— Е, сто кілометрів — дрібниця,— докинув і своє слово радист Скуйбіда.— Раз плюнуть доїхати.
— Не кажи гоп,— погладив свою бороду Вартанян.— Фашисти, відступаючи до Берліна, стислися там, мов пружина. Поранений і загнаний у куток звір, сам знаєш, стає ще лютіший і небезпечніший. Отже, за Берлін страшні бої будуть.
— Нам не звикати,— сказав Скуйбіда.
Справді, цим екіпажем під командуванням Бородатого вони билися за Бобруйськ, Вільнюс, Краків і ось уже місяць воювали на німецькій землі — всього набачилися, натерпілися, не раз дивилися у вічі смерті.
— Рябко, наддай швидкості,— наказав Вартанян.— Не відставай од передніх танків.
— Єсть наддати швидкості! — відповів механік-водій.
Танк заревів і став набирати ходу.
Екіпаж притих. В’їжджали в місто.
І тут сталася несподіванка. Вартанян побачив, як один із танків його роти, що вирвався ліворуч вперед, крутнувся на місці підбитий. Тільки-но він хотів подати команду, як зліва в передній частині його танка гримнув страшенний вибух… В очах потемніло. Відчув, що все обличчя в крові, довкола темрява, ніби він провалився під землю. Вуха не вловлювали жодного звуку. Він закричав у нестямі:
— Хлопці, я вбитий!.. Не відступати, вперед!
Та, почувши свій власний голос, збагнув, що живий, що ніч, яка раптово впала в очі,— ще не смерть. І він знову закричав:
— Ні, не вбитий, поранений!.. Погано чую, нічого не бачу… Чого в танку така пітьма? Рябко, дай світло… Чуєш, Рябко, увімкни все освітлення…
Жодного звуку. