привід ізник укупі з націоналізмом, звичка залишилася. Завдяки дрейфусизмові пані Вердюрен перетягла на свій бік чільних письменників, одначе наразі вони нічим не могли прислужитися їй у світі, бо були дрейфусари. Але політичні пристрасті, як і всі інші, нетривалі. Новим поколінням до них байдуже; навіть те покоління, яке їм підлягало, міняється, переймається політичною сторонністю, яка, не бувши точно скопійованою з попередньої, спонукає їх реабілітувати і проскрибованих, оскільки причини проскрипції змінилися. Під час Дрейфусової справи монархістів не обходило, що хтось там республіканець, навіть радикал чи навіть антиклерикал, аби він був антисеміт і націоналіст. Як вибухне війна, патріотизм прибере іншої форми і ніхто не сушитиме голови, був письменник-шовініст раніше дрейфусаром чи ні. Отак-то за кожної політичної кризи, за кожним естетичним оновленням пані Вердюрен скубла помаленьку, як пташка під час гніздування, стебельця, наразі зовсім непотрібні, про запас, аби потім мостити з них свій салон. Дрейфусова справа минула, у неї залишився Анатоль Франс. Приваба пані Вердюрен була в тім, що вона щиро кохалася в мистецтві, що дбала про вірних, що давала чудові обіди лише для них, без участи світських людей. Кожного вірного в неї шановано, як колись Берґотта у пані Сванн. Коли її близький знайомий ставав нараз славнозвісністю і світ прагнув побачити його, то в його присутності в пані Вердюрен не було нічого штучного, фабрикованого; нічого з кухні Потеля й Шабо для офіційного бенкету чи там з кухні Шарлеманя, то був незрівнянний щоденний стіл, зарівно добірний, як тоді, коли у неї не було гостей. Пані Вердюрен мала досконалу й зіграну трупу, першорядний репертуар — бракувало лише публіки. І тількино смак публіки відвернувся від раціонального і французького мистецтва якогось там Берґотта і почав упиватися переважно екзотичною музикою, пані Вердюрен, такий собі власний кореспондент усіх чужоземних зірок у Парижі, незабаром, укупі з чарівкою княгинею Юрбелетьєвою, перекинулася старою, але всесилою феєю Карабос російських танцівників. їхня чарівна навала, яка не полонила хіба що критиків, позбавлених смаку, породила в Парижі, як відомо, гарячку цікавости, не таку гостру, як Дрейфусова справа, чисто естетичну, але, може, не менш жваву. Тут знову пані Вердюрен, викликаючи у світі вже інше ставлення до себе, опинилася в перших лавах. Колись вона засідала на чільному місці, обік пані Золя, у трибуналі, на сесіях суду присяжних, а тепер, коли нові люди, оплескуючи російський балет, прикрашені екзотичними еґретками, юрмилися в Опері, у першій ложі завжди можна було бачити пані Вердюрен обік княгині Юрбелетьєвої. І так само як після овацій на суді всі поспішали ввечері до пані Вердюрен, щоб бачити зблизька Пікара[63] чи Лаборі, а надто щоб почути останні новини, з’ясувати, чого можна сподіватися від Цурліндена[64], від Лубе[65], від полковника Жуо[66], так само й тепер, не мавши великої охоти до сну після пережитого бурхливого захоплення «Шехерезадою» або танцями у «Князі Ігорі», вони йшли до пані Вердюрен, де, під егідою княгині Юрбелетьєвої та Принципалки, щовечора багата вечеря збирала танцівників (щоб не втратити легкости, вони не обідали), їхнього директора, декораторів, великих композиторів Ігоря Стравинського та Ріхарда Штрауса, а також незмінне ядерце, довкола якого, як на вечерях у Гельвеціїв[67], вважали за честь розміститися найбільші паризькі дами і чужоземні княгині крови. Навіть ті світовці, які носилися зі своїм «смаком» і розрізняли тонкі нюанси в російських балетах, вважаючи, що у виставі «Сильфід» є щось «тонше», ніж у виставі «Шехерезади» (свої критерії вони виводили з негритянського мистецтва), були щасливі від близького знайомства з цими великими оновлювачами театрального смаку, які в мистецтві, може, штучнішому, ніж малярство, зробили революцію таку саму глибинну, як імпресіонізм.

