Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, швидше! — підігнав його полковник.— Чого вагаєшся, вони все одно мають померти. То чи не однаково, як це станеться?

Хлопець похитав головою:

— Ні.

— У такому разі ставай поряд з ними! — розлютився полковник.

Хлопець пішов і став.

Полковник, як хижий звір, забігав очима, шукаючи в шерензі нову жертву.

Полонені намагалися уникнути його погляду. Краще вже осліпнути, аніж глянути в ті крижані очі.

— Ти їх уб’єш,— раптом показав пальцем полковник на полоненого з перебинтованими грудьми.— Ну!

Той удав, що не почув. І хоч зрозуміло було, що це не допоможе, бідолаха хапався за соломинку, сподіваючись на диво.

— Тобі сказано, вийди вперед! — гарикнув один з охоронців полковника й, не чекаючи команди, шарпнув пораненого з шеренги.

Той спроквола підійшов до гранат і зупинився, кожним нервом відчуваючи спрямовані на нього цівки автоматів.

— Ні,— сказав він і сам рушив до тих, які мали померти.

Лейтенант узяв його руку, гаряче стис.

— Боже мій, що це за люди! — скреготав зубами полковник і, вже не вибираючи, показував на третього, четвертого, п’ятого полоненого…

Ті навіть не підходили до лимонок, а прямо йшли до приречених.

Полковник од гніву заметався перед шеренгою. Експеримент не вдався.

— Ти їх уб’єш і матимеш не лише волю, а й десять тисяч грошової винагороди,— підняв ціну осатанілий фашист, показуючи на кремезного полоненого з відірваною майже до ліктя лівою рукою — на закривавленому бинті не було й цяточки білої.

Той опустив очі на свою понівечену руку, ніби показуючи, що йому ніяк не кинути ту гранату, потім глянув у очі розлютованого полковника, який уже ладен був розстріляти всіх до ноги, і вийшов з шеренги. Показуючи своїм виглядом, що він таки наважився врятувати собі життя, підійшов до гранат, якусь мить дивився на приречених товаришів… Якщо він не зупинить цього біснуватого фашиста, то число смертників більшатиме й більшатиме, поки їх не розстріляють усіх… Ні, треба припинити цю божевільну гру. І він нахилився, правою рукою взяв обидві лимонки, одну затис під лівою пахвою, другу підніс до рота, зубами висмикнув кільце і, крутнувшись на місці, блискавично кинув гранату в полковника, довкола якого стояли офіцери…

Два спеціально відібраних охоронці не встигли й кліпнути…

Вибухнула перша і зразу ж друга гранати.

…Мужнього й кмітливого бійця розстріляли разом з приреченими на смерть товаришами.

А колона військовополонених знову рушила далі, на захід. Там, за обрієм, щойно сховалося червоне сонце, таке червоне, ніби й на нього пролилася гаряча кров.

Сила ненависті

Після того, як ми пішки пройшли довгу й виснажливу дорогу, нас, колону військовополонених, голодних і змучених спрагою, зупинили нарешті біля воріт концтабору. Ми ще здалеку бачили високі стіни, у три ряди засновані колючим дротом, кулеметні сторожові вежі метрів за сто одна від одної, потужні прожектори. А тепер побачили усе це зблизька: і більмасті очі прожекторів, і зловісні дула кулеметів, що визирали з веж, і голови вартових у касках…

Коли ми дійшли до оплетених колючим дротом воріт, що скидалися на химерний хрест, автоматники, які стояли ліворуч і праворуч входу, відразу виструнчилися, віддаючи честь начальникові нашої варти — есесівському лейтенанту. Той пройшов у невеличкі двері, що відчинялися у воротях, видно, десь там про щось доповів, бо незабаром розчинилися обидві стулки й самих велетенських воріт і, наче пащека міфічного звіра, почали нас усмоктувати в себе.

— Ось вони, ворота фашистського «раю»,— пошепки сказав я Абрагамяну, який ішов поряд зі мною.

Абрагамян промовчав, і я побачив, який він занепокоєний. Звісно, було чого непокоїтися, та й рана в грудях весь час нагадувала про себе, але мені здалося, що саме в цю мить Абрагамян про щось здогадався чи помітив, і його напосів неспокій. Я знав, що Абрагамян був старший політрук, і хоч тепер на його формі знаків розпізнання не було, відчувалося, що це не рядовий солдат. Навіть важко пояснити, що саме виказувало у його зовнішності командира — чи то горда постава, чи глибокі очі, що світилися розумом, чи вольовий вираз обличчя, хтозна. Він був старший за мене на десять років, воював ще з білофінами, а вже на цій війні був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Хоча нас уже перевіряли й обнишпорювали кілька разів з голови до п’ят, знову вишикували для чергового обшуку.

Комендант табору, тонкий довгов’язий глистюк у званні капітана, став перед шеренгою полонених. Найперше, що звертало на себе увагу в його зовнішності,— це величезні зуби — такі великі, що не затулявся рот, а довжелезні руки, наче мавпячі лапи, мало не сягали колін. Зріст його ще більше підкреслював контраст з коротеньким перекладачем, наче навмисне підібраним,— дрібненької породи чоловіком.