У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ба більше, ці дві супротивні манії ревнощів часто розходяться з тим, у чому ревнивці благають зізнатися чи чого не хочуть чути. Трапляються чоловіки, ревниві лише до чоловіків, з якими їхня коханка має зв’язок віддалік від них, але згодні на те, щоб вона віддавалася іншому, аби тільки це було з їхнього благословення, поблизу від них, якщо не в них перед очима, то бодай під одним дахом. Цей випадок частенький у людей літніх, закоханих у молоду жінку. Вони відчувають, як їм важко сподобатись їй і вряди-годи — незмогу вдовольнити її; побоюючись зради, вони воліють дозволити відвідувати її у себе вдома комусь, хто — як гадають — нездатний давати їй поганої поради, зате здатний її потішити. В інших усе навпаки: не відпускаючи коханки ні на хвилинку саму в добре відоме їм місто, тримаючи її в неволі, вони дозволяють їй поїхати на місяць до країни, їм незнаної, де їм годі собі уявити, які коники вона там виливатиме. Щодо Альбертини я улягав обом тим протиболющим маніям. Я не ревнував би, якби вона розважалася біля мене, якби я потурав тим розкошам, якби вона їх заживала цілковито під моїм наглядом, — не треба було б боятися брехні; і я, мабуть, менше ревнував би, коли б Альбертина поїхала до країни такої мені невідомої й далекої, що я не міг би уявити її способу життя, не мав змоги й спокуси пізнати його. В обох випадках сумніви могли відпасти чи то через цілковиту обізнаність, чи то через цілковите невідання.

Надвечір’я занурювало мене, завдяки пам’яті, в давнє й живлюще повітря, і я вдихав його з таким самим залассям, з яким Орфей вдихає легесенький, незнаний легіт Єлисейських Полів. Але день добігав кінця, і мене огортала вечірня журба. Машинально позираючи на дзиґарі, аби знати, чи скоро вернеться Альбертина, я переконувався, що встигну ще одягтися й спуститися до власниці будинку, дукині Ґермантської, — порадитися з нею, які гарні речі подарувати моїй приятельці. Іноді я здибав дукиню на подвір’ї, вона проходжувалася, навіть у негоду, в маленькому капелюшку та хутрі. Я добре знав, що для багатьох інтелігентних людей вона просто якась пані, та й годі, титул дукині Ґермантської не означає тепер нічого, коли вивелися герцогства і князівства, але я засвоїв собі інший підхід у ставленні до людей та країв. Мені ввижалося, ніби ця дама в хутрі, кидаючи виклик негоді, ця дукиня, княгиня, віконтеса, носить усі свої замки з собою, як-от постаті, вирізьблені на портальній арці, тримають у руках збудовані ними собори чи відборонені ними міста. Але тільки мислені мої очі могли бачити ці замки, ці ліси у лівій, обтягненій рукавичкою, руці дами в хутрі, кузини короля. У дні дощові тілесні мої очі розрізняли тільки парасоля, яким дукиня не забувала запастися. «Ніколи не знаєш, де спіткнешся, так безпечніше: бува, зайду далеченько, а візничий заправить як за рідного батька». Слова «заправить як за рідного батька», «не по наших грошах» не сходили в дукині з язика, так

само як «доводиться бідувати», і було невгадно, казала вона так тому, що вважала забавним сказати, що от вона, багачка, бідує, чи тому, що паношилася тим, що от вона, аристократка, може вдавати з себе селючку, не хвалитися багатством, як хваляться тільки багатії, що гордують убогими. Може, ця звичка завелася в неї тоді, як вона, вже забагатіла, але ще не досить, з уваги на кошти, потрібні для утримання стількох маєтків, і, зазнаючи певної грошової скрути, не хотіла справляти враження, ніби криється з цим. Те, з чого найчастіше жартують, переважно пов’язане з найбільшими клопотами; а не признаємося ми в тих клопотах, може, з таємною надією, що співрозмовник візьме наші слова за чисту монету: слухаючи, як ми жартуємо, він подумає, що все це сказано тільки для дотепу.

Я знав, що в цю пору найпевніше застану дукиню вдома, і це мене підохочувало, — так мені було легше попросити в неї докладних указівок щодо Альбертини. Я йшов туди, майже не думаючи, яка це дивина: я йду до таємничої дукині Ґермантської мого дитинства, і то лише з тим, щоб нею скористатися, мов яким телефоном, надприродним інструментом, на диво якого ми колись так чудувалися і яким тепер послуговуємося автоматично, щоб викликати кравця чи замовити морозиво.

Предмети туалету справляли Альбертині велику приємність. Я не міг утриматись, аби щодня їй чогось не дарувати. Вона захоплено правила мені про шарф, накидку, парасольку після того, як зіркі її очі з вікна або на подвір’ї миттю укмічували те, що було гоже на шиї, на плечах, на руці дукині Ґермантської; знаючи, що губа в Альбертини не з лопуцька (до того ж смак її розвинувся в розмовах із Ельстіром), що вона не поласилася б на будьякий виріб, хай навіть і гарний, спокусливий для очей якоїсь простушки, а для неї нікудишній, я нишком навідував дукиню, аби розпитати її, де, як, із якої моделі було виготовлене те, що подобалося Альбертині, куди треба звернутися, аби дістати таке саме; в чому полягає секрет кравця, елегантність (Альбертина називала це «шиком», «стилем») пошиву, як точно називається крам, — краса матеріялу мала тут своє значення, — що його належало справляти.

Коли по приїзді з Бальбека я сказав Альбертині, що дукиня Ґермантська мешкає напроти нас, у тім самім палаці, вона, зачувши почесний титул і гучне ім’я, прибрала більш ніж байдужої, ворожої, погордливої міни — у натур гордих і палких ознака безсилої жадоби. Правду кажучи, Альбертина була прекрасна душа, але її приховані прикмети могли розвиватися єдино серед перешкод, якими є наші уподобання або жалоба по наших уподобаннях, що їх нам довелося зректися, — в Альбертини то був снобізм. Жалоба ця називається ненавистю. Ненависть Альбертини до «світу», зрештою, посідала в ній надто мало місця й подобалася мені своїм революційним духом — я маю на увазі нещасливу любов до шляхти, — закарбованим у французькому характері на зворотному боці медалі, чий другий бік віддзеркалює великопанство дукині Ґермантської. Про це великопанство, раз туди не потрапити, Альбертині було б, може, й байдуже; а проте їй згадалися Ельстірові слова, що дукиня серед парижанок одягається найкраще, і республіканська зневага до дукині поступилася місцем у моєї приятельки жвавою цікавістю до чепурухи. Вона часто розпитувала мене про дукиню Ґермантську і любила, коли я ходив до дукині радитися щодо її туалетів. Певна річ, я міг би просити поради в пані Сванн, я навіть написав їй якось про це. Але дукиня Ґермантська (таке в мене склалося враження) спромоглася на більше у штуці вдягатися. Якщо, зайшовши до неї на хвильку (впевнившись, що вона вдома, і звелівши попередити мене, коли Альбертина вернеться), я заставав дукиню, оповиту туманом сірого крепдешину, я розумів, що цей стрій — рівнодійна складних причин і в ньому все обдумано до цяти; я поринав у крепдешинову атмосферу, як поринають ув атмосферу вечорів, перлисто-сріблястих від мли; якщо ж, навпаки, я бачив її в полум’ї китайського жовто-червоного шлафроку, я дивився на неї, як на розжеврілу сонячну заграву; ці туалети були не випадковою, мінливою за нашим бажанням декорацією, а конкретною і поетичною реальністю — як реальність погоди в даний день чи освітлення певної години.

З усіх суконь та шлафроків дукині Ґермантської найбільше відповідали певному задумові, мали в собі особливий сенс сукні, пошиті Фортюні[5] за давніми венецькими взірцями. Чи то їхній зв’язок з історією, а чи їхня неповторність, їхня єдиність надають позі жінки, яка наділа її для вас, розмовляє з вами, незвичайної ваги; можна б сказати, що цей костюм є плід довгого намислу і що ця розмова вирізняється з поточного життя, як сцена роману. В повістях Бальзакових героїні, вітаючи гостя, надівають туалети з певним розрахунком. Нинішні туалети не відзначаються такою характерністю, поминаючи сукні Фортюні. Нічого розпливчастого не може залишитися в описі романіста, бо це сукні живих людей з плоті й крови, бо найдрібніші їхні деталі зафіксовані так природно, як лінії твору мистецтва. Перш ніж вирядитися, жінка вибирає одну з двох, і то не схожих між собою, суконь, суконь таких глибоко індивідуальних, хоч давай їм імена.

Але сукня не перешкоджала мені думати про саму жінку. Дукиня Ґермантська здавалася мені навіть милішою, ніж тоді, як я її ще кохав. Менше від неї очікуючи (я не ходив більше туди задля неї самої), я слухав її майже зі спокійною безцеремонністю, як би сидів у себе вдома, гріючись при коминку; слухав так, ніби читав книжку, написану старовинною мовою. Я почував достатню духовну розкутість, аби в тім, що вона казала, смакувати французькою вишуканістю — вишуканістю в такому щирому вигляді, в якому вона вже не трапляється ні в мовленні, ні в книжках. Я слухав її мову, як слухають людову пісню, сповнену щиро французького чару; я так само розумів, чому вона жартувала з Меттерлінка (а нині ним захоплювалася — з хибкости жіночого розуму, вражливого до припізнілого проміння літературної моди), як розумів, чому Меріме кепкував із Бодлера, Стендаль із Бальзака, Поль-Луї Кур’є[6] з Віктора Гюґо, Мейлак[7] із Малларме. Я розумів, що жартівник мав проти того, з кого жартував, інтелект дуже обмежений, натомість мову — чистішу. Дукиня Ґермантська говорила майже такою чарівливою мовою, як Роберова матір. Не в теперішніх нудних епігонів, що кажуть «фактично» (тобто «справді»), «у принципі» (тобто «власне»), «потрясний» (тобто «дивовижний») і так далі, і таке інше, можна віднайти старовинну мову й бездоганну вимову, а розмовляючи з дукинею Ґермантською чи з Франсуазою; Франсуаза навчила мене, п’ятилітка, казати не Тарн, а Тар, не Беарн, а Беар. Ось чому у двадцять п’ять років я знав, що не треба вимовляти н, як вимовляла пані Бонтан: «Пані де Беарн».

Я злукавив би, доводячи, що дукиня не усвідомлювала, що в ній сидить хлібороб, трохи не гречкосій, і що вона цього не випинає з певним кокетуванням. Але в цьому не відчувалося фальшивої простоти вельможної дами, що корчить із себе селючку, ані гонору дукині, що присаджує багачок-парвеню, таких пихатих із селянами, про яких вони уявлення не мають; їй був радше притаманний майже художній смак жінки, свідомої того, яким чаром вона наділена, і не охочої псувати його новочасними рум’янами. Таке ще водилося в Діві за нормандським ресторатором, господарем «Вільгельма Завойовника»: той волів — випадок просто нечуваний! — не обставляти свого заїзду з такою модною нині розкішшю; бувши мільйонером, він зберіг мову й носив блузу мужика нормандця, а також водив гостей у кухню, щоб показати, за сільським звичаєм, як сам господар куховарить, і його обід від цього виходив куди кращий і ще дорожчий, ніж у найшиковніших готелях.

Усіх родимих соків, що нуртують у старезних великопанських родах, не вистачить, мабуть, щоб заявився той, у кого стало б розуму не гордувати своїми соками, не втрачати її під світським лиском. Дукиня Ґермантська, як на гріх, дотепна парижанка, зберегла, коли ми з нею познайомилися, від своєї землі лише вимову. Але принаймні, згадуючи підліткування, вона поєднувала у своїй мові щось простацьке, хуторянське з кучеряво-письменським; чи ж не таким суржиком чарує нас «Маленька Фадетта» Жорж Санд або легенди, що вплів Шатобріан у «Посмертні записки»[8]. Надто втішно було мені мені слухати з її уст оповіданки про селян. Давезні імена, старосвітські звичаї надавали тому симбіозові замку з селом якогось своєрідного аромату. Не втрачаючи зв’язку з землею, де вона й досі суверен, певна аристократія так і зостається загумінковою, отож-бо, слухаєш її балачку про всяку-всячину, а перед очима постає вся історикогеографічна мапа Франції.

Якщо тут не було котурнів, наміру кувати свою власну мову, така манера говорити робилася справжнім історичним музеєм францужчини. Вимова «Мій дід у перших «Фітт-Жам» зовсім не дивувала, відомо ж бо: Фітц-Джеймси завжди наголошували, що вони французькі магнати, і сердилися, коли їх перехрещували в англійців. Зрештою гідна подиву ця зворушлива покірність людей, які досі вірили, що повинні вимовляти певні імена граматично поправно, аж це, зачувши, як дукиня Ґермантська вимовляє їх інакше, починали перекидатися й собі на нову вимову. Так, дукиня мала по лінії Шамборів прадіда, і, дрочачися з чоловіком, новонасталим орлеаністом, любила кинути: «Ми старі Фрошдорфи». Гість, досі певний, що вимовляти правильно: «Фродорф», раптом робив перестриб і вже інакше, як «Фрошдорф», не казав.

Одного разу я спитав дукиню Ґермантську, хто той гарний молодик, якого вона рекомендувала мені як свого сестринця і чийого імени я не розчув; і вже геть-то нічого не збагнув, коли дукиня схвильовано прохарамаркала якоюсь горловою мовою: «Се… мл… Еон, швґр Роера. Він запевняє, що в нього форма черепа, як у давніх галлів». Тут до мене дійшло, що вона хотіла сказати: «Це малий Леон, принц Леон, себто швагер Робера де Сен-Лу». «Не знаю, який там у нього череп, — додала вона, — але одягається він дуже чепурно і, звісно, не як галл. Якось із Жослена, де я гостювала в Роанів, ми вибралися на прощу, на місце якої понаходило селян з усіх бретонських закутнів. Котрийсь здоровило, леонський кметь, зачудовано витріщився на бежеві портки Роберового швагра. «Чого ти на мене в’ївся так очима? Закладаюся, ти не знаєш, хто я такий», — сказав Леон. Селянин відповів, що таки не знає. «Так ось, я твій князь». — «О! — гукнув селянин, скидаючи капелюха й перепрошуючи, — а я вас узяв за англійця». Користаючи зі згадки імени Роанів (з якими часто асоціювалися Ґерманти), я заговорив про них із дукинею, і її мова помалу пройнялася меланхолійним чаром каяття або, як сказав би щирий поет Пампілій, ширила «гострий дух житніх млинців, як пекти їх на дроку».