Але вернімося до пана де Шарлюса: пані Вердюрен не дуже б побивалася, якби барон завів до «чорного списку» єдино пані Бонтан; ця пані привернула її увагу в Одетти своєю любов’ю до мистецтва, а під час процесу Дрейфуса кілька разів обідала у пані Вердюрен із чоловіком, якого пані Вердюрен називала «ні риба ні м’ясо», бо він не допускав ревізії процесу; як людина дуже розумна й охоча мати однодумців у всіх партіях, він був радий показати свою незалежність на обіді з Лаборі, якого вислуховував, нічим себе не компромітуючи, але розточуючи (дуже до речі) фіміам визнаній усіма таборами Жоресовій лояльності. Але пан де Шарлюс банітував і кількох аристократок, з якими пані Вердюрен недавно зійшлася з оказії музичних фестивалів, збору пожертв, доброчинних базарів і яких — байдуже, що думав би про них пан де Шарлюс — їй було куди важливіше ввести до нового, цим разом аристократичного «осередку», ніж його. Пані Вердюрен дуже розраховувала, властиво, на цей концерт, куди пан де Шарлюс мав привести дам саме з цього світу; вона намірялася прилучити до них нових знайомих і заздалегідь тішилася тим, як вони здивуються, заставши на Набережній Конті своїх приятельок чи родичів, запрошених бароном. Інтердикт пана де Шарлюса розчарував і озлив її. Поставало питання, виграє вона цим вечором чи прогадає. Втрата не була б велика, якби принаймні дами, що запросив барон, прийшли в такому зичливому до пані Вердюрен настрої, що стали б згодом її подругами. Тоді ще було б півбіди; з часом ці розчленовані бароном половинки вищого світу злучилися б, навіть якби довелося на той вечір зректися його самого. Отож, очікуючи баронових гостей, пані Вердюрен ледь хвилювалася. Незабаром вона дізнається, чим вони дихають і чого їй від них сподіватися. Поки їх не було, пані Вердюрен радилася з вірними, але, побачивши пана де Шарлюса, Брішо і мене, урвала нараду. На превеликий наш подив, коли Брішо висловив жаль у зв’язку з вістю про скін її щирої подруги, пані Вердюрен відповіла: «Мушу признатися, сама я в журбі не потопаю. Пощо вдавати те, чого не відчуваєш». Безперечно, вона так говорила з лінощів. Заздалегідь в’янучи від думки, що доведеться носити смутну маску цілий вечір; і заразом із гордині, аби не здавалося, ніби вона шукає вимовок у зв’язку з тим, що прийняття не скасовано; а також із людського лукавства і дипломатії, адже її байдужість була б пристойніша, якби викликалася мимовільним спалахом антипатії до княгині Щербатової, а не бездушністю взагалі; важило тут і те, що щирість, якщо в ній не сумніватися, мимоволі роззброює; якби пані Вердюрен не була справді байдужа до смерти княгині, хіба вона для виправдання свого рауту оскаржувала б себе в куди тяжчій провині? Як наслідок — забувалося, що, засвідчивши свою скорботу, пані Вердюрен тим самим розписалася б у тому, що їй забракло духу зректися втіхи; отож душевна черствість, попри свою кричущу непристойність і неморальність, не така принизлива, а отже, в ній легше признатися, ніж у непогамованій любові до світських розваг. Там, де винному у злочині загрожує небезпека, зізнання диктуються розрахунком; а зізнатися у провині, що не підпадає під статтю карного кодексу, спонукає самолюбство. Пані Вердюрен запевне гадала, що люди вдаються до надто утертих штампів, коли, відмовляючись зректися своїх утіх в ім’я скорботи, дають узнаки, що зайве афішувати жалобу, якщо жалоба «в них у серці». Вона воліла ступити у слід тих розумних провинників, яким набридли кліше запевнень у безневинності і оборона яких — мимовільне напівпризнання — полягає в заявах, що вони не бачать нічого поганого в тім, що їм закидають і чого зробити їм досі просто не випадало. Може, взявши для виправдання своєї позиції тезу про байдужість, вона вважала — уже попавши на похилу стежку, — що в лихих почуттях є щось оригінальне, що тільки дуже прониклива людина здатна розпізнавати їх у собі і що вона йде напролом, висловлюючись так. Отож пані Вердюрен підкреслювала свою безжурність не без утіхи та гордощів, знайомих психологу-парадоксалістові і сміливому драматургові. «Атож, се дуже цікаво, — просторікувала вона. — Мене воно майже не вразило. Леле, я не можу сказати, що воліла б, аби вона не жила на світі, це людина непогана». — «Ще б пак!» — ускочив у слово Вердюрен. «О, муж її не любить, вбив собі в голову, ніби її товариство мені шкодить, але тут він сущий сліпець». — «Ти повинна визнати, — заперечив Вердюрен, — що я завжди був проти вашого знайомства. Я завжди казав — у неї погана слава». — «Уперше чую», — запротестував Саньєт. «Як? — скрикнула пані Вердюрен. — Це всім відомо. Ба не просто погана, а ганебна, срамотня. Але ні, це я не через те. Мені не сила розбіратись у своєму почутті; не те, що я її не зносила, але ставилася до неї так байдуже, що коли ми довідалися, яка вона хвора, навіть муж здивувався і сказав: «Можна подумати, що тебе це зовсім не обходить». Знаєте, він радив мені перенести сьогоднішню репетицію, а я наполягла на тому, щоб не порушувати планів; для мене це кумедія — журитися, коли журби нема і в заводі». Вона так мовила, гадаючи, ніби це в дусі «вільного театру», а також уважаючи, що так зручно; гучне зізнання в нечулості або в аморальності спрощує життя так само, як і полегшена мораль; ницість звільняє від необхідносте виправдовуватися і брехати, бо негідність твого вчинку — самоочевидний факт. І вірні слухали пані Вердюрен зі змішаним почуттям подиву та прикросте, з яким колись дивилися жорстокі натуралістичні п’єси; і, захоплюючись тим, як дорога Принципалка знайшла нову форму для своєї одвертости й незалежносте, не один із них — утішаючи себе, що в цьому разі вже навряд, — мислив про власну смерть і задавав собі питання, чи плакали б у день його скону на Набережній Конті, а чи теж розважалися. «Я дуже радий, що ради моїх гостей вечора не відкладено», — озвався пан де Шарлюс, не здаючи собі справи, що його слова дошкуляють пані Вердюрен.

