У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На час, до якого наближається наша розповідь (я довідався про це вже згодом), Жюп’єнова сестрениця нібито змінила думку про Мореля та про пана де Шарлюса. Мій водій, підбиваючи її на любов до Мореля, вихваляв його безмірну ніжність до неї, в яку вона була схильна сліпо вірити 3 другого боку, Морель усе доводив їй, ніби пан де Шарлюс відіграє щодо нього ролю ката, а вона, не здогадуючись про баронову любов, звертала все на вади його характеру. Зрештою їй довелося відчути тиранічну присутність пана де Шарлюса на всіх їхніх зустрічах. Усе це підтверджувалося ще й тим, що вона чула, як світські дами говорили про дику баронову зледушність. Так от, віднедавна її судження геть-то змінилося. Вона відкрила в Морелеві (хоча й не перестала його кохати) безодню злоби й облуди, спокутувану, щоправда, частими виявами ніжности й щирої чулости, а в пана де Шарлюса — безперечну й велику, змішану з брутальністю доброту, якої досі не помічала. Отож її судження про щире нутро скрипаля та його ласкавця було не ясніше, ніж у мене — про Андре, яку я, проте, бачив щодня, та про Альбертину, яка жила зі мною.

Увечері, коли Альбертина не читала мені вголос, вона музикувала чи грала зі мною в дамки або вела розмову. Я уривав звичайно і гру в дамки, і розмову поцілунками. Простота наших взаємин приносила спокій. Сама пустка Альбертининого життя розвинула в неї запобігливість і прагнення в усьому мені догоджати. За цією дівчиною, ніби за пурпуровим світлом, постеленим під моїми фіранками в Бальбеку, коли надворі гриміла оркестрова музика, перламутрилися синясті хвилі моря. Невже се була та дівчина, в яку так уросло поняття мого «я», що, окрім її тітки, я був, либонь, тим, кого вона найменше відрізняла від себе самої, дівчина, вперше побачена мною в Бальбеку, у плескатому поло, з пильним поглядом сміхотливих очей, ще незнайома, тоненька, як силует, накреслений на хвилі? Коли ми віднаходимо збережені в пам’яті такі образи, то дивуємося їхній відмінності від теперішніх, уже знайомих, і розуміємо, яку працю над їхнім різьбленням виконує щодня звичка. У тих чарах, які Альбертина зберігала в Парижі, при моїм коминкові, жило ще жадання, яке збудив у мені зухвалий і квітучий похід по пляжу. Як Рахиль заховала для Робера, навіть коли той звелів їй покинути сцену, чар театру, так і в Апьбертині, замкнутій черницею в моєму домі, далеко від Бальбека, звідки я її так швидко відвіз, залишилося хвилювання, соціально-становий розгардіяш, бентежна марнота, минущі захоплення — все як на морському курорті. Вона так звикла до своєї клітки, звідки я іноді навіть увечері не кликав до своїх покоїв, — це її, за якою колись усі вганяли, її, яку було так важко впіймати, зсадивши зі швидкого велосипеда, яку навіть ліфтер не міг до мене привезти та ще й не давав мені тіні надії, що вона прийде, і на яку я, однак, чигав до ранку! Хіба не була вона там, у Бальбеку, великою акторкою з пломінкого пляжу, гідною заздрости, коли виступала по цій природній сцені, не озиваючись ні до кого, штурляючи тамтешніх завсідників, пануючи над подругами? І ось омріяна акторка, хіба це не вона, вихоплена мною з театру, замкнена в мене, схована від хоті всіх, хто її даремно домагався, перебувала то в моїй, то в її кімнаті, де вона поралася то над малюнком, то над гравюрою?

Звісно, в перші дні мого бальбецького життя Альбертина нібито існувала в площині паралельній тій, де жив я, але потім ми почали зближуватися (від пам’ятного дня в Ельстіра), аж поки площини злилися під час наших зустрічей у Бальбеку, в Парижі і знову в Бальбеку. До речі, які далекі між собою оті два образи Бальбека, залишені першими і другими відвідинами, — образи, витворені тими самими віллами, звідки виходять ті самі дівчата і рушають до того самого моря! Серед Альбертининих приятельок часів других відвідин, приятельок добре мені знайомих, із достойностями і вадами так чітко викарбуваними на їхніх личках, чи міг я відшукати свіжих і таємничих незнайомок, кому раніше досить було шурхнути по піску садовою хвірткою і черкнути нею тріпотливі тамариски, щоб у мене почалося серцебиття? Великі їхні очі відтоді позападали, — одне те, що вони вже виросли з дитячого віку, а друге — чарівливі незнайомки, акторки романтичного першого сезону, про яких я не переставав збирати відомості, стратили для мене свою таємничість. Слухняно вволяючи мої примхи, вони стали для мене звичайними дівчатами-квітками, серед яких я, неабияк цим пишаючись, зірвав і забрав собі найпишнішу рожу.

