У пошуках утраченого часу. Полонянка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уранці, лежачи лицем до стіни і ще не бачучи, якого там відтінку над портьєрами світляна смужка, я вже знав, що воно сьогодні за погода. Її заповідали перші вуличні відголоси, доходячи до мене чи то притлумлені й спотворені вогкістю, чи то ляскучі, мов стріли, у дзвінких і порожніх розлогах морозяного й чистого ранку; з гуркоту перших трамваїв я вже здогадувався, хлискають вагони дощівкою чи летять у блакить. А може, навіть тим відголосам передувала їхня швидша й проникливіша еманація; влазячи в мій сон, вона сумно оповіщала про снігопад або змушувала якусь крихітну істоту виспівувати в мені канти на честь сонця, аж поки я прокидався від оглушливої музики. Ще напівсонний, я починав усміхатися, склеплені мої повіки вже тремтіли від передчуття світляної повени. У цей період навколишнє життя я сприймав здебільшого через опочивальню. Блок, оскільки мені було відомо, розповідав, що коли він приходив до мене ввечорі, йому вчувався нібито якийсь гомін; а що моя мати жила тоді в Комбре і в моїх покоях не було нікого, окрім мене, то він гадав, ніби я балакаю сам із собою. Згодом, довідавшись, що в мене жила тоді Альбертина, і зрозумівши, що я ховаю її від усіх, він саме цим і пояснив, чому я вперто сиджу вдома. Він помилявся. Річ, зрештою, цілком прощенна, оскільки, хай навіть факти неспростовні, всього не передбачиш. Вихоплюючи якусь подробицю з чужого життя, люди поспішають зробити хибні висновки і тлумачити цю новину, все перекручуючи.

Коли я думаю нині, що після повернення з Бальбека Альбертина оселилася зі мною в Парижі під одним дахом, що вона зреклася думки про морський круїз, що вона ночувала за двадцять ступнів від мене, кінець коридору, в кабінеті мого батька, обвішаному гобеленами, і що ввечері, пізньою добою, вона на прощання всувала мені в рота свій язичок — наче щоденний хліб, наче поживну харч, наділену святою силою для плоті, завдяки якій мука, витерплювана через Альбертину, змінювалася якимсь душевним утихомиренням, — мені одразу пригадується не та ніч, коли капітан Бородинський дозволив мені переночувати в казармі (його потурання зцілило єдино мій хвилевий щем), а ту ніч, коли батько дозволив мамі спати біля мого ліжка. Бо життя, рятуючи нас укотре від нібито неминучого болю, робить це в зовсім відмінних обставинах, іноді таких супротивних, що порівняння здобутих нами ласк здається майже завжди блюзнірством!

Коли Альбертина почула від Франсуази, що я не сплю вдосвіта, з іще запнутими фіранками, вона вже не боялася хлюпатися, купаючись у ванній. Часто я тоді ж таки приходив до моєї, сусідньої, досить приємної, ванної кімнати. Колись директор театру витратив кілька сот тисяч франків, аби розцяцькувати щирими смарагдами трон, на якому засідала діва, граючи ролю цісаревої. Російський балет переконав нас, що звичайна гра світла створює враження яскравого й чарівного ряхтіння клейнодів. Але й ця декорація, хоча матеріяльніша, не така гожа, як та, якою о восьмій сонце заступає іншу, яку ми звикли оглядати, встаючи опівдні. Ховаючи нас від нескромних очей, шибки вікон наших двох ванних кімнат були не гладенькі, а запушені штучним і вже немодним інеєм. І нагло сонце фарбувало нажовто той скляний муслін, золотило його і, помалу відслонюючи в мені молодика, якого довго ув’язнювала звичка, п’янило мене спогадами про те, яким я був колись на природі, в листопад; на дереві сиділа тоді навіть якась пташка. Бо я чув безугавний Альбертинин щебет:

З кохання до Альбертини я не висміював її музичного несмаку. Зрештою ця пісенька минулого літа захоплювала пані Бонтан; дізнавшись опісля, що це нісенітниця, вона при гостях просила Альбертину співати вже не цю, а іншу пісеньку:

але й ця мелодія стала «заїждженим мотивчиком Массне, яким ця шмаркачка протуркала нам вуха».

На сонце насувала хмара, сором’язливий скляний ряснолист гас і вже тільки сірів. Шибки, що ділили наші дві купелі (теперішньою Альбертининою мама ніколи нею не послуговувалась, аби не хлюпатися в мене над вухом, вона мала ще одну — в іншому куточку помешкання), були такі тонесенькі, що ми могли, миючись, розмовляти; розмову уривав лише плюскіт води. Таку затишну атмосферу часто породжує в готелі тіснота і близькість номерів, зате в Парижі це явище вкрай рідкісне.

Часом я довго вилежувався, химерячи про щось, бо челяді було заборонено вступати до моїх покоїв, аж поки задзвоню, проте електрична груша висіла дуже незручно, і я нерідко, після марних спроб зловити її, радий, що мене ніхто не турбує, знову куняв. Але це не означало, що мені байдужісінько до того, живе тут Альбертина чи ні. Її розлука з приятельками оберігала мене від нових душевних гризот. Мені тепер було легко на серці, здавалося, спокій допоможе уздоровити мене. Але цей супокій, навіюваний подругою, не так справляв утіху, як гамував мій біль. Звісно, він дав зажити багато радощів, яких позбавляв мене раніше надто гострий щем, але ці радощі я не завдячував Альбертині. Її врода для мене, здавалось, уже зблякла, я нудився з нею, мені уявлялося, ніби я розлюбив її, тепер мені відлягало від серця, коли Альбертини зі мною не було. Тим-то вранці я гукав її не зразу, надто як стояло на годині. Кілька хвилин я залишався віч-на-віч із тим чоловічком, що жив у мені, вже згаданим сонячним псальмістом, із ним я чув себе веселіше, як із Альбертиною. З образів, що складають нашу особистість, найголовніші видно не зразу. І коли хвороба один по одному відкидатиме ті образискладники, зостанеться ще два-три, наділені більшим гартом; і насамперед — філософ, щасливий тільки тоді, як зуміє відшукати подібність між двома витворами або двома здобутими від них враженнями. Та іноді я загадувався: чи не буде найостаннішим з усіх чоловічок, схожий на виставленого у вітрині комбрейського оптика. Чоловічок показував погоду, скидаючи відлогу, коли світило сонце, і, надіваючи, коли йшов дощ. Я знав, який із цього чоловічка егоїст; я мучився від ядухи, яку міг полегшити тільки дощ, а його це не обходило; з першими, нетерпляче мною очікуваними бризками він хмурився і сердито надівав відлогу. Ладен присягтися: коли я конатиму, коли відімруть усі інші «я», то як, бува, при моєму останньому дихові сяйне сонячний промінь, цього буде досить, аби згаданий барометричний чоловічок зрадів великою радістю, скинув каптур і заспівав: «Ге-ге, от і розгодинилося!»

Я дзвонив Франсуазі. Розгортав «Фігаро». Шукав даремно дописа (якщо ту штуку можна так назвати), що я послав до цієї газети; то була недавно знайдена і трохи перероблена сторінка, написана колись у повозі доктора Переп’є під враженням видовища мартенвільських дзвіниць. Потім читав маминого листа. Щоб це молода дівчина жила разом зі мною, мамі здавалося дикістю, непристойністю. Першого дня, від’їжджаючи з Бальбека, вона бачила, як я побиваюся, їй не хотілося покидати мене напризволяще, і вона, мабуть, раділа, що Альбертина їде з нами, раділа, що з нашими валізами (над речами я проплакав цілу ніч у бальбецькому готелі) у приміському потязі стоять вузькі й чорні Альбертинині валізи. Вони здавалися мені схожими на труни і я не знав, що вони принесуть до мого дому: життя чи смерть. Та я навіть не поставив собі цього запитання того ясного ранку, коли минув жах залишитися в Бальбеку, щасливий тим, що забираю Альбертину. Спершу мама поставилася до мого наміру прихильно (вона говорила з моєю приятелькою лагідно, адже ненька бачила свого сина важко зраненим і була вдячна його юній коханці за те, що та самовіддано доглядає його). Але мама пройнялася ворожнечею, коли я домігся всього, чого бажав, і коли дівчина зажилася в нашому домі, та ще й у пору, коли були відсутні батьки. Не можна сказати, щоб мати була мені в цьому завжди ворогом. Як давніше, коли не сміла більше витикати мені нервозности, лінощів, так і тепер, вона переборювала себе — чого я, мабуть, у цю мить не розумів, а чи не хотів розуміти — і втримувалася ганити дівчину, яку я називав моєю нареченою, — навіщо їй псувати мені життя, під’юджувати мене проти майбутньої дружини, а що як це вилізе мені боком, коли по її, материній, смерті я гризтиму себе за те, що засмутив її одруженням із Альбертиною. Не мавши надії відвернути мене від цього вибору, мама воліла вдавати, ніби його схвалює. Але всі, хто бачив її в ту добу, запевняли, що до її скорботи від утрати матері домішувалася вічна заклопотаність. Від цього рою клятих думок, від душевної гризоти голова в мами пашіла, і, шукаючи прохолоди, вона раз у раз відчиняла вікна. На якийсь рішучий крок вона не зважувалася з остраху «чинити на мене тиск» і занапастити те, що вважала за моє щастя. Вона не могла навіть виступити проти Альбертининого перебування в нашім домі. їй не хотілося бути суворішою за пані Бонтан; хоча ця справа передусім стосувалась цієї останньої, та, на превеликий материн подив, не бачила тут якоїсь непристойности. У кожному разі неня шкодувала, що мусить покинути нас удвох, вирушаючи зараз же до Комбре, де вона могла затриматися (і справді затрималася) на кілька місяців, поки моя бабуся в перших потребувала її опіки і вдень і вночі. У Комбре мамі підсобляв добрий і самовідданий Лагранден; він пнувся зі шкури, відкладав із тижня на тиждень повернення до Парижа — не те що близько знав мою бабусю, просто недужа була материна подруга, та й годі, до того ж, як він відчував, хвора — вже не житець на цьому світі, — дорожила його увагою і не могла обійтися без нього. Снобізм — важка душевна хвороба, тільки що їй, на щастя, підлягає не вся душа. Сам я, навпаки, був дуже радий маминому від’їздові до Комбре; інакше я боявся б, як би мама не виявила Альбертининої дружби з мадемуазель Вентейль, а сказати Альбертині, щоб вона з цим крилася, я не міг. У материних очах то була б нездоланна перепона не лише для мого одруження (про шлюб вона просила мене ще не говорити з моєю подругою, та й сам я все частіше гнав від себе думку про нього), а й для того, щоб Альбертина пожила ще трохи в нас. Якщо не зважати на цю таку важливу для мами й незнану їй причину, мама, з одного боку, вдаючи вільнодумку бабусю, шанувальницю Жорж Санд і сповідницю того, що кожна шляхетна душа неодмінно доброчесна, а з другого — збита з пуття моїм згубним упливом, ставилася вже поблажливо до жінок, чиє поводження суворо засуджувала колись (ба навіть і тепер, якщо ті належали до її паризьких або комбрейських знайомих та приятельок), але я хвалив перед мамою їхні високі прикмети, і вона багато чого їм вибачала, бо вони кохали мене. А проте навіть без огляду на обговорення, що гоже, а що негоже, Альбертина, я певен, була б нестерпна для мами лиш через те, що мамі впам’ятку Комбре, тітка Леонія, вся її рідня, весь лад їхнього життя, про який моя подруга не мала ані найменшого уявлення. Альбертина не прибивала б за собою дверей і не вагалася б зайти, шаснувши по-собачому чи по-котячому, якби двері стояли отвором. Зваби їй, зваби трохи гнітючої, надавало те, що вона відігравала в нас удома ролю не так молодої дівчини, як хатньої тваринки, тваринка та входить до покоїв і виходить, хиляється по всіх кутках, стрибає до мене в ліжко — який це для мене відгал! — влаштовує собі там кубельце, залягає і звідти вже ані руш, даючи мені цілковитий спокій, якого б не дала людина. А все ж, зрештою, вона пристосувалася до часу мого сну і не лише не пробувала забратися до моїх покоїв, а й не ворушилася, поки я не дзвонив. Такий розпорядок накинула їй Франсуаза. Франсуаза була з тих комбрейських послугачок, які знали, хто такий їхній пан, і вважали, що найменше, чого від них вимагається, це робити ті послуги, на які він заслуговує. Коли гість давав Франсуазі чайові, одні на двох, на неї та на кухарчину доньку, то не встигав він утелющити Франсуазі грошину, як Франсуаза швидко, непомітно і спритно кидалася повчати кухту, і та приходила дякувати не про людське око, а щиро, врочисто, як її напучувала Франсуаза. Комбрейський кюре зірок із неба не хапав, але що треба знати, знав. З його благословенства донька кузенів пані Сазра, протестантів, скатоличилась, і її родина була йому дуже вдячна: йшлося про одруження з молодим дідичем мезеґлізцем. Збираючи інформацію, батьки молодика послали панотчикові досить непоштивого листа, де зневажливо трактовано протестантство. Священик відповів так, що мезеґлізький шляхтич написав йому другого листа, уже в іншому тоні, — про вінчання він просив тепер сам — принижено й уклінно, просив як про найбільшу ласку.