Натомість мені, як це було з кожним, хто наближався до пані Вердюрен, неприємно шибнув у носа не надто приємний запах ріногоменолу. А походив цей запах ось відкіля. Всі знали, що пані Вердюрен передавала свої мистецькі переживання не душевно, а фізично, — тоді вони здаються непереборнішими і глибшими. Отож коли з нею заводили мову про її улюбленого Вентейля, вона залишалася незворушна, ніби не відчувала ніякого хвилювання. Завмерши на кілька хвилин бовваном з утупленими в простір нерухомими очима, вона, нарешті, відповідала гострим, діловим, майже неґречним тоном, ніби сварилася: «Мені байдуже, що ви курите, але я потерпаю за килим; одне те, що він дуже гарний (а втім, це мені теж байдуже), а друге — легкозаймистий, а я дуже боюся вогню, і мені не хотілося б, щоб ви підсмажили всіх гостей, упустивши додолу недопалок». Коли говорили про Вентейля, вона не тільки не зраджувала бодай найменшого захвату, а й по хвилі мовчанки зі знудженою міною нарікала, що ввечері грали тільки його: «Як на мене, це найбільший музика нашої доби. Але, слухаючи його речі, я не можу не плакати. (У цьому «плакати» не відчувалося жодного патосу; з таким самим успіхом вона могла б сказати «спати»; злі язики навіть правили, що дієслово «спати» тут доречніше, чого, зрештою, ніхто не міг точно з’ясувати, бо пані Вердюрен слухала цю музику, обхопивши голову долонями, і згуки, схожі на хропіння, могли виявитися риданнями.) Самого плачу я, звісно, не боюся, можу виплакати всі очі, але потім наживаю скажену нежить. Слизова оболонка запалюється, за дві доби я виглядаю старою п’янюжкою, і, щоб наладнати мої голосники, треба цілі дні робити інгаляцію. Нарешті Коттарів учень…[68]» — «О, до речі, я не висловив вам співчуття, сердешний професор, як швидко зійшов він зо світу!» — «Авжеж, що ви хочете, він помер, як помирають усі, то сам заганяв на той світ людей, а нині і його до ями загребли. Так ось, я хотіла сказати, що мене лікував один його учень, чарівний метр. Він дотримується досить оригінальної аксіоми: «Краще профілактика, ніж лікування». І ще перед концертом намащує мені носа. Засіб цей радикальний. Я можу плакати, як цілий тузінь матерів, що втратили дітей, і, хоч тобі що — жадної нежиті. Іноді легесенький кон’юнктивіт, та й квит. Діє безвідмовно. Без цього я не могла б слухати Вентейля. Не вилазила б із бронхіту».