Між двома бальбецькими декораціями, такими неподібними одна до одної, лягло кілька паризьких років, і на цьому довгому відтинку вмістилося стільки Альбертининих приходів! Я бачив її в різні роки свого життя і в різних її відмінах, що давало мені відчути красу залеглих між ними розлогів: у світлі цих довгих періодів, коли я її не бачив, сподибувана знову рожева істота різьбилася у прозорій далечині з такими таємничими тінями і так пластично! Зрештою, поставала вона зі зведення докупи не тільки чергових образів, що малювали для мене Альбертину, а й несподіваних для мене прикмет як великого її розуму та небуденної душі, так і вад її вдачі, прикмет, що ними Альбертина в цьому квітуванні, множенні самої себе в плотському буянні темних барв збагатила свою натуру, колись майже ніяку, а тепер незглибиму для вивчення. Бо істоти навіть омріяні, що здаються нам лише образом, якоюсь постаттю Беноццо Ґоццолі на зеленкавому тлі, яка спонукала нас вірити, ніби всі зміни, помітні при їхньому розгляді, залежать від того, звідки на них дивитися, залежать од відстані між картиною та нами, від освітлення — ці істоти, міняючись для нас, міняються й самі по собі. Постать, ледве колись означена на тлі моря, забуяла, стужавіла, зросла в обсязі.

Зрештою не тільки надвечірнє море жило для мене в Альбертині, але іноді й дрімота хвильок при березі місячної ночі. Бо часом, коли я вставав, щоб узяти книжку з батькового кабінету, моя приятелька просила дозволу прилягти. Її так зморювали вранішня й пообідня прогулянки на свіжому повітрі, що досить мені було відгодитися з кімнати бодай на хвильку, як я заставав її вже сонну. Простягнена як довга на ліжку, в позі такій природній, якої й зумисне не вигадаєш, вона здавалася гінкою квітучою стеблиною. І так воно було насправді, бо якби, заснувши, вона з людини не ставала рослиною, то чи поверталася б до мене знову, як у ці хвилини, здатність мріяти, притаманна мені без неї. Ось чому Альбертинин сон уможливлював подеколи кохання. На самоті я міг думати про неї, але мені бракувало її, я не володів нею. В її присутності я озивався до неї, але був надто відірваний від самого себе, щоб думати. Коли вона спала, потреба говорити відпадала, я знав, що вона не дивиться на мене, я міг усунутися від усього поверхового.

Склепивши очі, поринувши в забуття, Альбертина скидала з себе одну по одній усі ціхи своєї людськосте, що завдали мені стільки розчарувань від першого дня нашого знайомства. Нині вона жила несвідомим життям рослин, дерев, і хоч те життя здавалося відміннішим, дивнішим від мого, я був більшим його паном. Її я не тікало щохвилини, як під час розмови між нами, чорними ходами затаєної думки та погляду. Вона вбирала у себе все, що оточувало її зокола; вона хоронилася, замикалася, стискалась у своєму тілі. Тримаючи її в руках, з утопленим у неї поглядом, я мав таке враження, мовби володію нею до останку; з її пробудженням таке враження пропадало. Її життя було підлегле мені, овіювало мене своїм легким віддихом.

Я вслухався в цю таємничу, шелестку еманацію, тиху, наче морський легіт, чарівну, наче місячне сяйво, в те, що було її сном. Поки він тривав, я міг мріяти про неї, дивитися на неї, а як сон поглиблювався, міг торкатисяЛЇ, цілувати. В ці хвилини я любив її такою самою чистою, такою самою ідеальною, такою самою таємничою любов’ю, якою любив неживі творіння, ці красоти природи. І справді, коли вона засинала міцніше, то переставала бути лише рослиною; сон її, над берегом якого я мріяв, зі свіжою, невразливою для нуди, насолодою, — відкривав переді мною цілий краєвид. Сон її дихав на мене чимось не згірш заспокійливим, не згірш любашним, ніж тиха, мов озеро, бальбецька затока уповні місяця, тиха, як озеро, коли дерева ледь колишуться, коли, лежачи на піску, слухав би й слухав гомону кожної набіглої хвильки.

Входячи до покоїв, я приставав на порозі, не сміючи полохати тиші й не чуючи іншого шереху, окрім віддиху, що гас на її устах через рівні проміжки, ніби відплив, але дрімотніший і лагідніший. І в ту хвилю, коли моє вухо ловило цей божистий шерех, мені здавалося, ніби в ньому вміщалася вся особа, все життя чарівної полонянки, що спочивала оце переді мною. Вулицею без угаву торохкотіли карети, а її чоло залишалося однаково гладеньким і чистим, віддих однаково легким, задовольняючи елементарну потребу в кисні. Зрештою, бачучи, що сон її не порушено, я обережненько підходив ближче й сідав на стільця поруч із ліжком, а відтак і на ліжко.