У тім, що Альбертина навчилася шанувати мій сон, заслуги Франсуазиної не було. Тут далася взнаки глибока традиція. З мовчанки, яку зберігала служниця, або з рішучої відмови, яку Альбертина чула у відповідь на невинне прохання увійти до мене чи спитати мене про щось, Альбертина, на свій подив, збагнула, що потрапила в якийсь чудний світ із невідомими їй звичаями, і його закони годі порушити. Вона передчувала це ще в Бальбеку, а тут, у Парижі, не пробувала й опиратися: вранці вона терпляче очікувала дзвінка, щоб підхопитися.

Виховання, яке дала їй Франсуаза, було, зрештою, спасенне і для самої Франсуази: наша стара служниця потроху облишила свої ухи та охи, безугавні з часу повороту з Бальбека. Річ у тім, що коли ми сідали на потяг, вона згадала, що забула попрощатися з готельною «шафаркою»; ця вусата начальниця над поверхами Франсуази майже не знала, а проте була з нею більш-менш ґречна. І от що прибандюрилось Франсуазі: нам треба негайно повертати голоблі назад, висісти з вагона, їхати знов до готелю і там вона попрощається з шафаркою, а виїдемо ми аж назавтра. Здоровий глузд, а ще більше раптове почуття відрази — пропади він пропадом, цей Бальбек, змусили мене відмовити Франсуазі в такій ласці, і на її хворобливу дратливість по тому не вплинула навіть зміна повітря, не вляглась вона в неї і в Парижі. Бо за Франсуазиним кодексом, вибитим на горорізьбі Андрія Первозваного-в-полях, не гріх прагнути смерти ворога, навіть його смертовбивства, але страшно не зробити того, «що належить», не виявити шани, не попрощатися перед від’їздом — хамка, та й годі! — з черговою поверху. Цілу дорогу невідступний спомин про допущену нетактовність укривав Франсуазині щоки тривожним багрецем. І якщо вона не пила, не їла аж до Парижа, то, може, не так тому, що хотіла нас покарати, як, мабуть, тому, що на саму згадку про це «їй ставало в горлі руба» (кожен клас має свою патологію).

Серед причин, чому ненька писала мені щодня (не забуваючи пересипати листи цитатами з пані де Севіньє), був спогад про бабусю. Мама писала: «Пані Сазра влаштувала для нас затишне сніданнячко, таке, на яке здатна лише вона: подібні трапези, як сказала б твоя сердешна бабуся, позичивши вислів у пані де Севіньє, вражають не так велелюддям, як самотністю». Десь у перших своїх листах я з дурного розуму взяв та й написав нені: «Твоя мама зараз же розпізнала б, від кого лист, із наведених цитат». Через три дні мені віддано віть за віть: «Любий мій синашу! Якщо ти хотів, згадуючи про мою маму, шпигнути мене посиланням на пані де Севіньє, вона відповіла б тобі, як пані де Ґріньян: «То вона ніким тобі не доводиться? А я гадала, це твоя кревна».