Я не міг утриматися, щоб не згадати про мадемуазель Вентейль. «Скажіть, — спитав я в пані Вердюрен, — а композиторська донька, часом, не тут зі своєю приятелькою?» — «Ні, щойно надійшла телеграма, — ухильно відповіла пані Вердюрен. — Вони мусили залишитися в селі». У мене з’явилася надія, що вони й не збиралися приїжджати і що пані Вердюрен заповідала приїзд цих представників автора тільки щоб заінтригувати виконавців і публіку. «Як, і на ранковій репетиції не були?» — з удаваною цікавістю поспитав барон, прикидаючись, ніби не бачив свого Чарлі. Морель підійшов до мене привітатися. Я спитав його пошепки про мадемуазель Вентейль. Він, здалося, був не вельми поінформований. Я штовхнув його, щоб говорив тихіше, і попередив, що ми ще до цього повернемося. Морель уклонився і запевнив, що буде радий мені прислужитися. Я зауважив, що він куди гречніший, куди шанобливіший, ніж раніше: чому б йому не допомогти розвіяти мої сумніви? Я повіншував пана де Шарлюса, відгукнувшись похвально про Чарлі. Він відповів: «Чарлі шанується, та й годі. Який був би йому сенс жити серед вихованих людей, якби він мав погані манери». Під добрими манерами пан де Шарлюс розумів старосвітські французькі манери, без тіні англійської бришкливости. Отож як Чарлі, після турне по провінції чи за кордоном, з’являвся у барона в подорожньому строї, барон, якщо в нього не було людно, цілував тамтого без ніякого в обидві щоки — може, почасти на те, аби такою підкресленою ніжністю показати, що вона безгрішна, а може, аби не позбавляти себе такої втіхи, але, безперечно, він робив це насамперед для «стилю», віддаючи належне старовинним французьким формам і поводячись десь так, немовби протестував проти мюнхенської «пошести» або «модерну», зберігаючи старі фотелі своєї прабабусі й протиставляючи британській флегмі лагідність чулого батька XVIII сторіччя, який не приховує своїх радощів од зустрічі з сином. Чи не було якоїсь тіні інцесту в цій батьківській ніжності? Найвірогідніше було б припущення, що те, як пан де Шарлюс зазвичай грішив, — а про його гріхи ми ще дещо дізнаємося, — не вдовольняло його чуттєвих потреб, осиротілих по смерті його дружини; і якщо раніше він збирався кілька разів одружитися знову, то нині відчував маніакальну хіть стати усиновителем. Дехто з його оточення потерпав, як би він не усиновив Чарлі, що було б цілком для нього природним. Збоченець, угоноблюючи свою жагу лише читанням книг, написаних для жонолюбців, читаючи «Ночі» Мюссе, відчуває ще й потребу виконувати всі соціальні функції нормального чоловіка, потребу утримувати коханця, як старий завсідник Опери утримує танцівницю; потребу дійти до розуму, женитися чи зійтися з кимось надовго, бути за батька.

Пан де Шарлюс відійшов з Морелем під приводом з’ясування програми. Барон черпав особливу втіху в тому, щоб, поки Чарлі показував йому ноти, хизуватися перед людьми їхньою таємною близькістю. А я, полишений на самого себе, був зачарований. Хоча дівчат у кланчику можна було полічити на пальцях, натомість на кликані вечори їх запрошувано цілі гурти. Серед них пишалося кілька вродливиць, із числа моїх знайомих. Вони здалека слали мені приязні усмішки. Зала раз по раз квітла гарним усміхом якоїсь юнки. Таке рясне й мигтюче квітування — щира оздоба вечорів — як і днів. Нам залишається упам’ятку якась особлива атмосфера, скрашена трепетом дівочих усмішок.

Читач дуже здивувався б, якби занотував слова, якими пан де Шарлюс перекинувся крадькома з кількома поважними учасниками зібрання. Йдеться про двох дуків, чільного генерала, відомого письменника, відомого лікаря та відомого адвоката. А розмова між ними точилася ось яка: «До слова, чи ви знаєте, що виїзний лакей… ба ні, я маю на увазі отого молодика, який сидить на передку. А про нашу кузину Ґермант ви не чували?» — «Тим часом — нічого». — «Я ось про кого: біля брами стояв білявий молодик, у плюндрах, мені він здався дуже симпатичний. Чемненько так погукав мій повіз. Мені кортіло до нього озватися». — «Так, але, як на мене, він страшенний злюка, та ще й з ним і панькайся; а ви ж любите, щоб раз-два, і в дамках, це не для вас. Зрештою марна затія, один наш приятель ухопив шилом патоки». — «Шкода, у нього тонкий профіль і гарний чуб». — «Ого! Якби ви придивилися ближче, то розчарувалися б. Ні! А ось при буфеті два місяці тому ви побачили б існе диво: гайдамака два метри зросту, шкіра гладесенька, та ще й любить ці речі. Шкода, виїхав до Польщі». — «Далеченько». — «Хто знає, може, вернеться. У житті як на довгій ниві». Кожне світське зібрання в достатньо глибокому перетині нагадує ті вечори, коли лікарі запрошують пацієнтів; хворі ведуть мудрі речі, шануються і нічим не виказують свого божевілля, поки не шепнуть вам на вухо, киваючи на старшого пана: «Ось іде Жанна д’Арк».

