Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного дня вона знов, лишившися сама, застигла в зажурі перед портретами синів.

— Де ви тепер, дітки мої дорогі, за якими горами, в яких землях, до якого каменя прихилили свої голівоньки? Чи хоч не голодні, не холодні там? Чи хоч зодягнуті тепло, не мерзнете? Ні оком до вас не докинути, ні рукою не дотягнутися…— примовляла Аршалуйс, втираючи ріжечком хустки очі.

Так далеко полинула вона думками, що й не почула, як прочинив двері й став на порозі дядько Мамікон. Постояв мовчки, послухав ті слова, що краяли душу, й тихенько вийшов надвір, так, що й не помітила його Аршалуйс.

«Бідна жінка, ще й досі не втрачає надії…» — подумав дядько Мамікон і подибав у садок шукати якоїсь роботи, аби хоч трохи забутися.

Минав четвертий рік війни. Наша армія переможно просувалася на захід.

У село приходили з фронту листи. Й похоронки… Повернулися додому двоє тяжко поранених солдатів.

А від синів Аршалуйс ні слуху ні духу.

— Та що ж це таке? — запитувала вона в розпачі свого чоловіка.— Аби ж хоч словечко… Одне словечко. А може…— І не доказувала тієї страшної думки, що раптом проймала її холодом.— Ні, краще вже оніміти, ніж язик повернеться сказати таке,— докоряла сама собі.

Дядько Мамікон заспокоював її:

— На війні всяко буває, Аршалуйс-джан. Це ж тобі люта битва, тут і голови нема як підвести, не те що листи писати. А коли й напишеш, то хай-но ще дійде крізь таку колотнечу. Це ж таке діло…— Мамікон ковтав давкий клубок, що підкочувався до горла, й відвертався, аби Аршалуйс не помітила, як судомно ходить на його худій шиї борлак.

Він висох, змарнів, геть спав з лиця. Та й як тут триматимешся, коли сам носив у собі ту тяжку печаль. У селі, крім нього, ніхто не знав про похоронку на Аршавіра. Голова сільради давно пішов на фронт, а новому голові своїх клопотів вистачало. Дядько Мамікон зовсім посивів, згорбився, обличчя порізали глибокі зморшки. Всеньке життя і в руки не брав тютюну, а тут почав курити.

— Про хлопчиків наших думає, тугу свою тютюном притлумлює,— так собі це пояснювала Аршалуйс.

І от закінчилася війна. Поверталися солдати з бранного поля додому. Щасливі матері зустрічали своїх синів, які живими вийшли з того пекла, жінки зі сльозами радості обіймали своїх чоловіків, дітлахи мчали назустріч і кидалися на шию своїм татам.

Раділо село.

Не було ще в нього більшого за це свята — Перемога!

Тут і там лунала музика. Сміх! Привітання!

— Анагіт, щастя у твій дім — син повернувся!

— Дякую, сестро, хай же і твій син прийде живий та здоровий, хай і твій дім наповниться радістю! — відповідала щаслива мати й запрошувала до себе всіх сусідів відзначити стрітини.

— Гегаме-джан, поздоровляю, дочекався ти сина свого! Я радий за тебе,— подавав і свій голос їздовий Ншан, підносячи до очей квітчасту хусточку. Рік тому Ншан отримав на сина похоронку.

— Спасибі, брате,— розчулено відказував Гегам.— Хай утіхою будуть тобі онуки. Онук — то теж як син, рідна кров, продовжувач роду, годувальник.

Аршалуйс також заходила до щасливих сусідів, вітала з великою радістю, а потім розпитувала про своїх синів.

— Агване-джан, синочку, чи не бачив ти часом моїх Вардіка й Аршіка? Чого ж це вони припізнилися, адже ти разом з Аршіком пішов на фронт, хіба ні? — допитувалася бідна мати.

— Прийдуть, тітонько Аршалуйс, обов’язково прийдуть,— впевнено відказував Агван.— Усі ж разом з війни не повертаються, потроху приходять, надійде ще черга й Вартана, й Аршавіра.

Аршалуйс трохи відходила душею.

— Авжеж, синку, мабуть, так воно й є. Нічого, хай трошки запізняться, якщо так треба. Вже, слава богу, більшість зустріли, то зустрінемо, як годиться, і тих, які прийдуть пізніше,— казала Аршалуйс і, тяжко зітхаючи, йшла додому.

Дядько Мамікон також вітав тих, кого зустрічав на вулиці, в полі чи в конторі. По хатах не ходив, хоча й радий був за своїх односельців.

«Вардік і Аршік не прийдуть ніколи… Та хай молодіє село, це добре, що хлопці вертаються до рідних осель, не заглухне життя…» — міркував собі дядько Мамікон. А коли хтось казав йому заспокійливі слова, що, мовляв, не хвилюйся, Маміконе, ще повернуться і твої хлопці, він мовчки на те кивав головою і хутенько йшов собі далі, аби часом не сприснуло з язика те, що він знав напевно. Боявся, що вирветься разом із стогоном правда з його зболених грудей і долетить до нещасної Аршалуйс.

Вона ж, дружина його, те й робила, що виходила на шлях виглядати синів. З думкою про них прокидалася на світанку, з думкою про них лягала пізньої ночі. Який там сон, не приходив він до неї, дні та ночі минали в тяжкому чеканні, всі очі вже видивила на дорогу, якою Вартан і Аршавір вирушили колись у далекі краї, та от не вертаються й досі…

Скільки разів зацвітали дерева відтоді, скільки разів відлітали у вирій птахи і знову поверталися до своїх гнізд, скільки хлопців прийшло з чужини додому, скільки радостей постукалось у двері до людей, які вже зовсім були втратили надію…

А синів Аршалуйс нема й досі.