Я чув ходу моєї приятельки, як та покидала свій покій чи вертала назад. Я дзвонив, бо то була пора, коли Андре мала заїхати по Альбертину з шофером, Морелевим другом, посланим від Вердюренів. Я робив Альбертині туманні натяки, що колись ми поберемося, але формально руки не просив; сама вона, зі скромности, у відповідь на мої слова: «Не знаю, але це цілком можлива, як на мене, річ», із сумним усміхом похитуючи головою, кидала: «Ні, не бути цьому», що означало: «Я безпосажна». І, не перестаючи правити про майбутнє, що «все це ще вилами по воді писано», я тим часом усіляко намагався розважити її, скрасити її життя, силкуючись — може, несвідомо — збудити в ній охоту вийти за мене. Вона сміялася, споглядаючи навколишню пишноту. «Уявляю, як казилася б мати Андре, якби я пошилася в даму, таку саму багату, як вона, даму, яка має, як вона висловлюється, «коні, виїзд і картини». Що? Невже я про неї вам не розповідала? О, то цяця! Найкумедніше, що вона пхає до одної купи картини, коні й повози — для неї все це однакова красна ціна!»

Пізніше ми побачимо: хоча Альбертина й досі не позбулася дурнячого лексикону, а все ж могла подивувати своєю тямовитістю. Але мені до цього було байдуже. Жіноча дотепність ніколи мене не цікавила. Єдино доморослий Селестин розум мене підкупав. Я мимоволі всміхався, коли, наприклад, користаючи з Альбертининої відсутносте, вона озивалася до мене: «Захмарне божество засідає на ліжку!» Я заперечував: «Але дозвольте, Селесто, чому саме захмарне божество?» — «О, якщо ви гадаєте, що бодай тріньки схожі на тих, хто ходить по нашій грішній землі, то геть помиляєтеся!» — «Але чому «засідає на ліжку»? Ви ж бачите, я лежу». — «Та де ж ви лежите? Хіба так лежать? Ви сюди злетіли! Ви в білій піжамі ще й крутите шийкою, чисто тобі голубок».

Альбертина, навіть верзякаючи казна-що, висловлювалася зовсім не так, як заледве кілька років тому в Бальбеку, ще піддівком. Тепер вона збивалась і на політику й, обурюючись якоюсь прикрою для неї подією, заявляла: «Далебі, це якесь людоїдство!» І, мабуть, чи не в цю добу навчилася громити погано написані, на її думку, книжки: «Вони-то, може, й цікаві, але автори награмузляли, як курка лапою».

Заборона входити до мене, поки я не подзвоню, дуже її розважала. Перебравши нашу родинну любов до цитат, вона читала напам’ять репліки з п’єс, які грала колись у кляшторі і які, як я сказав їй, мені сподобалися, і завжди порівнювала мене з Агасфером[3]:

Фізично Альбертина теж змінилася. Її довгасті сині очі стали не ті: видовжилися ще більше; колір очей зберігся той самий, але вони ніби зволожилися. Отож коли вона заплющувалася, здавалося, наче дві фіранки застували вигляд на море. І головно ця деталь, гада, стояла в мене перед очима, коли я розлучався з нею на ніч. А вранці я довго з подивом розглядав хвилясте її волосся, наче бачив його вперше. Бо що може бути чудовішого за вінець перевитих чорних фіялок над усміхненим дівочим поглядом? Усміх обіцяє більше дружбу, а блискучі завої гривок-квіток дихають чуттєвістю, вони здаються текучою плоттю і розпалюють гострішу жагу.

Вступивши до моїх покоїв, Альбертина стрибала на ліжко; часом угадуючи мій настрій, вона присягалася в щирому запалі, що радше помре, аніж покине мене: це було в ті дні, коли я встигав поголитися перед її приходом. Вона належала до тих жінок, які не вміють відрізняти розум від чуття. Втіху, яку справляє їм гладесенька шкіра, вони пояснюють душевними прикметами того, хто їм заповідає щасливу прийдешність, прийдешність уже не таку щасливу і не таку потрібну, якщо запустити бороду.

Я питав, куди вона вибирається. «Здається, Андре хоче мене повезти до Бют-Шомона, я там зроду не була». Звісно, здогадатися, коли Альбертина бреше, а коли каже правду, я не міг. Зрештою я вірив, що Андре розповість мені докладно, які місця вони оглянули з Альбертиною. В Бальбеку, доведений Альбертиною до змори, я марив, що колись скажу Андре брехливо: «Андре, золотко! Ну чом ми не зустрілися раніше? Я покохав би вас! А тепер моє серце належить іншій. Але й так ми можемо часто бачитися, бо моє кохання завдає мені багато жалю, а ви моя втішальниця». І ось ця брехня, не збігло й трьох тижнів, як стала правдою. Можливо, Андре увірувала в Парижі, що я, по суті, лукавлю і що я її кохаю, так само як запевне повірила б мені в Бальбеку. Бо правда так змінюється для нас, що не те що інші — сам чорт тут ногу вломить. Знаючи, що Андре розповість про все, що вони з Альбертиною робили, я просив її (і вона згодилася) заїжджати по Альбертину щодня. Тож я міг любісінько сидіти собі вдома. Те, що Андре — одна із «трона» бальбецьких дівчат, додавало мені віри, що я дістану потрібні мені відомості про Альбертину. Тепер з усією щирістю я міг би сказати їй, що мій спокій у її руках.