Я бавив чудові вечори за розмовою та грою з Альбертиною, але найсолодші були ті з них, коли я оберігав її сон. Цокочучи, граючи в карти, вона була така природна, що жодна лицедійка не зголосилася б її наслідувати; її сон був для мене чимось суперорганічним. Її волосся, опадаючи вздовж рожевого личка, розсипалося по всій подушці, і часом якесь окремішнє рівне пасемце створювало такий самий малярський ефект, як гінкі і бліді місячні дерева, вишикувані у глибині рафаелівських картин Ельстірових. Коли Альбертинині уста були міцно зціплені, то її повіки під кутом мого зору видавалися тільки приплющені, аж виникав сумнів, чи й справді вона спить. Але й так ці склеплені повіки надавали її личку бездоганної цілости, не порушуваної очима. Є істоти, чиї обличчя стають напрочуд гарні й величні, коли вони позбавлені погляду.

Я обводив очима простерту переді мною Альбертину. Іноді по ній перебігала легка й незбагненна дрож — так листя кипить під несподіваним борвієм. Вона торкалася свого волосся, після чого, видимо, не втрапивши, куди їй кортіло, посилала до нього руку такими цілеспрямованими і свідомими рухами, аж мені здавалося, ніби вона от-от прокинеться. Овва! Вона спала далі — знову спокійним сном. І відтоді вже лишалася нерухома з руками, згорнутими на грудях, — згорнутими так наївно-дитинно, що, дивлячись на неї, я ледве стримував усміх, який своєю повагою, невинністю й чаром викликають у нас малі діти.

Я знав кілька Альбертин у ній одній, і тепер мені здавалося, ніби коло мене лежить іще чимало інших Альбертин. Я наче вперше побачив дуги її бровенят: вони оторочували галки повік, ніби затишні кубельця синьовода. Сліди раси, атавізму, нецноти дрімали на її личку. Щоразу, повертаючи голову, вона ліпила нову жінку, незнайому мені. Здавалося, ніби я посідаю не одну, а безліч дівчат. Чимраз глибший подих підносив рівно її груди, а, на грудях, скрижовані руки, бісерини, переміщувані і так і сяк одним і тим самим рухом, — так хвиля гойдає човни або причальні ланцюги. Тоді, відчуваючи, що вона вже спить твердим сном, що я не наражуся на рифи свідомости, покриті нині повним морем глибокого сну, я сміливо й нечутно кидався в ліжко, лягав коло неї, обіймав її раменом, тулився губами до її обличчя і до її серця, торкався її тіла вільною рукою, і її теж укупі з перлинами гойдав віддих заснулої; я сам злегка переміщався від її рівномірного руху: я плив ув Альбертининому сні.

Іноді я зазнавав не такої чистої насолоди. Для цього я не потребував жодного руху, я тільки простягав ногу вздовж її ноги — так пускають за водою весло, і воно вряди-годи похитується від легеньких брижів, подібно до того, як уривано стріпують крильми птахи, що сплять у повітрі. Я дивився на її личко в такому ракурсі, в якому ніколи його не бачив і в якому воно було напрочуд гарне. Зрештою можна доглупатися, що листи, які хтось нам пише, більш-менш подібні між собою і малюють нам образ такий відмінний від знайомої нам особи, що становлять уже другу особистість. Але куди дивніше, коли одна жінка зрощена, мов Росіта й Доодіка[17], з другою жінкою, чия зовсім інакша врода підказує інакший характер, і, щоб побачити одну, треба дивитися на неї у профіль, а другу — анфас! Її подих, стаючи шумливішим, створював враження, ніби вона задихається від розкошів, аж ось мої розкоші добігали кресу і я міг поцілувати Альбертину, не порушуючи її сну. В ці хвилини мені здавалося, ніби я володію нею цілком, як несвідомою і позбавленою опору часткою німої природи. Я не зважав на слова, які злітали часом з її сонних уст, їхній зміст лишався для мене темний; хоч би яку вони, зрештою, засвідчували незнайомку, саме на моїй руці, на моєму обличчі рука її, іноді оживлена легким дрожем, стискалася на мить. Я всолоджувався її сном з безкорисливою і миродайною любов’ю подібно до того, як цілими годинами слухав прибій.