Оповідаючи також про маркіза дю Ло (чий сумний кінець відомий: його, глухого, перенесли до сліпої пані А***), дукиня згадувала і не такі трагічні його роки: після ловів у Ґерманті він чаював у капцях із англійським королем, не вважаючи себе за нижчого від нього і не надто, як ми бачимо, церемонячися з ним. Дукиня розповідала це вельми мальовничо, ніби увінчуючи графа мушкетерським плюмажем гордих периґорських шляхтичів.

Зрештою навіть коли людину просто згадувано, виразне підкреслювання, з якого краю хто походить, додавало дукині Ґермантській неповторного чару, недоступного вродженій парижанці, а прості назви: Анжу, Пуату, Периґор перетворювалися в її устах на краєвиди.

Повертаючись до вимови й словника дукині Ґермантської, треба сказати, що саме ця риса віддзеркалювала консерватизм великого панства зі всім, що є в цьому слові дитинного, трохи небезпечного, відпорного еволюції, але й забавного для митця. Мені хотілося довідатись, як колись писалося ймення Жан. Я про це дізнався з листа від сестринця маркізи де Вільпарізіс, де той підписався так, як його охрещено і як його наведено у готському альманасі, — Жеан де Вільпарізіс, із тим самим гарним h, марним, геральдичним, дивовижним, як у своєму цинобровому чи ультрамариновому сяйві в часослові або на вітражі.

На жаль, я не міг сидіти без кінця-краю в дукині Ґермантської, оскільки прагнув вернутися додому по змозі раніше за Альбертину. Отож-бо, я тільки уривками добував у дукині відомості про туалети, потрібні мені, щоб замовити їх для Альбертини, з поправками на її юність.

«От, скажімо, пані, того дня, коли ви мали обідати в маркізи де Сент-Еверт перед раутом у дукині Ґермантської, на вас були червона сукня, червоні черевички, ви були казкові, схожі на велику криваву квітку, на полум’янистий рубін, чи як там воно називалося? Чи молода панна може так убиратися?»

Повертаючи своєму стомленому обличчю той самий осяйний вираз, який бувало мала принцеса де Лом, коли Сванн правив їй компліменти, дукиня Ґермантська, сміючись до сліз, подивилася ущипливим, запитальним і захопленим поглядом на графа де Бреоте — той завжди був о цій порі в неї і цідив із-за монокля усміх, поблажливий до галіматьї інтелектуала, викликаної, на його думку, молодечим еротичним екстазом. Дукиня мала таку міну, ніби хотіла сказати: «Що ж це таке? Та він із глузду скрутився!» Потім вона з лукавим усміхом звернулася до мене: «Я не знала, що я скидалася на полум’янистий рубін чи на криваву квітку, пригадую, я справді мала червону сукню; тоді носилося такий червоний атлас. Авжеж, зрештою, молода дівчина може в такому ходити, але ж ви мені казали, що ваша приятелька на балах не буває. Ця сукня для кликаних вечорів, візитувати в ній негоже».

Дивовижно, що дукиня Ґермантська пригадала з того вечора (зрештою не такого вже й далекого) тільки свій туалет і забула те, що, як виявиться, їй треба було б зберігати в пам’яті. В людей чину (у світовців чин малесенький, на ніготь, але це люди чину) думка, заклопотана тим, що станеться за годину, здається, звіряє пам’яті лише небагато чого. Часто, наприклад, маркіз де Норпуа (не для того, аби напустити туману в очі чи довести свою непомильність), коли хтось нагадував йому, що він прогнозував успіх переговорів про союз із німцями, а союзу не вийшло, заперечував: «Ви помиляєтесь, я не пригадую, це на мене несхоже, у розмовах на такі теми я завжди дуже лаконічний і ніколи не заповідаю успіху поворотам, бо поворот закінчується переворотом або простою перепалкою. Певна річ, десь у далекому майбутньому франко-німецьке зближення може відбутися, на превелику користь для обох сторін, причому Франція, на мою думку, не прогадає, але я про це не казав, бо груша ще не дозріла. Якщо вам цікаво знати, то ось моя думка: якби ми почали женихатися до наших давніх ворогів, то наразилися б на шах і мат і нас відчухрали б на всі боки». Кажучи ці слова, маркіз де Норпуа не брехав, просто він усе забув. Швидко забувається те, що глибоко не передумується, те, що ми наслідуємо, атмосфера довколишніх пасій. Пасії міняються, а з ними переіначується наш спогад. Та що там дипломати, державні мужі не пам’ятають, чого їм триматися оце зараз; деякі їхні палінодії диктуються не так кар’єрними розрахунками, як елементарною забудькуватістю. Щодо самих світовців, то в тих узагалі голова як решето.

