Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, всім комісарам і євреям вийти вперед — переклав коротун наказ коменданта. Голос у нього був тонкий і писклявий, як і личить такому курдупелеві. Витримавши невеличку паузу, він провадив далі: — Нагадаємо, що полонений має право лишити в себе тільки солдатський казанок та ложку. Інші особисті речі — розкіш для полоненого, їх треба негайно здати. На це вам дається п’ять хвилин.

Перекладач замовк і глянув на коменданта.

— Ферштейн? — спитав той, помахуючи півметровою палицею, тонкою і відполірованою до блиску.

Всі мовчали. Та й що мали відповісти? Всього лиш тиждень були в полоні, а вже багато чого набачилися й натерпілися.

Комендант, зрозумівши, що ніхто з шеренги не вийде, сказав:

— Ну що ж, тоді розпочнемо.

Стояв червень місяць. Палило полудневе сонце.

Чомусь саме зараз думалося про жнива, про те, що ось починається гаряча пора польових робіт, а світом колотить війна, перевернула все догори дном, і люди займаються зовсім не тим, що призначено їм природою. Наш довгий шлях до цього фашистського пекла пролягав через українські поля, колись такі багаті й розкішні, а тепер сплюндровані й безлюдні, як мертва пустеля. Земля порепалася, наче від гніву, що з нею повелися так по-варварськи. Вона ждала дбайливих, люблячих рук, які обробили б її, напоїли. Але ті руки забрала війна. І замість поту, яким одвіку зрошував ниву орач і жнивар, на землю лилася кров…

Почалася перевірка. З тими, хто нас оглядав, уздовж шеренги йшов і сам комендант, час од часу зупинявся біля котрогось із полонених, який здавався йому чимось підозрілий, і тицяв палицею під неголене підборіддя, підводив обличчя, аби краще роздивитися очі. А в очах тих спалахувала така ненависть, що комендант іноді аж здригався і несамохіть опускав палицю. Підходив до наступного в’язня, а той погляд продовжував проймати його морозом.

Минули вже більшу половину шеренги, але поки що не вивели жодного полоненого. Річ у тім, що до цього нас оглядали вже не раз, відбираючи євреїв і комісарів, отож тих, хто найперше кидався у вічі, серед нас уже не було.

Есесівці не приховували свого розчарування з цього приводу. У них була своєрідна мисливська гра — розпізнати єврея або комуніста. Пильніше за інших приглядався гітлерівець, зодягнутий у білий халат. Як лікар, вважав себе неперевершеним психологом і знавцем людських характерів.

— Гади,— ледь чутно прошепотів Абрагамян.— Які ж вони вишколені в цьому ділі.

— У Європі опанували цю «спеціальність»,— відповів я пошепки.— Тепер ось і нам принесли свою «цивілізацію».

— Тварюки, людоїди,— закипав Абрагамян.— Дивися, як методично вони це роблять,— спокійно, без поспіху, ніби народилися для цього.

Есесівці спершу наказували полоненому відкрити рот, заглядали, чи там, не доведи господи, чогось не заховано, потім вивертали кишені, роззували, роздягали, обмацували всі рубці на одязі. Наказували горизонтально випростати руки, розчепірити пальці.

У найгіршому становищі були поранені. З них безжально зривали пов’язки, підозрюючи, що й під ними можна приховати коштовності або зброю.

— Чує серце, що цього разу мені не уникнути лиха,— тихо мовив Абрагамян.

— Спокійно, все буде добре,— намагався заспокоїти його я.— Головне, не виказувати свого хвилювання. Раніше ж усе було гаразд.

— Ні, цього разу не те, що було раніше.

— Тримайся, побачимо.

Він зблід, лиховісна печать смерті лягла на його змарніле обличчя. Страшно дивитися на людину, якою заволоділо це незбориме передчуття.

Ще кілька чоловік — і надійде наша черга: моя, потім Абрагамяна. Я помітив, що есесівці особливо нещадні до хворих і поранених. Вони аж казилися, коли ті повільно виконували команди, підганяли їх, шарпали, нетерпляче зривали з ран пов’язки, незважаючи на стогони та зойки. Після перевірки жбурляли в’язневі в обличчя брудні, закривавлені бинти:

— Можеш замотати!

І полонені, допомагаючи один одному, знов перев’язували розворушені рани, а «лікар» ішов далі, й видно було, що він не має аніякісінького відношення до лікування людей.

Нарешті комендант підійшов до мене, вп’явся очима в обличчя. Погойдувався з п’ят на носки, насвистуючи собі під ніс, потім звичним жестом торкнувся палицею мого підборіддя і підвів голову, пильно вдивляючись у вічі.

— О, єврей? — спитав раденько.

Я вкрився холодним потом.

— Ні,— відповів.— Я вірменин, кавказець.

Здається, він не повірив. Смаглява шкіра, чорне кучеряве волосся наводило його на думку, що перед ним таки єврей. Стояв коло мене, чекаючи, поки підійде його радник у білому халаті.