Мабуть, треба, щоб ми добряче намучились через якусь істоту, аби в години перепочинку вона могла нам віддячитись тим самим миродайним спокоєм, який дарує природа. Мені не доводилося їй відповідати, як під час нашої розмови; щоправда, часом я мовчав і тоді, як вона говорила, але тепер, слухаючи її, я не засягав у її душу так само глибоко. Усе ще наслухаючи, ловлячи хвиля по хвилі, ніби невидимий бриз, заспокійливий шерех її чистого віддиху, я відчував перед собою чисту фізіологію існування; і ладен був зоставатися, зоріючи на неї, слухаючи її, так само довго, як колись лежав під місяцем простягнений на пляжі. Іноді можна було сказати, що море зачинає грати, що шторм відчувається аж у бухті, і я заходжувався, як її плесо, наслухати його хриплявого дихання.

Часом, задушливого дня, вона скидала, напівсонна, кімоно й кидала на фотель. Поки вона спала, я казав собі, що всі її листи — в кишеньці кімоно, куди вона їх завше клала. Підпису, сліду призначеного побачення було б мені досить, аби впевнитись у брехні чи розвіяти підозру. Коли я чув, що Альбертина спить міцним сном, я покидав ліжко, де вже віддавна дивився на неї без руху, і наважувався ступити один крок, підбурюваний жадібною цікавістю; я відчував, що секрет її життя, зім’ятий і безборонний, лежить тут, на цьому фотелі. Можливо, я робив цей крок ще й тому, що дивитися довго й нерухомо на того, хто спить, морочливо. І так, раз у раз озираючись, аби справдити, чи ж спить Альбертина, я добирався до фотеля. Приставав, довго дивився на кімоно — як раніше на Альбертину. Але (може, в цьому була моя помилка) я ні разу не діткнувся кімоно, не сягнув до кишені, не глянув на листи. Кінець кінцем, переконавшись, що мені не стане духу, я навшпиньки скрадався назад до ліжка і знову прикипав очима до заснулої, до тої, що мені не сказала б нічого, тоді як кімоно, повішене на бильці крісла, сказало б мені, певно, багато чого. І так само, як інші люди винаймають за сто франків номер у бальбецькому готелі, щоб дихати морським повітрям, я вважав за цілком природне витрачати ще більше на Альбертину, бо відчував її подих на своїй щоці, на її вустах, які я розхиляв своїми, куди через мій язик уходило її життя.

Але втісі спостерігати, як вона спить, не менш солодкій, ніж відчувати, як вона живе, клала край інша розкіш: дивитись, як вона прокидається. Та розкіш була ще глибшим і таємничішим виразом утіхи, що Альбертина живе в мене. Не раз пополудні, коли вона висідала з повозу, мені було приємно, що вона вертає до моєї оселі. Коли ж із глибини сну вона долала останні східці сонних марень, мені було ще любіше, що саме в моїй кімнаті вона повертається до свідомости й життя, аби за хвилину запитати в самої себе: «Де я?», і що, побачивши навколишні предмети, закліпавши очима від світла знайомої лампи, переконана, що прокинулась у мене в покоях, вона може собі відповісти: «Я в себе». У цю першу розкішну хвилину непевности мені було так, ніби я брав її у ще повнішу обладу, щойно тільки (замість можливих її повернень до своєї кімнати після виходів у місто) моя кімната — в ту мить як Альбертина її впізнавала — брала її у свої обійми, замикала в собі, і при цьому її очі залишалися незворушні, спокійні, ніби вона зовсім не спала. Розгубленість у першу мить пробудження виявлялася в її мовчанні, але не в погляді.

До неї повертався дар мови, вона казала: «Мій» або «Мій любий», відтак вимовляла те чи інше моє хрещене ім’я, а що в Оповідача те саме ім’я, що й у автора цієї книжки, то виходило: «Мій Марселю!» або «Мій любий Марселю!» Відтоді я не дозволяв нікому з моїх родичів називати мене «любий»: чудові слова, які мені мовила Альбертина, втрачали від цього свою неповторність. Мовлячи так, вона корчила гримаску, гримаска змінювалася невимушеним поцілунком. Прокидалася вона швидко, як і засинала.

Так само, як моє переміщення в часі, як можливість дивитися на дівчину, що сиділа коло мене обіч лампи, освітлена її сяйвом інакше, ніж сонцем, коли простувала вранці над морем, це реальне зростання Альбертининої вартости, самостійний дівчинин розвій не відігравали вирішальної ролі в тому, що тепер я дивився на неї інакше, ніж колись у Бальбеку. Багато років могло б пролягти між двома її образами і не викликати такої цілковитої зміни; зміна — засаднича й нагла — сталася тоді, коли я довідався, що мою приятельку трохи чи не виховала подруга мадемуазель Вентейль. Якщо колись я запалювався, коли в Альбертининих очах мені вбачалася таємниця, то нині я був щасливий лише тоді, коли з її очей, навіть з її щічок, не згірш виразистих, як її очі, щічок ніжних, а за хвилю вже раптом похмурих, як ніч, мені щастило вигнати всяку таємницю. Образ, якого я шукав, який приносив мені спокій, з яким я ладен був померти, була вже не Альбертина, наділена незнаним життям, а Альбертина, якомога прозоріша для мене (ось чому моя любов не могла бути тривалою, а якби й збереглася, то була б нещаслива, бо жодною мірою не задовольняла потреби таємниці); Альбертина, за якою не мрів далекий світ, Альбертина, яка не прагнула нічого іншого, — хвилинами мені здавалося, ніби це саме так, — ніж бути зі мною, бути в усьому подібною до мене, бути Альбертиною, чий образ означав тільки те, що було моє, а не морок невідомости. Якщо отак, із тривоги за когось, із непевности, чи зумієш ти його втримати, а чи він утече, постало кохання, тоді це кохання позначене відбитком струсу, що його породив, і мало нагадує те, що ми бачили досі в коханій істоті. І тільки дещиця моїх перших вражень від Альбертини, Альбертини пляжниці, жила й далі в моєму почутті до неї; нічого не вдієш — давні враження займають лише невеличке місце в такому коханні з його несамовитістю, його муками, потребою пестощів і втечею до спокійного й тихого спогаду, з прагненням сховатися в ньому і більше нічого не знати про кохану, навіть якби можна було докопатися до чогось огидного, — ба навіть із прагненням вірити тільки цим давнішим спогадам, — таке кохання зіткане з чогось зовсім іншого!

Часом я гасив світло перед її приходом. Тоді, в пітьмі, пробравшись при кволому світлі головешки, вона лягала біля мене. Розпізнавали її лише мої руки, мої щоки; на щастя, мої очі її не бачили: вони так часто боялися підгледіти в ній зміну! Тож завдяки такій «сліпій» любові вона мала відчувати, що її оточено більшою ніжністю, ніж зазвичай.

Я роздягався, лягав, Альбертина сідала на ліжку, і ми розігрували нашу партію або заводили розмову, уривану поцілунками. Тільки жага спонукає нас цікавитися життям та характером якоїсь особи, жага, в якій ми залишаємося вірними власній натурі, дарма що одну по одній забуваємо тих, кого кохали раніше. Отож коли якось, цілуючи Альбертину й називаючи її своїм дівчам, я вгледів у дзеркалі сумний і жагучий вираз власного обличчя, подібного до того, яке, либонь, було в мене дуже забутою нині Жільбертою, подібного до обличчя, яке, може, в мене буде з іншою жінкою, якщо доведеться забути Альбертину, я мимоволі відчув, що безвідносно до особи (інстинкт вимагає, щоб ми вважали «останню» з них за суджену), я виконую в цю мить ритуал полум’яного й болісного поклоніння культу жіночої молодости і краси. А проте до мого бажання скласти своє «ex-voto»[18] молодості, а також до бальбецьких спогадів долучилося в отій моїй потребі не відпускати всі вечори від себе Альбертини щось коли й не цілком нове в моєму житті, то принаймні досі чуже моїм сердечним справам. То було втихомирення, якого я не дознавав з часу далеких комбрейських вечорів, коли мати, похилившись над моїм узголів’ям, заспокоювала мене поцілунком. Звісно, під ту пору я неабияк здивувався б, якби мені сказали, що я людина не зовсім добра, а надто, що колись намагатимусь позбавити когось утіхи. Очевидно, я погано знав тоді самого себе, бо втіха з того, що я тримаю Альбертину в себе вдома, була для мене чимось куди непевнішим, ніж утіха з того, що я відірвав її від світу, де кожний міг би захопитися дівчиною-квіткою: не годна надто ощасливити мене, вона принаймні позбавляла щастя інших. Шанолюбство, слава мене не обходили. Ще менше я був здатний когось ненавидіти. Зате бажання тіла, намагання перелюбити в когось дівчину — оце було для мене. Я повсякчас мушу це підкреслювати: то було для мене передусім утихомирення.

Дарма що до Альбертининого повернення я сумнівався в ній, уявляв її в монжувенській кімнаті; коли вона в пеньюарі сиділа напроти мого фотеля або коли, найчастіше, я лежав у ліжку, я перекладав тягар своїх підозр на неї, віддавав їх їй, щоб вона від них мене звільнила, з самозреченням вірного, що творить молитву. Цілий вечір вона могла, пустотливо згорнувшись у клубок на моїй постелі, гратися зі мною, наче велика кицька; у її рожевому носику, ще кирпатішому від грайливого погляду, який буває в деяких заголублених товстуль, було щось капризне, задерикувате; аж ось вона, струснувши жмут чорного волосся на щічку, ніби з рожевого воску, приплющувала очі, впускала руки і буцімто промовляла усім своїм виглядом: «Роби зі мною що хочеш». Коли, прощаючись, вона підступала до мене, я знов цілував її щічки обабіч міцної шиї, п’ючи їхні майже родинні солодощі, і тоді ця шия не здавалася мені ні надто смаглою, ані надто гладенькою, ніби такі прозаїчні її прикмети були причетні до Альбертининої лояльності й доброти.

«Чи завтра, такий-сякий з’їдителю, ви поїдете з нами?» — питала вона на прощання. «А куди саме?» — «Залежатиме від погоди й вас. Чи ви бодай щось нині написали, котусю? Ні? Е, тоді чи варто було зрікатися прогулянки? До речі, скажігь-но, коли я вернулася, чи впізнали ви мою ходу, здогадалися, що це я?» — «Авжеж. Хіба тут можна помилитися? Хіба серед тисячі кроків не розрізнити кроків моєї куріпочки? Хай тільки вона дозволить себе роззути, перш ніж ляже, мені це справить таку приємність. Ви така милуся і така рожевенька в цій мереживній білині».

Отак я їй відповідав; у моїй мові серед любовних зворотів легко впізнавалися материні й бабусині слова. З часом я жажелі дужче скидався на всіх моїх родичів: на батька, який — правда, на інший лад, бо як що й повторюється, то з великими відмінностями, — дуже цікавився, яка сьогодні погода, і не тільки на батька, а й чимраз більше на тітку Леонію. Інакше Альбертина була б для мене лише приводом для прогулянок: чи ж міг я пускати її саму, без мого ока? З зашкарублою у святенництві тіткою Леонією я не мав, як мені здавалося, нічого спільного, я, такий спраглий утіх, цілковитий, на погляд, антипод цій маніячці, такій пісній людині, вічній молільниці, я, хто гризся тим, що не подужаю вибитися в літератори, тоді як вона була єдиною душею в родині, до якої ніяк не доходило, що читати, це зовсім не тс, що «розважатися»; завдяки чому читати дозволялося навіть у Великодню неділю, коли всяке поважне заняття було заборонене, аби цей день освячувала тільки молитва. І що ж? Хоча я повсякдень кивав на особливе нездужання, що мене так часто приковувало до ліжка, якась істота, не Альбертина, не моя кохана, а якась істота, що мала наді мною владу більшу, ніж кохана, оселилася в мені, така деспотична, що притлумлювала мої ревниві підозри чи бодай утримувала мене від спроби справдити, слушні вони чи не дуже, й істота ця була тітка Леонія. Лялечки! Я так разюче нагадував батька, що навіть його повершив: не вдовольнявся вже тим, що дивився, як він, на барометр, а сам перекинувся живим барометром! Я чув, мов наяву, повеління тітки Леонії спостерігати за погодою хіба зі свого покою, а то й з ліжка. Ба навіть з Альбертиною я говорив тепер чи то як дитятко, що в Комбре балакало з матір’ю, чи то так, як балакала зі мною бабуся! Коли нам вийдуть уже роки, душа дитятка, яким ми були колись, і душа померлих, від яких ми пішли, кидають нам пригорщами свої багатства і лихі свої уроки, вимагаючи прилучити їх до нових наших почуттів, і, стираючи їхній, тих почуттів, давній образ, ми перетоплюємо все те в якесь своєрідне творіння. І так уся моя минувшина від найдавніших літ, а крізь ті літа й минувшина моїх батьків вливали в мою нечисту любов до Альбертини лагідну ніжність, синівську й воднораз материнську. Ми повинні бути готові до того, що певного часу до нас прийдуть здалеку наші предки і зберуться круг нас.

Перш ніж Альбертина мене послухала і дала мені роззути черевички, я розхилив її сорочку. Її високі груденята так круглилися, що здавалися не так природною частиною її тіла, як достиглими на ньому плодами; а її живіт (криючи місце, що поганить вухналь, який ще стримить із розпакованої статуї) замикався, де сходилися стегна, двома борозенками, не згірш м’якої, такої приємної для ока, затишної кривизни, ніж лінія обрію по заході сонця. Вона скидала черевички й лягала коло мене.

О, величні пози Чоловіка та Жінки, в яких те, що Творець розділив, силкується з’єднатися з усією невинністю перших днів і з податливістю ґлею; Єва, здивована й покірна перед Чоловіком, обіч кого вона пробудилася, як пробудився він, ще самотній, перед Богом, який його зліпив. Альбертина сплітала свої руки позаду чорного волосся, напружувала стегно, опускаючи ногу вигином, схожим на лебедину шию, коли лебідь її випростує і знову карлючить. Ось тільки, коли вона лежала цілком бока, її личко (таке добре й лагідне анфас) неприємно загострювалося: ніс кандзюбився, як на деяких карикатурах Леонардо, і в очі впадало щось наче злість, хтивість і хитрість шпигуна, присутність якого в домі вжахнула б мене і якого немовби викривав отакий-от профіль. Я зараз же брав Альбертинине обличчя в руки і повертав його фас.