З другого боку, я зупинив свій вибір на Андре (вона була нині в Парижі, відмовившись від свого наміру вернутися до Бальбека) як на проводирці моєї приятельки, почувши від Альбертини, що в Бальбеку Андре була до мене небайдужа, і саме тоді, коли я боявся, чи не увірився я їй: якщо в мене виникало таке побоювання, то, може, я щиро кохав Андре. «Як же ви не здогадалися? — дивувалась Альбертина. — Адже ми жартували з вас обох. Зрештою, хіба ви не зауважили, що вона перейняла від вас манеру говорити, міркувати? Надто це вражало зараз потому, як вона з вами розлучалася. їй зайве було казати, що вона бачилася з вами. Це відразу впадало в вічі, як тільки вона являлася. Ми перезиралися й пирхали. Вона скидалася на вугляра, ладного поклястися, що він ніякий не вугляр, хоч сам чорний як мара. Мірошник не доводить, що він мірошник, він весь уборошнився, навіть плечі в нього уроблені в борошно од мішків. З Андре було те саме, брови в неї лізли на лоба, як у вас, та ще й ота її довга шия, — словом, цього не передати. Коли я читаю надворі книжку з вашої кімнати, ясно, чия ця книжка, бо від неї тхне після ваших паскудних обкурювань[4]. Це нібито й абищиця, але абищиця, як на як, мила. Щоразу, як хтось відгукувався про вас тепло, хвалив вас, Андре аж цвіла».

А проте про всяк випадок, щоб запобігти будь-яким каверзам, я порадив Альбертині відкласти поїздку до Бют-Шомона і поїхати до Сен-Клу чи деінде.

Це не означало, я знав, ніби я бодай трохи кохав Альбертину. Може, кохання — це всього-на-всього щось на кшталт брижів, що під впливом якогось хвилювання збурюють душу. Схожі кола перевернули мене всього, коли Альбертина сказала мені у Бальбеку про мадемуазель Вентейль, але нині вони розгладилися. Я розлюбив Альбертину, душевний щем затих, мені вже не боліло, як у бальбецькому потязі, коли я дізнався, яка була юність ув Альбертини, може, не без візит до Монжувена. Про все це я довго міркував, я зцілився. Але іноді Альбертинин жаргон насував мені думку — не знаю чому, — що на своєму короткому віку вона, мабуть, наслухалася компліментів, освідчень, і вислуховувала їх принаймні з утіхою, як не з насолодою. Так, скажімо, вона допитувалася з будь-якого приводу: «Це правда? Щира правда?» Звісно, якби вона сказала, як-от Одетта: «Ви щирі у своїй страхітливій брехні?» — мене це, певна річ, не збентежило б: безглуздя цього вислову ставилося б на карб жіночому курячому мозкові; та коли Альбертина допитувалася: «Це правда?» — вона справляла чудне враження, ніби сама не могла здати собі в чомусь справи, ніби брала вас у свідки, ніби поступалася розумом перед вами (їй казали: «Ми вже годину в дорозі» — або: «Дощ припустив» — а вона відгукувалася: «Правда?»). На жаль, запитання: «Правда? Це щира правда?» — диктувалися не її невмінням розібратися в подіях. Радше навпаки: ці слова випливали з її ранньої дійшлости й були відповіддю на висловлене: «Ви ж бо знаєте, що гарнішої за вас я ще не стрічав», «Ви ж бо знаєте, що я кохаю вас безтямно, що я гину». Саме на таке освідчення відповідалося з кокетно-скромною згідливістю отими: «Правда? Щирісінька правда?» — які зі мною вже служили Альбертині тільки для відповіді запитанням на такі слова як: «Ви дрімали понад годину».

