Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але сталося жахливе: хлопець, який уже майже дійшов до нас, раптом спіткнувся в пітьмі й упав. Казанок вилетів з рук, брязнув на землю.

Відразу ж на цей шум спалахнув прожектор і пролунала кулеметна черга.

Всі миттю припали до землі. Світло прожектора знов ковзнуло над нами, знов затріскотіла кулеметна черга.

Хлопець підвівся і взяв казанок, щоб знов іти по воду.

— Почекай,— притримав його за полу українець.— Може, там щось запідозрили.— Він згадав, що хлопець все одно нічого не чує, і злегенька притис його до землі, показуючи, щоб той сів і нікуди не йшов.

Юнак заперечливо похитав головою, випручався і все-таки вирушив по воду.

Над табором знову залягла важка тиша. Тільки вряди-годи чулися кволі стогони та слова, що краяли душу:

— Води…

— Пити…

Хвилини здавалися годинами — важкими, томливими.

Подув вітер. Зривав куряву, пісок, жбурляв у обличчя.

Виглянув місяць і сумно поплив між хмар. Уже видно було далеко: колюча загорожа, сторожові вежі, навіть помпа, де текла така жадана вода. Коли добре прислухатися, можна навіть почути її плюскіт.

Я вдивлявся туди, за колючий дріт, і таки намацав очима ледь помітну рухому тінь. Якби я не знав, що там людина, то, мабуть, ніколи й не побачив би її. Вона повзла до води. Проповзе метр-два й завмирає, поклавши на землю голову.

— Хлопець наближається до води,— прошепотів я. Хто міг, підвели голови, вдивляючись у той бік. Нічого не розгледівши, хтось сказав:

— Тобі здалося… Нема там нікого.

«Невже мене зраджує зір?» — подумав я, напружено вдивляючись у ніч. Ні, я не помилився, он він знову поповз.

На щастя, коли світло прожектора знов замиготіло над табором, хлопець лежав непорушно.

— То він, я вам точно кажу.

— Де, де?

— Метрів за двадцять од помпи,— сказав я.— Ну й спритний же хлопчина.

— Молодець хлопець, справжній герой. Як жаль, що він глухонімий.

Дарма. Головне, щоб зостався живий,— відповів я.— Ще молодий, після війни його вилікують.

— Доповз? — знов запитав сусід.

— Уже набирає воду.

Раптом немов з-під землі виросло два фашисти й кишеньковими ліхтариками освітили хлопця. Той різко обернувся на світло й побачив дві темні постаті.

— Партизан?! — закричав один із фашистів і вдарив полоненого автоматом.

Хлопець упав, потім звівся на коліна, силкуючись стати на ноги. Але, видно, не мав сили.

І раптом сталося те, що приголомшило нас.

— Звірі! — закричав німий.— Там люди вмирають!

Ми не вірили своїм вухам. Скільки знали його, не міг вимовити ані словечка.