«Будь ласка, обіцяйте мені: як не поїдете взавтра, то працюватимете», — просила моя приятелька, надіваючи сорочку. «Гаразд, але пождіть, не одягайте ще пеньюару». Іноді я засинав, лежачи коло неї. Кімната вихолоджувалася, треба було підкинути дров. Я пробував знайти в себе за плечима дзвінок — марна річ, тоді я обмацував всі мідні прути, де дзвінка не було, і казав Альбертині, яка підхоплювалася, боячись, щоб Франсуаза не застукала нас у ліжку: «Ні, ні, верніться ще, так-то його, цей дзвінок, і знайдеш!»

Солодкі, веселі, на позір невинні хвилини, а проте в їхньому затишку може визрівати несподіване для нас нещастя; ось чому любовне життя сповнене найбільших контрастів; раптовий сірчаний і смоляний дощ спадає в цьому житті слідом за найпогіднішими моментами, а ми, так і не навчені цією бідою, одразу оселяємося знову на узбіччях кратера, звідки може вивергнутися лише катастрофа. Я жив безтурботно, як усі ті, хто вірить у тривалість свого щастя. Таке блаженство потрібне, аби спородити муку — і блаженний стан, зрештою, повертається, аби час від часу гамувати біль, — ось чому людина може бути щирою з іншими і навіть сама з собою, коли хвалиться любов’ю жінки, хоча, нічого гріха таїти, їхні взаємини підточує болісний неспокій — підточує нишком, нікому не сповірений, зраджений мимоволі запитаннями, слідством. Та що неспокій не міг би виникнути без попереднього блаженства і навіть потім спорадичне блаженство залишається потрібним, аби допомагати зносити муку й запобігати розриву, то приховування таємного пекла, яким стає співжиття з цією жінкою, ба більше, комедія, коли ми хизуємося нібито щасливим романом, містять якесь зерно істини, безпосередній зв’язок між причиною і наслідком, одну з умов, що уможливлює страждання.

Я вже не дивувався, що Альбертина завжди в мене під рукою і що завтра вона поїде лише зі мною чи під опікою Андре. Ці навички спільного життя, ці чіткі межі мого існування, відкритого тільки для Альбертини, а також (у майбутньому, ще невідомому мені плані мого подальшого життя, ніби накреслений архітектором план будівель, які постане геть-то пізніше) далекі, рівнобіжні цим, але ширші межі, які назначують у мені мовби самотній скит, штивну і трохи монотонну формулу моїх прийдешніх походеньок, — усе те насправді визначила наперед та бальбецька ніч, коли Альбертина в потязі призналася мені, хто її виховав, і я запраг будь-що вберегти її від певних упливів і кілька днів не відпускати від себе ні на крок. Ішов день за днем, звички стали механічними; але, — як так сенс певних обрядів пробує з’ясувати історія, — комусь, хто мене запитав би, чого я цураюся людей, чого уникаю ходити навіть до театру, я міг би (а не хотів би!) відповісти, що спричинилася до цього вечірня туга і потреба довести самому собі (в наступні після того вечора дні), що та, про чиє грішне дитинство я дізнався, не матиме тепер змоги наражатися на давні спокуси — якщо її до того потягне. Про такі можливості я вже не так-то й часто думав, проте щось ще невиразно жевріло в моїй свідомості. Нищення цих можливостей чи принаймні спроби їх нищити день при дні запевне стали причиною, чому мені так подобалося цілувати ці щічки, не гарніші від багатьох інших; під кожною, бодай трохи глибокою тілесною насолодою чаїться постійна загроза.