Збайдужівши до Альбертини, женучи всяку згадку про те, які з нас коханці-жируни, я, одначе, й досі турбувався, як вона проводить час; це ж бо факт, що я втік із Бальбека, аби бути певним, що вона вже не зустріне якоїсь особи, з якою могла б, хихочучи, учинити щось негоже, ба хихочучи, може, з мене. Я так цього боявся, що вирішив від’їхати й одним махом порвати всі її підозрілі знайомства. Альбертина була така безвільна, куди хили, туди й гнеться, вміла так усе забувати й коритися, що ці взаємини справді припинилися, і всі мої страхи як рукою зняло. Проте ця фобія могла знов напасти мене в якійсь несподіваній подобі. Доки мої ревнощі не перенеслися на іншу особу, я, поскреготівши зубами, відзискував на час спокій. Але хронічна хвороба жде для свого загострення найменшої нагоди; так само й поганій звичці того, хто викликає ті ревнощі, досить будь-якого випадку, щоб він знов повернувся до неї (після періоду повздержливости), накладаючи з іншими людьми. Я міг відірвати Альбертину від її спільниць і, таким чином, вигнати з неї бісів; можна було вибити з її голови тих чи інших людей, обрубати кінці, але її нахили теж були хронічні й чекали, може, тільки оказії, щоб вихопитися на волю. Париж давав таких оказій не менше, ніж Бальбек. Хоч би куди вона потрапила, Альбертині не конче було їх шукати, бо зло жило не тільки в ній, айв інших, для кого всякий привід для насолоди добрий. Погляд однієї зрозумілий іншій і вмент зближує двох зголоділих. Жінка спритна вдає, буцім нічого не бачить, а за п’ять хвилин підступає до тої, що змикитила, що до чого, і виглядає її на перехресті та й домовляється у двох словах про побачення. Хто тут докопається до правди? І щоб так могло тривати далі, Альбертині треба було просто сказати мені, що їй хочеться проїхатися по якійсь мальовничій паризькій околиці. Тож досить було, щоб вона повернулася пізно і щоб її затримка виявилася незрозумілою для мене (хоч, може, її нічого не варто було пояснити без жодної еротичної гіпотези), аби мені знову заболіло. Цей біль сполучався з образами, не пов’язаними вже з бальбецькими пригодами: я їх намагався, як і попередні, відмести, ніби усунення минущої причини могло зцілити від природженої хвороби! Я не здавав собі справи, що такими замахами, яким сприяла Альбертинина непостійність, здатність забувати недавню свою пасію, майже перейматися до неї зненавистю, я міг завдати глибокого болю якійсь незнаній особі, партнерці її розкошів; і я задавав того болю всує, бо замість отих покинутих осіб не могли знайтися інші й рівнобіжно зі шляхом, значеним кількома такими перелітними Альбертининими примхами, слався для мене ще й інший невблаганний шлях, заледве уриваний легкими перепочинками; тож-бо, як подумати, мука моя могла б скінчитися лише разом із Альбертининим або моїм життям. Навіть у першу пору нашого перебування в Парижі звіти Андре та шофера про Альбертинині спацери не вдовольняли мене; паризькі околиці здавалися мені не менш жорстокими, ніж бальбецькі; ось чому я виїхав на кілька днів з Альбертиною. Але скрізь непевність у тому, що вона учворить, була та сама, можливості зла так само розмаїті, нагляд ще важчий, і, зрештою, я повернувся з нею до Парижа. Враховував, що Альбертина, спільниця всіх цих руйнацій, здатна мінятися, здатна забувати, майже зненавидіти свою недавню пасію; я не здогадувався, що я можу завдати болю якійсь незнаній особі, з якою їй ще недавно було приємно проводити час, і що цей біль я іноді завдавав даремно, бо на місці отих покинутих опинялися інші; і водночас по рівнобіжній дорозі, усіяній юрмами згордованих нею, гнався за мною без перепочинку ще один упертюх; отож-бо, як подумати, мука моя могла скінчитися лише разом із життя Альбертини або разом зі мною. Навіть у першу пору нашого перебування в Парижі звіти Андре та шофера щодо прогулянок Альбертини не вдовольняли мене; паризькі околиці здавалися мені не менш жорстокими, ніж бальбецькі; ось чому я виїхав на кілька днів з Альбертиною. Але скрізь непевність у тому, що вона учворить, була та сама, можливості зла так само розмаїті, нагляд ще важчий, і, зрештою, я повернувся з нею до Парижа. Покидаючи Бальбек, я уявляв, що покидаю Ґоморру, вириваючи звідти Альбертину; овва! Ґоморра розкидана по всіх куточках світу, і чи то з ревнощів, чи то з невідання про такі втіхи (випадок же геть-то рідкісний) я мимовільно налагодив таку гру в хованки, в якій Альбертина могла від мене завше тікати.

Я питав її зненацька: «О! Слухайте-но, Альбертино, може, це мені мариться; чи не казали ви мені, що знайомі з Жільбертою Сванн?» — «Так, тобто якось ми розмовляли з нею на курсах: вона мала конспекти з історії Франції і була така ласкава, що позичила мені те шпаргалля; я їх трохи потримала, відтак повернула, і ми вже більше з нею не бачилися». — «Чи вона не з тих жінок, які мені не до вподоби?» — «Де там, зовсім навпаки!»

Але найчастіше, замість цього слідства, я з небувалою досі енергією, якої не вживав на те, щоб її супроводжувати, починав планувати Альбертинині прогулянки і говорив про них так захоплено, як говорять лише про нездійсненні прожекти. Я висловлював таке палке бажання оглянути вітражі Сент-Шапелі, такий глибокий жаль через незмогу зробити це лише з нею вдвох, що вона відповідала лагідно: «От що, котику, як вам так притьмом охота, переламайте себе, їдьмо з нами. Ми на вас почекаємо. А втім, якщо ви волієте побути лише зі мною, я спроваджу Андре додому, вона поїде іншим разом». Але саме ці її вмовляння і зміцнювали мій спокій, і я домагався того, чого хотів, — сидіти вдома.

Я не задумувався, що апатія, з якою я припоручав Альбертину Андре чи шоферові, покладаючи на них утишення мого хвилювання, обезвладнювала мене, сковувала здатність розуму користатися з уяви, паралізувала завзяття, здатне щось підказати, спонукати до протидії. Тим паче що такі нахили були в мене вроджені: світ можливостей завжди був для мене відкритіший, ніж світ реальних здійснень. Ця особливість корисна для душознавства, але не рятує в конкретному випадку. Мої ревнощі та її муки народжувалися з образів, а не з припущень. Отож-бо в житті людей та в житті народів (і в моєму житті теж це мало статися) випадає день, коли треба, щоб у тобі сидів префект поліції, передбачливий дипломат, таємний агент, який, замість марити про безмежні можливості, бере вола за роги й каже собі: «Якщо німці заявляють те-то й те-то, виходить, вони хочуть зробити зовсім інше; і не абстрактне зовсім інше, а конкретно те чи те, а то вже и проводять його в життя», «Якщо такий-то втік, то втік не в а, не в б, а у в, і шукати його слід у в». На жаль, такий хист і так був не надто в мене розвинений, а я ще й притуплював його, марнував свою силу, розпускав себе, умивав руки, поки інші пильнували замість мене. Щодо причини мого впертого сидіння вдома, то мені було б неприємно визнати її Альбертині. Я казав їй, що лікар приписав мені постільний режим. То це була неправда. А коли б це й відповідало дійсності, ніякі лікарські приписи не перешкодили мені супроводжувати Альбертину. То була вимовка, щоб не їхати з нею та Андре. Наведу тільки один резон, підпертий розумом. Коли я виїздив з Альбертиною, то починав нервуватись, ледве вона на хвилю покидала мене; я уявляв, що вона змовляється з ким-небудь чи бодай пускає комусь бісики. Якщо вона була у злому гуморі, я боявся, що ненароком розладнав чи змусив відкласти якийсь її задум. Реальність завше тільки принада для Незнаного, слідами якого далеко не зайдеш. Краще дивитися крізь пальці, щоб не було в нас думу, як того шуму, краще не підкидати ревнощам жодної конкретної подробиці. На лихо, коли ти відрізаний від довкілля, світ внутрішній також щедрий оказії; навіть без прогулянок з Альбертиною, сподибувані за самотніх роздумів випадки підсовували мені уламки реальности, а ці уламки знов притягували, наче магніт, щось із отого Незнаного, від тої хвилі для мене вже нестерпного. Хоч би ми жили під повітряним дзвоном, все одно б там діяли асоціації та спогади.

Проте душевні урази і в цьому дзвоні не відбувалися як стій; тільки-но Альбертина вирушала на прогулянку, я відчував, бодай на кілька хвилин, бадьорість — мене покріплювала животворна сила самоти. Я брав участь у втіхах дня, коли той тільки народжувався; пробудженої жадоби — примхливої і суто особистої моєї забаганки — заживати їх було б не досить, щоб наблизити їх до мене, якби особлива погода кожного дня не викликала в мені минулих образів; ба більше, вона підтверджувала сьогоднішню реальність, безпосередньо приступну всім, кого випадкові, а отже, й дріб’язкові обставини не силували сидіти вдома. У певні погідні дні було так зимно, у кімнаті все так дихало вулицею, немовби стіни будинку розступилися, і щоразу, як пробігав трамвай, дзвінок його лунав так, наче хто срібним ножем бив по шкляному домі. Але з особливим захватом я дослухався до нового звуку в собі, звуку душевної скрипки. Її струни напиналися чи відходили залежно від температури, надворішнього освітлення. В нашій істоті, інструменті онімілому від одноманітности звички, спів народжується з таких відступів, таких коливань — джерела всякої музики: аура певних днів одразу перекидає нас на іншу тональність. Ми віднаходимо забуту мелодію, чию математичну невідворотність могли б відгадати, хоча попервах її співаємо, не знаючи, що воно таке. Тільки ці внутрішні зміни, дарма що їхнє джерело було поза мною, оновлювали для мене зовнішній світ. Якісь давно вже замуровані двері отверзалися в моєму мозкові. Життя якихось міст, веселощі якихось прогулянок визискували в мені своє місце. Тремтячи всім тілом довкола бреньливої струни, я ладен був віддати за цей такий незвичайний стан і моє сіре минуле, і моє майбутнє, стерте гумкою звички.

Коли я не вибирався з Альбертиною на довгу прогулянку, дух мій витав тим більше. Зрікшися смакувати той ранок органами чуття, я тішився подумки всіма подібними до нього — минулими чи можливими, — точніше, певним типом поранків, усі ранки-близнюки якого були тільки випадковим і швидко мною ототожненим віддзеркаленням; свіже повітря гортало сторінки собі до вподоби: я бачив перед собою євангелію дня і міг відчитати її з ліжка. Той ідеальний поранок насичував мою свідомість тривкою дійсністю, тою самою, що й інші подібні ранки, і звеселяв мене, і тої веселосте не пригашувала моя неміч. Добре самопочуття залежить не так від нашого здоров’я, як від незужитого запасу сил: ми можемо досягти його як через нарощування сили, так і через обмеження нашої праці. Снагу, яка кипіла в мені, я утримував, лежачи в постелі, я здригався й підскакував сам у собі — так машині, бува, не дають рушити, і вона крутиться довкола себе.

