Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якби це олівець та папір, можна було б з ним порозумітися,— сказав якось один із літніх полонених.

— А в мене є,— сказав я, підіймаючи з землі тоненьку паличку.— Ось вам олівець, а паперу скільки завгодно.— Я розгладив ногою пісок.

Ми підкликали до себе хлопця, він підійшов, і всі гуртом сіли навпочіпки біля «паперу».

Старший серед нас узяв паличку, розрівняв долонею пісок і став на ньому писати запитання, потім стирав їх і давав німому «олівець», аби той писав відповіді.

Так ми дізналися, звідки цей хлопець і як потрапив до концтабору. Виявилося, що він сирота, за національністю українець, був сином полку. Під час одного з нерівних боїв їхня частина потрапила в оточення, хлопця контузило вибухом снаряда, він знепритомнів, а прийшов до тями вже в руках у ворога. Хлопець посивів, нічого не чув і не говорив.

Ми запитали, як його звуть, однак він тільки махнув рукою, мовляв, яке це має значення.

Потім я написав йому:

«Не ходи біля дроту зараз, ще видно надворі, привернеш до себе увагу».

Хлопець узяв паличку й відповів:

«Від спраги померло три чоловіки, а там вода тече намарне».

…Тієї ночі він кілька разів прокрадався з казанком до води, переповзаючи смертельну зону, й рятував життя знеможеним людям.

Дехто йому, щоб віддячити, пропонував свою пайку хліба, однак хлопець відмовлявся, це його навіть ображало.

Якось ніч випала особливо темна. Жодної зірки на небі. Місяць теж сховався за хмари.

Бараки були такі переповнені, що багато в’язнів ночували надворі. Серед них були хворі й поранені, які не витримували важкого задушливого повітря брудних бараків,— воліли краще вже лишатися без даху над головою.

Ми чекали, поки повернеться наш рятівник. Цієї ночі він уже вдруге пішов по воду.

— Запізнюється хлопець,— почувся стривожений голос.

— Ну, що ж ти хочеш… Це тобі не до сусідів сходити.

Гомоніли ледь чутно — вночі заборонялося розмовляти й ходити. Навіть не дозволялося й бути надворі, та оскільки бараки напхом напхали полоненими, комендант змирився з ночівлями просто неба.

Час од часу на сторожовій вежі спалахував прожектор, і його світло поволі обмацувало територію табору. Якщо вартовий помічав якийсь рух серед полонених, стріляв з кулемета без попередження. Взагалі кулемет часто колошкав нічний спокій, іноді просто, щоб нагадати в’язням, що вони постійно в секторі обстрілу, що тут, чатуючи їх, не сплять, і вислизнути звідси нікому не пощастить, не треба носити в собі такої надії…

— Води,— почувся чийсь знесилений голос.

— Зараз, брате, потерпи…

Проте хворий продовжував марити:

— Одненьку крапельку… росину…

Хтось махав над ним ганчіркою, аби хоч трохи полегшити його стан.

— Сволота, і вони вважають себе цивілізованими людьми,— гнівно прошепотів один з полонених.

— Нічого, дорого їм обійдеться їхня «цивілізація». Боком вилізе…— Я не договорив, бо в темряві раптом почулися обережні кроки.

— Воду несуть,— радісно сказав той, що сидів біля хворого.— Зараз, голубчику…

— Води…— прошепотів хворий і спробував підвестися на лікті.

Справді, кроки наближалися. Усі збадьорилися. Адже хлопчина ніс нам життя. Хто міг, підвівся, дехто зіп’явся на лікті, а в декого тільки й вистачило снаги, щоб розплющити очі.