«Я вважаю, що наш обов’язок просвітити Мореля, — сказала пані Вердюрен, звертаючись до Брішо. — Я не виступаю проти Шарлюса, навпаки. Він людина дуже мила, а щодо його слави, то, погодьтеся, вона не з тих, що могла б мені зашкодити. Ба я не терплю, коли в нашому кланчику з його застільною бесідою фліртують, коли чоловік десь у куточку править жінці якісь дурниці, ухиляючись від обговорення цікавих тем, але мені нема чого боятися, що з Шарлюсом у мене вийде так само, як зі Сванном, Ельстіром та багатьма іншими. Щодо нього я спокійна, він приходить на мої обіди і, хоч би зустрічався з усіма жінками великого світу, я певна, що загальна розмова не переб’ється фліртом чи шепотінням. Шарлюс це — екстра-клас, я за нього спокійна, він як священик. Аби тільки він не пнувся верховодити над захожими молодиками і баламутити наше ядерце — це ще гірше, ніж коли б він почав мняти ханьки біля жіноти». Пані Вердюрен була щира у своєму поблажливому ставленні до чарлізму. Як і всяка церковна влада, вона лише стереглася, щоб дрібні людські пристрасті не підірвали принципу авторитету, не зашкодили ортодоксії, не спотворили старожитнього кредо, заведеного в її церквиці. «Тоді доводиться показувати зуби, — вела далі вона. — Цей добродій, бачте, не пустив Чарлі грати в якомусь там салоні лише тому, що його самого туди не запрошено. За це він дістане серйозне попередження і, маю надію, — схаменеться, інакше я покажу йому на виступці. Він держить його на налигачі, далебі!» Пані Вердюрен уживала тих самих виразів, яких уживав би майже кожен (бо певні специфічні звороти на специфічну тему при слушній нагоді майже неминуче спадають на пам’ять мовця, переконаного, що він вільно висловлює свою думку, тимчасом як насправді він тільки машинально повторює штамп. «Цей бардадим, цей гренадер від нього ні на крок», — додала вона. Пан Вердюрен підкинув думку, щоб відвести Мореля вбік начебто з метою про щось його запитати. Пані Вердюрен боялася, що той рознервується і почне партолити на концерті. «Краще провести цю екзекуцію потому, як Чарлі виконає свій номер. А то й взагалі відкласти до іншого разу». Звісно, пані Вердюрен розкошувала б, знаючи, що муж відкриває Чарлі очі в суміжному покої, і аж трусилася, так їй цього хотілось, але вона боялася, що в разі провалу спроби замаху Чарлі розгнівається і дасть їй доброго чосу.

Пана де Шарлюса занапастила на цьому вечорі така часта в вищому світі невихованість тих, кого він запросив (а вони вже напливали). Загостили вони сюди з дружніх почуттів до пана де Шарлюса та з цікавосте до цього середовища, тож кожна дукиня йшла просто до барона, ніби господарем був він, і, стоячи за крок від Вердюренів, які все чули, казала: «Покажіть мені матусю Вердюрен. Відрекомендуватися їй, чи обійдеться й так, як, на вашу думку? Маю бодай надію, що вона не вителющить мене в завтрашні газети, а то зі мною розцураються всі близькі. Як? Ота сива жінка? Еге, та вона знає звичай». Почувши розмову про відсутню мадемуазель Вентейль, якась дама вимагала: «А, донька Сонати! Покажіть мені її». Окрім того, здибаючи тут багатьох приятельок, ці пані трималися гуртом, пантрували, світячи іронічними очима, за прибуттям вірних, показували пальцем на химерну фризуру якоїсь особи, фризуру, яка стане модною у світі через кілька років, і бідкалися, що цей салон менше, ніж гадалося, різниться від знайомих їм салонів, зазнаючи розчарування світовців, прибулих до кабаре Брюана в надії, що шансоньє їх закаляє болотом, і зустрінутих ще на вході уклоном замість очікуваного куплету: «Ось пикаті, ось мордаті, ось пискаті, раз, два, три!»

Колись у Бальбеку пан де Шарлюс дотепно брав при мені на жарти маркізу де Воґубер, яка, попри весь свій великий розум, стягла на мужа незарадну лиху напасть потому, як їй спершу неждано пофортунило. Коли цар Теодосій та цариця Євдокія, — маркіз де Воґубер був при них акредитований, — завітали до Парижа, цим разом надовше, і на їхню честь давали щоденні свята, цариця, заприязнена з маркізою де Воґубер, яку вона цілих десять років бачила у своїй столиці, але незнайома ні з дружиною президента Республіки, ні з дружинами міністрів, відвернулася від них, щоб триматися осторонь удвох із послихою. А та, вважаючи своє становище за непохитне (адже маркіз де Вогубер був творцем спілки між царем Теодосієм та Францією), так пишалася прихильністю цариці, що не відчувала, на яку небезпеку себе наражає, і за кілька місяців сталося те, чого не могло довірливому подружжю примаритися і в лихому сні: маркізові де Вогуберові брутально запропоновано піти на заслужений відпочинок. Пан де Шарлюс, коментуючи у приміському потязі неласку друга свого дитинства, дивувався, як така розумна жінка за цих обставин не скористалася зі свого впливу на монаршу пару, щоб та допомогла їй приховати будь-який свій вплив на них і не впрохала їхні величності бути ласкавими з дружиною президента Республіки та з дружинами міністрів, з чого б ті раділи тим дужче, себто тим дужче були б удячні за це Вогуберам, чим більше вони вірили б, що заслужилися на таку ласку стихійно, а не з допомогою Вогуберів. Але хто бачить хиби інших, той, запаморочений успіхами, допускається їх сам. І коли гості пропихалися до барона з віншуваннями та словами подяки, ніби господарем був він, йому не спадало попросити їх озватися добрим словом до пані Вердюрен. І тільки королева Неаполітанська, в чиїх жила текла та сама блакитна кров, що й у жилах її сестер, цісаревої Єлизавети та княгині Алансонської, зайшла в розмову з пані Вердюрен, ніби прибула сюди не так задля музики чи задля пана де Шарлюса, як задля втіхи познайомитися з нею, освідчилася Принципалці в дружніх почуттях, призналася в давньому бажанні зійтися з нею ближче, похвалила опорядження дому, словом, говорила про всяку всячину, ніби завітала до неї з візитою. їй так хотілося, провадила вона, привести свою сестреницю Єлизавету (ту, що збиралася заміж за принца Альберта Бельгійського), шкода, що вона її не взяла! Королева замовкла, лише коли на естраді розташувалися музики і їй показали Мореля. Вона не тішила себе ілюзіями щодо того, чому пан де Шарлюс намагається оточити молодого віртуоза такою хвалою. Але завдяки давезній своїй премудрості, премудрості властительки, чиє коліно було чи не найшляхетніше в усій історії, чи не найдосвідченіше, найскептичніше і найгонористіше, вона вбачала в неминучих вадах людей, надто їй любих, як, скажімо, кузин Шарлюса (він — син дукині Баварської, вона — дочка Баварського дому), їхнє нещастя, і що більше вдячні грішники цінували її моральну підтримку, то приємніше їй було простягати їм руку. Вона знала, як Шарлюс радітиме, що вона відгукнулася на його запрошення. І ось вона, ця геройська жінка, така сама нині добра, як колись одважна, королева-воїтелька, яка вела гарматний вогонь на валах Ґаети, завжди по-лицарському готова брати під свою охорону немічних, побачивши, що пані Вердюрен усі покинули і при ній нікого нема (а що вона сама має бути при королеві, до пані Вердюрен не доходило), намагалася вдавати, ніби для неї, королеви Неаполітанської, центром цього вечора, притягальною силою є пані Вердюрен. Вона все перепрошувала її, що не може залишитися до кінця, бо в неї — хоча вона майже ніде не бувала, — ще один сьогодні вечір, і благала, коли вона почне збиратися, через неї не турбуватися, словом, звільняла пані дому від обов’язків, про які та, зрештою, навіть не здогадувалася.

Треба віддати належне панові де Шарлюсу: хай він геть забув про пані Вердюрен і дозволив запрошеним зі «свого кола», сорому їй наробивши, не бити їй чолом, зате збагнув, що не гоже допускати, щоб вони так само, як Принципалку, зневажали й «музичне частування». Морель уже зійшов на естраду, музики порозсідалися, а розмови, репліки на взір: «Хто не втаємничений, не второпає!» — ще лунали. І тут пан де Шарлюс випростався і, ніби ввійшовши в інше тіло з того, що на моїх очах присурганилося до пані Вердюрен, прибрав грізного виразу пророка і так бликнув із-під брів, що всі відчули, що зараз не до сміху: від цього бликання спахнуло нагло не одне личко запрошеної дами, спійманої на гарячому, ніби учениця в класі. Для мене в цій шляхетній, зрештою, поставі пана де Шарлюса було щось кумедне; спопеляючи гостей вогненним поглядом, наче вказуючи, мов у якомусь vade mecum[69], що треба дотримуватися побожної тиші, що слід відвернутися від усяких марних думок, сам він, піднімаючи до гарного чола руки в білих рукавичках, став прикладом (для наслідування) людини поважної, охопленої майже екстазом. Він більше не відповідав на уклони припізнілих гостей, надто твердошкурих, аби зрозуміти, що зараз тут панує Велике Мистецтво. Всі були загіпнотизовані, ніхто не смів писнути, посунути стільця; завдяки Паламедовому престижу, шана до музики раптово передалася юрмі, кепсько вихованій, хоч і чепурній.

Бачучи, що на естраді отаборилися не лише Морель та піаніст, а й інші музики, я подумав, що почнуть не з Вентейля. Бо в моєму уявленні він зводивсяєдино до сонати для рояля і скрипки.