Приходила Франсуаза підтопити й кидала кілька галузок, чий дух, забутий за літо, описував круг коминка магічне коло; в тім колі я бачив самого себе, як я читаю чи то в Комбре, чи то в Донсьєрі, і радів, що я у своїй паризькій оселі, радів так, як коли б вийшов на мезеґлізьку прогулянку чи спіткав Сен-Лу та його приятелів на польових навчаннях. Притаманна всім людям радість знов поринути у спогади, збережені пам’яттю, найдужча буває в тих, кому лютість фізичних страждань і щоденна надія на одужання не дають шукати в житті образів, споріднених із тими спогадами, й заразом лишають дещицю віри, що вони подужають невзабарі це зробити. Завдяки такій вірі вони зберігають щодо тих образів почуття жадоби, апетиту і сприймають їх не лише як спомини, не лише як образи. Та хай би навіть ці образи мали зоставатися для мене завжди тільки образами, і я, згадуючи їх, міг би їх тільки бачити, вони все одно воскрешали в мені, в усій моїй істоті силою ідентичного враження, дитину, молодика, їхнього глядача. За цей час не тільки заходила зміна погоди надворі або запаху в кімнаті, а й у мені самому відбувалося вікове зміщення, підміна одної особи іншою. Запах гілляк у студеному повітрі був ніби кавалок минувшини, ніби невидима крига, скресла бознаколишньої зими й занесена до моєї кімнати, зчаста насичена якимось запахом, світлом, наче інакшими роками, куди я знов поринав, ще й не усвідомивши їх, охоплений радощами давно полишених надій. Сонце добиралося до ліжка, пробивало прозорі ребра мого вихудлого тіла, гріло мене, розпалювало своїм теплом, як кришталь. Тоді немовби зголоднілий виздоровник, який в уяві вже наминає всі заборонені досі страви, я запитував себе: одружуватися мені з Альбертиною чи ні, чи не скалічу я собі життя, чи не заважкий беру на себе тягар, присвячуючи життя іншій істоті, приневолюючи себе жити без самого себе, — бо над душею вічно стоятиме Альбертина, — і позбавляючи себе назавше радощів самоти. І радощів не тільки тих. Навіть коли ми вимагаємо від дня єдино прагнень, є певні прагнення, — породжувані вже не речами, а живими людьми, — прикметні тим, що вони суто особисті. Якщо, встаючи з ліжка, я на хвильку розсував фіранки, то робив це не лише — подібно до того, як піаніст відкриває на хвильку віко фортепіано, — щоб перевірити, чи на балконі та на вулиці тональність сонячного світла така сама, як у моїй пам’яті; я робив це також для того, щоб побачити пралю, що несе в коші білизну, пекарку в блакитнім хвартусі, молочарку в нагруднику, з білими плетеними рукавами, що несе гак із почепленими на ньому бідонами молока, якусь гордовиту білявку в супроводі гувернантки, — словом, угледіти картину, розбіжність у лініях якої, — може, кількісно незначна, — робить її геть несхожою на всі інші, подібно до того, як відмінність двох нот змінює музичну фразу; брак такої картини збіднив би мій день, позбавивши його мети, здатної втамувати мою спрагу щастя. Надмір радощів, породжених спогляданням усіх цих завше таких незвичайних жінок, робив для мене вулицю, місто, світ принаднішими, манливішими і заразом будив у мені прагнення одужати, вийти за поріг і бути вільним — але без Альбертини. Скільки разів, коли омріяна незнайомка проходила повз мій дім чи проїздила, женучи, мов навіжена, на авті, я шкодував, що моє тіло не може слідом за поглядом її наздогнати, не може досягнути її робом аркебузної кулі, пущеної з бійниці мого вікна, перепинити гін її личка — ось воно, сподіване щастя! — гай-гай, ув’язненому, як оце тепер, мені звідати його було зась.

Зате від Альбертини сподіватися було вже нічого. З кожною годиною вона ніби поганшала. Тільки коли збуджувала жагу в інших і я, дізнавшися про це, знову казився і намагався відбити її в них, вона виростала в моїх очах. Вона могла мені завдавати хіба болю, радощів від неї я не сподівався! І марудна моя прихильність трималася на самому стражданні. Коли мука минала, а з нею й потреба її втишувати, — така собі жорстока розвага, що поглинала всю мою увагу, — я відчував, що Альбертина для мене нічого не важить, як і я для неї. Так тривати далі не могло, я сохнув і марнів; іноді мені хотілося довідатись, чи не вчинила вона якогось плюгавства, чогось, що нас би порізнило, що дало б нам змогу помиритися і зробити інакшим, попустити той ланцюг, що нас єднав, — тоді б я помалу-малу зцілився.

Наразі ж я вишукував безліч нагод — безліч розваг, здатних створити для Альбертини ілюзію щастя зі мною, щастя неможливого. Мені хотілося зараз після одужання майнути до Венеції; та як би я це зробив, оженившися з Альбертиною? Уже в Парижі я так її ревнував, що як і важився знятися коли з місця, то лише з тим, щоб її супроводити! Навіть коли я домував цілісінький день, думка моя линула за Альбертиною під час її прогулянки, обводила далеке синясте видноколо, створювала довкола центра, — а центром був я, — рухому й млисту зону непевности. «Від скількох мук прощання, — казав я собі, — вберегла б мене Альбертина, коли б, зваживши, що я вже не згадую про одруження, вирішила коли-небудь не повернутися з прогулянки, коли б поїхала до тітки назавжди, не попрощавшись!» Серце моє, відтоді як рана його зашрамувалась, не було вже зрощене з серцем моєї приятельки; в уяві я міг її безболісно пересувати, віддаляти. Звичайно, не вийшовши за мене, вона вийде за когось іншого, а як зостанеться вільна, та, може, від дасться отим, таким бридким для мене, захопленням. Але стояла така ясна година, я був такий певний, що Альбертина повернеться ввечері, що як та думка про її можливі вибрики мені й спадала, я вольовим зусиллям міг запакувати її в якийсь закамарок мозку, де вона важила б не більше, ніж для мого реального життя важила б нецнота вигаданої особи; розігріваючи свою досі закляклу думку з енергією, яку я чув у голові — енергією фізичною й мозковою, на кшталт м’язового руху й духовного почину, — я подолав звичний стан наслання і вирвався на свіже повітря, ширяючи на високості, де жертвувати всім, щоб запобігти Альбертининому шлюбу з кимось іншим і щоб перепинити шлях її потягові до жінок, здавалося мені таким самим безглуздям, як це було б в очах кожного, хто б її не знав. Зрештою заздрощі — хвороба переміжна, причина її примхлива, свавільна, завжди та сама в того самого хворого, іноді геть-то одмінна в іншого. Одні астматики перемагають напад, відчиняючи вікно, дихаючи сильним вітром чи гірським чистим повітрям, інші — сховавшись у середмісті, в прокуреній кімнаті. Нема ревнивців без відхилень. Один примиряється зі зрадою, аби лише жінка в ній зізналася; інший — аби лише її від нього приховали; зрештою вони обоє рябоє, бо якщо один ревнивець ще більше ошуканий через те, що правду від нього криють, то інший шукає в тій істині поживи для розростання, відновлення своїх страждань.

[3] Агасфер — або Агашверош, перський цар, герой трагедії Расіна «Етер», звідки і взято цитату.

[4] Лікарі приписували Прустові курево проти астми (прим. перекладача).