* * *

Я присягався Альбертині: якщо я з нею кудись не рушатиму, то братимуся до роботи. Але назавтра, немов користаючи з нашого сну, дім якимсь дивом переїжджав деінде, і я прокидався за іншої погоди, в іншому підсонні. Коли ж ви сходите на берег у новому краю, вам не до праці — треба ще тут оббутися. А іншим краєм був для мене кожен день. Чи ж міг я розпізнати бодай свої лінощі, якщо вони виявлялися у щораз нових формах? Іноді в безнадійно дощові, якщо вірити прогнозам, дні, саме сидіння в домі, оточеному рівною й одноманітною пеленою води, крило в собі якісь плинні солодощі, миротворну тишу, чари морської подорожі; іншим разом, погідного дня, лежачи нерухомо в ліжку, я дозволяв тіням кружляти довкола себе, як довкола стовбура дерева. А ще іноді, при перших дзвонах поблизького кляштору, рідких, як уранішні молільниці, під знаком темного неба, ледь вибіленого крупою, розтопленою й розпорошеною теплим вітром, я вже розпізнавав один із тих бурхливих, безладних і любих днів, коли дахи, змочені короткими шквалами й сушені вітром або сонячним промінням, зливають, вуркочучи, з себе струмки і в очікуванні, поки борвій схопиться знову, пригладжують свої дахівки, такі мінливі у блиску непевного сонця, наче голубине горлечко; один із днів, сповнених погодних перепадів, вихорів, бур, днів для ледаря не втрачених, бо його захоплює діяльність, яку за нього, виступаючи нібито від його імени, розвинула атмосфера; дні схожі на дні заколоту чи війни, які не здаються марними учневі-прогульникові, бо, никаючи побіля Палацу Справедливости або читаючи газети, лобуряка має ілюзію, що, хоча він і не виконав завдань, зате в сьогоднішніх подіях знайшов поживу для розуму і виправдання своєму прогулові; дні, зрештою, подібні до тих, коли в нашому житті відбувається якийсь винятковий злам, і той, хто й за холодну воду не брався, вірить, що ці дні, як усе пережениться, прищеплять йому звичку до праці. Як-от, наприклад, ранок, коли хтось іде на поєдинок, на якому доведеться битися до крови, і тут зненацька йому виразно відкривається, в момент, коли він, може, накладе головою, ціна життя: він міг би з нього скористатися, аби написати якийсь твір чи бодай набутися на цьому світі, а тим часом звів його на пшик. «Якщо мене не вб’ють, — мовить він сам собі, — зараз же візьмуся до праці! І гулятиму тепер на всю губу!» Життя набрало враз у його очах величезної вартости, бо він уявив собі, що воно може дати багато чого, а не ту крихту, яку од нього брав зазвичай. Тепер він його бачить крізь призму своїх мрій, а не таким, яким — кому це краще знати, як не йому! — він зумів його зробити, себто геть жалюгідним. Життя одразу сповнилося працею, подорожами, виправами в гори, всіма гарними речами, які (каже він собі) фатальний кінець герцю може знищити; а сам при цьому забуває, що як ще не йшлося про герць, усе знищували його лихі звички, і вони й далі робили б своє діло — не треба було б і дуелі. Він вертається додому без жодної подряпини. І напорюється на ті самі бар’єри для розваг, виправ, подорожей, усього, чого щойно загрожувала навік позбавити його смерть; перешкод вистачає на все життя. Що ж до праці, то він умиває руки: виняткові обставини підсичують у людині те, що в ній уже закладено: у працьовитому — охоту до праці, а в неробі — ліньки.

Я чинив так, як цей чоловік, і як чинив завжди, від тих давніх часів, коли постановив узятися за перо. Таку постанову я ухвалив бозна-коли, а мені все здавалося, ніби тільки вчора, бо кожен новий день уявлявся мені таким, що не збувся. Так само я проводив і той день, день злив та просвітків, — згорнувши руки, давши собі слово працювати завтра. Зате під ясним небом я ставав невпізнанний; золотий звук дзвону крив у собі не тільки — подібно до меду — світло, а й враження світла (а також млосний смак варення, бо в Комбре він довгенько бринів, як оса, над нашим уже прибраним столом). Такого пишного сонячного дня бити байдики з приплющеними очима — річ дозволена, звичайна, спасенна, приємна, сезонна, це все одно, що опустити в спеку жалюзі. Саме о такій порі на початку мого другого бальбецького приїзду я почув смички оркестри поміж синястих бурунів припливу. Наскільки ближча була мені сьогоднішня Альбертина! Були дні, коли дзвін, вибиваючи години, ширив своє лунке звукове коло у вигляді такого новенького, так гарно вишаруваного вогкістю чи світлом циферблату, що той обертався немовби транспозицією для незрячих або, якщо хочете, нотною партитурою чарів дощу або чарів сонця. У таку хвилину, лежачи з заплющеними очима в ліжку, я думав, що транспонуванню підвладне все і що Всесвіт, сприйнятний тільки для вуха, міг би відзначатися не меншим розмаїттям, ніж усякий інший. Ліниво перепливаючи від дня до дня назад, мов у човні, і бачучи ожилі переді мною нові й нові чарівні спогади, не вибрані мною, невидимі ще мить тому і відтворювані для мене один по одному пам’яттю, відтворювані без права вибору, я знічев’я снував по цих рівних просторах свою прогулянку під сонцем.

[17] Радіка (а не Росіта, як пише Пруст) і Доодіка — сіамські сестри, яких показували в цирку Барнум у 1901–1902 роках.

[18] Принос, пожертва (латин.).