Пані Вердюрен сиділа осторонь; на прегарних півкулях білого з рожевим відтінком чола розсипалося волосся, засвідчуючи її бажання чи то наслідувати якийсь портрет XVIII сторіччя, чи то остудити свою вічну лихоманку хворої, яка соромилася признатися в нездужанні; вона сиділа самотньо, верховне божество цієї музичної урочистосте, богиня ваґнеризму та мігрені, майже трагічна Норна[70], заманена духом у коло цих зануд і тверда у своєму ще більшому, ніж завжди, небажанні виявляти перед ними власні переживання від музики, ближчої їй, аніж їм. Концерт почався; я не знав, що грається, я опинився в невідомому краю. Чия це музика? У стихії якого автора оце я? Мені страх кортіло це з’ясувати, але спитати не було в кого, і я радий був би перекинутися персонажем «Тисячі і одної ночі», твору, який я невтомно перечитував і в якому, тільки запахне смаленим, нараз з’являється дух або чарівна юнка, незрима для інших, але не для заклопотаного героя, і підказує йому саме те, про що йому хотілося дізнатися. І тут — диво та й годі! — у голові мені мов світ свінув. Як ото в незнайомій на погляд, а насправді просто побаченій з нового боку околиці, ти звертаєш зненацька на іншу дорогу, де кожний закуток добре тобі знайомий (тільки ти заходив сюди не з цього боку), і кажеш собі: «Таж ця стежка веде до хвіртки моїх приятелів***, до них якихось два кроки»; після чого й справді з’являється їхня донька і мимохідь вітається з тобою, — так я нараз іздогадався, що ця стихія нової для мене музики, це стихія Вентейлевої сонати: ще чарівніша, ніж юнка, летюча її фраза, оправна в сріблі, така плинна в своїй блискучій лункості, легкій і м’якій, мов серпанок, прилинула до мене, і я впізнав її, попри нові шати. Радість зустрічі з нею росла в мені завдяки знайомому, дружньому бринінню, якого вона прибрала, озиваючись до мене, такому переконливому, такому простому, хоча воно й іскрилося, хоча й ряхтіло її променистою красою. Цим разом, зрештою, єдиною її метою було показати мені путь, не путь сонати, бо це був неопублікований Вентейлів опус, де він тільки натяком, підкресленим у цьому місці коментарем програмки (її треба було весь час мати перед очима), грайливо, ніби для забави, вкраплював на мить перелітну фразу з сонати. Щойно її отак прикликано, вона зникла, і я знов опинився в незнайомому світі; але тепер я знав, — і все мені вже повсякчас про це нагадувало, — що це один зі світів, про які я й гадки не мав, що їх створив Вентейль, бо коли я, стомлений сонатою — Всесвітом, уже для мене вичерпаним, намагався уявити собі інші, однаково гарні, але інакші твори, я міг тільки, як оті поети, заповнювати мій примрійний Рай луками, квітками, ріками, тобто копіювати поверхню Землі. Те, що я мав перед собою, дарувало мені стільки щастя, скільки дала б мені соната, якби я її не знав; а отже це була якась інша, не менш прекрасна річ. Тимчасом як соната зоріла ліловою, польовою зорею, розщеплюючи свою перелітну чистоту, аби зависнути на легкому, а проте міцному плетиві рустованого склепіння жимолости над білими геранями, нове творіння простиралося на поверхні гладенькій і рівній, як гладінь моря передгрозового ранку, вже зарум’яненого пурпуром, серед дзвінкої тиші, у безкресій пустці, і цей невідомий Усесвіт вилонювався з тиші й темноти у рожевому сяйві аврори, поступово зводячись переді мною. Цей новий пурпур, такий незграйний у ніжній, сільській і чистій сонаті, заливав усе небо — ніби світова зоря — таємничою надією. І вже протинав повітря спів, ціла звукова гама, спів нечуваний, справді неповторний, неуявний, безсловесний і крикливий воднораз, уже не подібний, як у сонаті, до голубиного аврукання, а несамовитий, такий самий гарячий, як шарлат, у якому тонув початок, щось наче містичний спів півня, без’язикий, але пронизливий поклик одвічного ранку. Студена, обмита дощем, електрична атмосфера — зовсім іншого характеру, з іншим атмосферним тиском, у світі, такому далекому від первісного і замаяного рясним зелом світу сонати — змінювалося щохвилини, змиваючи жарку обіцянку світової зорі. Проте опівдні в палючому і перелітному яскрінні вона, та обіцянка, немовби справджувалася у надсадному сільському і майже селюцькому раюванні, коли колисання гучних розкалатаних дзвонів (подібних до тих, які розпікали жаром церковний майдан у Комбре і які Вентейль, чувши їх запевне часто, відшукав у своїй пам’яті, як находять фарбу на палітрі), здавалося, було матеріялізованим виразом найпримітивніших радощів. Сказати по щирості, з естетичного погляду цей радісний мотив мені не подобався; мені він здавався майже прикрим; ритм його так ліниво волочився по землі, що його можна було б відтворити майже непохибно простим стуком паличками об стільницю. Мені здавалося, ніби Вентейлю забракло тут натхнення, і відповідно послабилася моя увага.

Я дивився на Принципалку: її люта нерухомість здавалася протестом проти того, як ці дами з Передмістя похитували своїми неотесаними голівками в такт музики. Пані Вердюрен не казала: «Ви добре розумієте, що я трохи знаю цю музику, знаю! Якби мені захотілося передати все те, що я відчуваю, ви слухали б мене, не переслухали». Вона цього не казала. Але рівна й нерухома її постава, мертві її очі, непокірні космики говорили за неї. Говорили вони і про її мужність, про те, що музики можуть шкварити сміло, не щадити її нервів, що вона не жахнеться при анданте, не скрикне при алегро. Я позирнув на музик. Віолончеліст затиснув слухняний інструмент між коліньми і похилив голову; вульгарні його риси, коли він маніжився, кривилися в мимовільній бридливій гримасі; нахиляючись над своїм контрабасом, він скуб його з такою самою терплячістю, з якою господарка оббирає капусту, тоді як юна арфістка біля нього, зовсім іще дитя, у куценькій спідничці, вкарбована у проміння золотого чотирикутника, подібного на ті, що в чорнокнижницькій кімнатці сивіли за освяченою формою могли б символізувати етер, здавалося, мандрувала по ньому, відшукуючи у слушний момент любий звук, — так маленьке алегоричне божество, стоячи перед золотим трельяжем небесної бані, зривало б зірки. А в Мореля невидимий досі жмуток волосся, загублений у його чуприні, вибився і метлявся на його чолі.

Я нишком обернувся, щоб з’ясувати, чи цей жмут не бентежить пана де Шарлюса. Але очі мої наразилися на обличчя чи, точніше, руки пані Вердюрен, бо її обличчя ховалося в долонях. Може, Принципалка своєю зосередженою поставою показувала, що вона зараз у церкві і не бачить різниці між цією музикою і найвисокішою молитвою? А може, як деякі молільниці, сором’язливо прикривала від нескромних поглядів свій підозріло ревний запал або, з пошани до інших, свою грішну неуважність чи непереможну оспалість? Якусь хвилину, чуючи мірні, явно не музичні звуки, я схилявся до цієї останньої гадки, але потім здогадався, що це хропіння долинає не від пані Вердюрен, а від її сучки.

[53] Аньйоло Ді Козімо, Бронзіно (1503–1563) — флорентинський маляр при дворі Медічі, відомий своїми портретами.

[54] Енгрова скрипка означає хобі великого майстра.

[55] Дозволене і недозволене (латин.).

[56] Джованні Антоніо Бацці, Содома (бл. 1477–1549) — італійський маляр, чиє прізвисько тут наводиться для виправдання естетичних тез.

[57] Насправді абат Шарль Лебатте (1713–1780), автор «Курсів письменства» (1750), академік.

[58] Пані Піпле — консьєржка з роману «Паризькі таємниці» (1842–1843) Ежена Сю.

[59] Пані Жібу і пані Жозеф Прюдом — персонажі з «Народних сцен» (1835), «Нових народних сцен» (1862), а також «Мемуарів Жозефа Прюдома» (1857) Анрі Моньє.

[60] Сюзанна Райхенберґ (1853–1924) — актриса «Комеді Франсез» на ролях інженю.

[61] Жозеф Рейнак (1856–1921) — політичний діяч і публіцист, автор «Історії Дрейфусової справи» у 7 томах (1901–1921).

[62] Поль Ерв’є (1857–1915) — антидрейфусар, романіст, драматург, нещадний критик вищого світу: «Флірт» (1890), «Самі себе виставили» (1893).

[63] Нагадаємо, що полковник Пікар свідчив на користь Дрейфуса, а Фернан Лаборі був адвокатом Дрейфуса і Золя.

[64] Генерал Цурлінден був військовим міністром під час Дрейфусової справи.

[65] Еміль Лубе був президентом Республіки в 1899–1906 роках, тобто при перегляді Дрейфусової справи.

[66] Полковник Жуо очолював військовий трибунал у Ренні під час другого процесу Дрейфуса 1899 року.

[67] Філософ Гельвецій (1715–1771) та його дружина приймали в себе видатних сучасників.

[68] Про смерть професора Коттара, як і про смерть Берґотта та Сванна, дописано в пізнішому додатку в третьому машинописі. Згадана, між іншим, у розмові, ця смерть, як і попередні, не узгоджена з перебігом розповіді: Коттар знову живий на цьому самому вечорі у Вердюренів, а помирає він уже у війну, у «Віднайденому часі», тобто в сьомому томі нашого видання.

[69] Іди за мною (латин.). Про підручник, якийсь порадник.

[70] Норни, божества скандинавської і германської мітології, тчуть пряжу дії на початку вагнерівського «Присмерку богів».