Дукиня Ґермантська запевняла мене, що не пригадує, аби на тому вечорі, коли вона надівала червону сукню, була присутня пані де Шосп’єр, що я, звичайно, помиляюся. А проте відтоді Шосп’ери міцно засіли в голові дуцтва. І ось чому. Коли вмер президент Жокей-клубу, дук Ґермантський був найстарішим віце-президентом. Декотрі члени клубу, які ні з ким не спілкувалися й розважалися лише тим, що підкладали чорні кулі кожному, хто їх до себе не кликав, повели кампанію проти дука Ґермантського, а той, певний і так, що його оберуть, і легковажачи президенством — сущою дрібничкою проти його становища в вищому світі, — й пучкою не кивнув. Використано те, що дукиня-дрейфусарка (Дрейфусова справа скінчилася давно, але й через двадцять років її ще обговорювано, а тут збігло лише два роки) приймає в себе Ротшильдів; заразом шепотілися, що в неї у великому фаворі потужники різних національностей, як-от, скажімо, напівнімець дук Ґермантський. Кампанія знайшла сприятливий ґрунт, клуби завжди заздрять тим, хто у всіх на видноті, і ненавидять людей заможних. Шосп’єр мав грошви не впрогорт, але його багатство не кололо очей, сам він зайвих витрат не робив, подружжя жило в скромному помешканні, дружина ходила в чорній вовняній сукні. Кохаючись у музиці, вона влаштовувала ранки, запрошуючи на них співачок куди більше, ніж Ґерманти. Але ніхто про ці ранки не гомонів, усе відбувалося без помпи, часто як не було вдома чоловіка, на темній вулиці Лашез. В Опері пані де Шосп’єр непомітно проходила на своє місце, завжди з людьми, чиї імена нагадували імена найбільших «ультра» з близького оточення Карла X, але людьми незначними, не світськими. У день виборів, на превеликий подив, морок узяв гору над світлом: Шосп’єр, другий віце-президент, став президентом Жокей-клубу, а дук Ґермантський зостався при своїх, тобто першим віце-президентом. Звичайно, бути президентом Жокей-клубу не велико стоїть для таких можних світу цього, як Ґерманти. Проте не зробитися ним, коли настала твоя черга, побачити, що віддано перевагу якомусь Шосп’єрові, чиїй дружині Оріана два роки тому не лише не відклонилася, а й вважала за образливе для себе уклін цього невідомого лилика, це було нищівним ударом для дука. Він удавав, ніби стоїть над своєю поразкою, доводив, що пішов на вибори лише з давньої приязні до Сванна. Насправді ж він лютував. Дивна річ: ніхто ніколи не чув, щоб дук Ґермантський послуговувався досить банальним виразом «хай би там що», але після виборів у Жокей-клуб, тільки-но хто згадував про Дрейфусову справу, як він заводив: «Дрейфусова справа, Дрейфусова справа, пустили гуляти назву, а вона не тулиться; це, хай би там що, не релігійна справа, а справа політична». Протягом п’яти років не чути було «хай би там що», якщо в цей час не говорили про Дрейфусову справу, та якщо через п’ять років знов випливало Дрейфусове ім’я, зараз же автоматично вискакувало «хай би там що». Зрештою дук не зносив, коли при ньому згадували про цю справу, яка, за його словами, «наброїла біди», хоча, сказати по щирості, переймався лише одним — своїм програним президентством Жокей-клубу.

Отож тієї пообідньої години, коли я нагадав дукині Ґермантській, що на вечорі в кузини вона була в червоній сукні, графові де Бреоте прийшлося непереливки, коли, бажаючи щось сказати, за якоюсь не витлумаченою і не поясненою ним асоціацією, він почав водити язиком у своєму роті, схожому на курячий куприк: «Щодо Дрейфусової справи… (До чого тут Дрейфусова справа? Йшлося тільки про червону сукню і, звісно, бідолаха Бреоте, люблячи до всіх примилятися, не мав тут ніякої задньої думки.) Проте-на згадку імени Дрейфуса дук Германський зсунув свої юпітерські брови. «Мені переказували, — сказав Бреоте, — досить влучне, еге ж, Їй-Богу, не брешу, влучне й дотепне, слівце нашого друга Картьє (попереджуємо читача, що той Картьє, брат пані де Вільфранш, не мав жодної дотичности до ювеліра-однофамільця), що мене, зрештою, не дивує, бо це дотепник просто-таки ярмарковий». — «Е ні, — урвала Оріана,

–

я на його ярмарок не поїду. Годі вам передати, як ваш Картьє завше мені нудив. Не розумію, що за незвичайні чари бачать Шарль де Ла Тремуй та його дружина в цьому голяреві, на якого я що до них прийду, то й натикаюся». — «Прекрашна дукине, — заперечив Бреоте; він був шамша, — ви надто шуворі до Картьє. Правда, він занадто ошивається в Ла Тремуй, але для Шарля він, сказати б, вірний Ахат[9], білий крук у наш час. Ну то ось що мені переказано. Картьє нібито освідчив, що пан Золя домагався процесу й вироку, аби влізти в шкуру в’язня». — «І тому втік від арешту, — урвала Оріана. — Це не тримається купи. Та хай би це була й правда, така ідея, як на мене, ідіотична. Що ж тут дотепного?» — «Леле, прекрашна Оріано! — знов озвався Бреоте; діставши відсіч, він дав задки. — Дотеп не мій, я просто його повторив, продаю за що купив. Річ у тім, що Картьє вскочив у халепу, бо чарівливий Ла Тремуй вимагає (і слушно), щоб у його салоні не говорили, так би мовити, про «поточні справи», халепу то більшу, що того вечора там була пані Альфонс Ротшильд: Тремуй перегнав Картьє на росу». — «Авжеж, — буркнув сердито дук, — Ротшильдам вистачає тактовности не згадувати про цю огидну справу, але в душі вони дрейфусари, як і всі жиди. Ось вам аргумент ad hominem[10] (дук тулив цей вираз у кожен слід), як переконливе свідчення жидівської зловорожости. Якщо француз краде, вбиває, я не зобов’язаний вважати його за невинного через те, що він, як і я, француз, але жиди ніколи не визнають, що хтось із їхнього кагалу запроданець, хоча й добре це знають, і забувають про можливі страшенні наслідки (дук, звичайно, мав на увазі трикляті вибори Шосп’єра) злочину одного з них… Слухайте, Оріано, ви ж не станете мене переконувати, що для репутації жидів не нищівне те, що вони всі як один підтримують запроданця. Не скажете мені, що вони так чинять не в силу свого жидівства». — «Леле, звісно, в силу, — знизала плечима Оріана (вона відчувала роздратування, її так і надило зчепитися з Юпітером-Гримієм, а також закликати думати у Дрейфусовій справі «головою»). — Та, може, вони так чинять саме тому, що як жиди добре знають самих себе, знають, що можна бути жидом і не конче ходити у зрадниках та галлофобах, як це твердить, якщо не помиляюся, пан Дрюмон[11]. Звісно, якби Дрейфус був християнин, жиди ним не цікавилися б, але вони знають на своїй шкурі, що як він не жид, то йому не пришиєш так легко зради апріорі, як сказавши мій сестринець Робер». — «Жінки нічого не петрають у політиці! — гукнув дук, уп’явшись очима у дружину. — Цей страхітливий злочин — не просто жидівське питання, це, хай би там що, державна справа, здатна накликати грізні напасті на Францію; всіх жидів треба нагнати з Франції, бо слід визнати, що дотеперішні санкції були спрямовані (у найганебніший спосіб, який вимагає перегляду) не проти них, а проти їхніх найчільніших супротивників, проти великих мужів, на лихо для нашої бідолашної країни посаджених на ослячу лаву.

Я відчував, що заходить на бурю, і заговорив притьмом про сукні.

«Чи пам’ятаєте ви, пані, — спитав я, — коли ви вперше були зі мною ласкаві?» — «Вперше ласкава з ним!» — повторила дукиня, позираючи зі сміхом на графа де Бреоте; кінчик носа в того загострився, усміх розлізся від вуха до вуха з пошани до дукині, а голос видав якийсь нерозбірний, заіржавілий звук, ніби гострили ножа. «Ви мали на собі жовту сукню у великі чорні квіти». — «Е, хлопче, чи не все одно — це вечірня сукня». — «А ваш капелюшок із блаватками, — як я його любив! Та все це далеке минуле. Я хочу замовити для панночки, ми про неї вже говорили, хутряне пальто, як оте, що було на вас учора вранці. Чи не можна кинути на нього оком?» — «Ні, Аннібал має за хвилю їхати. Прийдете до мене, і покоївка вам усе покаже. Тільки, хлопче, я, звісно, радо вам позичу все, що вам заманеться, але як ви замовите речі Кало, Дусе, Пакена[12] дешевим швачкам, то у вас буде зовсім не те». — «Ба ні, я не збираюсь іти до дешевої кравчихи, знаю, це буде небо і земля, та все ж мені цікаво збагнути, чому в них вийде не те». — «Ви ж добре знаєте, що пояснювати я невгарна, я дуринда, балакаю як мугирка. Вся сіль у фасоні, крою, що ж до хутра, я можу озватися за вас до мого кушніра; принаймні, хоч не злупить із вас. Так все ж у вісім-дев’ять тисяч франків вам це влетить, однак». — «А шлафрок, від якого так погано пахне? Він був на вас колись увечері. Такий похмурий, пухнастий, цятатий, гаптований золотом, наче крило мотиля?» — «А, то сукня Фортюні. Ваша знайома може цілком ходити в нім удома. У мене такого добра чимало, я вам покажу, можу навіть подарувати котрусь, як це справить вам утіху. Але мені більше хочеться, щоб ви побачили сукню моєї кузини Таллейран. Я напишу їй, хай пришле на якийсь час». — «А ще у вас такі прегарні черевички, це теж Фортюні?» — «Ні, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі, це золочене шевро ми знайшли в Лондоні, роблячи справунки з Консуелою Манчестерською. Це щось незвичайне. Позолота там якась загадкова, золота шкіра, та й годі, а посередині діамантик. Сердешна дукиня Манчестерська померла, та коли вам так цікаво, я напишу місіс Варвік чи місіс Мальборо, хай підшукає щось подібне. А чи не маю я такої шкіри ще? А що як це можна зробити тут? Подивлюся ввечері й дам вам знати».

Оскільки я будь-що намагався відійти ще до повернення Альбертини, часто, полишаючи дукиню, я здибав на подвір’ї барона де Шарлюса з Морелем. Вони йшли до Жюп’єна пити чай — верх блаженства для барона. Наші стежки не завше перехрещувались, але чапала ця парочка подвір’ям щодня. Гідне уваги спостереження: чим сталіша звичка, тим вона нікчемніша. Вражати можна, лише роблячи щось експромтом. Натомість життя безглузде, життя, коли маніяк зрікається сам усіх радощів і нариває на себе ярмо, — таке життя майже не змінюється. Щодесять років хтось цікавий міг би знайти безталанника, що спить у пору, коли годилося б жити, а виходить із дому, коли на вулиці можна тільки життя рішитися, і п’є крижані напої, коли перегрівся і ризикує підхопити нежить. Щоб усе це поламати раз і на все, досить невеличкого зусилля, досить одного дня. Але саме таке життя і випадає на долю безвільним людям. їхні вади — це другий лик такого сірого животіння, убогість якого могла б скрасити тільки воля. Ці дві іпостасі можна б ураховувати однаковою мірою, говорячи про щоденні візити де Шарлюса й Мореля до Жюп’єна. Тільки раз цією щоденною звичкою струснула буря. Сестрйниця жилетника якось запропонувала Морелеві: «От що, приходьте завтра, я спарю вам чайку». Барон цілком слушно визнав цей вираз за надто вульгарний в устах тієї, кого він збирався зробити майже своєю синовою, а що любив напинати мокрим рядном і кипіти гнівом, то замість попросити Мореля прочитати дівчині добру молитву, дорогою назад тільки те й робив, що лютував. «Бачу, ці «туше» та «октави» не вельми попали вам у «такт» і відбили нормальний нюх, якщо ви дали, щоб цей смердючий вислів «спарю чайку» — за п’ятнадцять, як я гадаю, сантимів — посмів образити своїм клоачним духом мої королівські ніздрі? Коли ви завершуєте соло на скрипці, чи було таке, щоб замість бурхливих оплесків чи ще вимовнішого мовчання, бо мовчання передає незмогу утримати не те, на що така щедра ваша наречена, а схлипи в перехопленому горлі, я віддячився б тим, що взяв та й пукнув?»

Коли підлеглого так переганяє на гречку шеф, його неодмінно виживають. Але скараскатися Мореля було б для пана де Шарлюса катастрофою; побоюючись, що зарвався, він почав докладно, зі смаком розбирати дівочу вроду, вихваляти її, ненароком докидаючи в бочку меду ложку дьогтю. «Вона чарівлива. Ви музика, і вона звабила вас своїм голосом, справді прегарним, коли вона бере верхні ноти, ніби очікуючи акомпанементу вашого сі-дієзу. Її нижній регістр мені подобається менше: очевидно, це пов’язане з триярусною будовою її чудернацької тонкої шиї, яка все пнеться та пнеться догори. Зате її силует, на відміну від цих сумнівних подробиць, мені подобається більше. Вона шваля, вміє орудувати ножицями, так ось, хай вистриже для мене з паперу свій силует».

Чарлі не слухав цієї хвали; він залишався байдужий до захоплених відгуків про свою наречену. Баронові він відповів: «Гаразд, малий, я намилю їй голову, більше вона так не скаже». Коли чудовий скрипаль називав де Шарлюса «малим», він не забував, що здався б йому на сина. Він говорив це не так, як сказав би Жюп’єн, а з тією простотою, що за певних стосунків вимагає, аби перекреслення вікової різниці мовчазно випереджало симпатію. Симпатію вдавану в Мореля; в інших — симпатію щиру. Саме в цю добу пан де Шарлюс отримав листа: «Любий Паламеде! Коли ми з тобою побачимося? Дуже тужу за тобою і часто про тебе думаю. Твій до останку — П’ЄР». Пан де Шарлюс сушив собі голову, метикуючи, хто б то воно з його родичів дозволив собі писати так запанібрата. Певна річ, той має йому бути добре знаний, проте рука невідома. Всі княжата, яким готський альманах присвячує кілька рядків, кілька днів крутилися в голові пана де Шарлюса. Нарешті адреса на звороті конверту все з’ясувала; автор листа був «стрілець» із картярського клубу, куди іноді заглядав пан де Шарлюс. Той «стрілець» не вважав за зухвальство писати в такому тош до пана де Шарлюса, навпаки, барон йому вельми імпонував. Йому здавалося, що було б сухо не «тикати» тому, хто не раз його цілував і тим самим — уявляв він у своїй наївності — засвідчив свою щиру прихильність. У глибу душі пан де Шарлюс був у захваті від такого панібратства. Якось він навіть провів уранці маркіза де Вогубера, аби показати йому листа, а тим часом тільки Богові відомо, як барон не любив блукати вулицями з маркізом де Воґубером! Бо той, озброєний моноклем, одно розглядав зустрічних молодиків. Ба більше, почуваючи себе вільніше з бароном, він говорив мовою, від якої пана де Шарлюса пересмикувало. Він переіначував на жіночий лад усі чоловічі імена та ще й через свою пришелепкуватість уважав цей жарт за дуже дотепний і знай заходився сміхом. А що вельми дорожився своїм дипломатичним постом, то пісні й такі смішні міни, які він корчив на вулиці, зараз же зганяв з обличчя відрух ляку: ану ж його кривляння побачить хтось із вищого світу, а надто з міністерства. «Диви, яка ловкенька телеграфісточка, — кидав він, штовхаючи ліктем похмурого барона, — я знав її, але потім вона, паскудниця, дійшла до розуму! О, посильний із «Ґалереї Лафаста», чи ж не диво, га! Леле, директор з міністерства торгівлі! Аби тільки не помітив мого жесту! Ще нашепче міністрові, а той мене — в пасив, а я ж не пасивний, щоб йому пасувати». Пан де Шарлюс нетямився з люті. Нарешті, щоб скоротити цю кляту прогулянку, він наважився дістати листа й дати прочитати послові, але попрохав його нікому не пробалакатися, бо хотів навіяти думку, що Чарлі ревнивець, а отже, його кохає. «Головне, — додав він тоном невиправного добряги, — не нашкодити».

Перш ніж вернутися до Жюп’єнової майстерні, автор вважає за потрібне сказати, як би йому було прикро, коли б читача шокували такі химерні образи. З одного боку (що не так важливо), багато хто гадає, ніби в цій книжці аристократію виведено звироднілішою за інші верстви. Нехай і так, але нічого дивного тут нема. Найдавезніші родини, зрештою, втілюють у червоному крюкастому носі й випнутому підборідді — характерні ознаки дивної для всіх «раси». Але серед таких стійких і дедалі виразніших рис є й риси незримі, а саме: нахили й уподобання.

Серйознішим тут підходом — аби лише його довести — було б сказати, що все це нам чуже і що треба черпати поезію з того, що нам близьке. Звичайно, мистецтво, добуте з простої буденщини, існує і його ділянка, може, найбільша. А проте, далебі, високі поняття, навіть краса можуть породжуватися вчинками і формами свідомости такими далекими від наших почуттів і вірувань, що до нас вони не доходять; вони відкриваються нам як безглузде видовисько. Що може бути поетичнішого, ніж Ксеркс[13], Даріїв син, який звелів парити різками море за те, що воно поглинуло його кораблі?

[5] Маріано Фортюні де Мадрасо (1871–1949) — художник-модельєр, відкрив фабрику венеційських тканин.

[6] Поль-Луї Кур’є (1772–1825) — французький памфлетист та епістолярник.

[7] Анрі Мейла (1831–1897) — французький драматург і лібретист, зокрема автор численних опер-буф на музику Оффенбаха.

[8] «Посмертні записки» — мемуари Франсуа-Рене де Шатобріана (1768–1848).

[9] Ахат — Енеїв супутник у Верґілієвій «Енеїді».

[10] До людини — про щось, призначене вплинути на почуття, враження, але позбавлене об’єктивного значення (латин.).

[11] Едуард Дрюмон (1844–1917), автор книг «Франція жидівська» (1886) та «Жиди і Дрейфусова справа» (1899).

[12] Кало, Дусе, Пакен — паризькі кутюр’є.

[13] Ксеркс (510–465 перед Р.X.) — перський цар, син Дарія І, під час війни з треками перед його очима загинув перський флот від бурі в протоці Геллеспонт (Дарданелли).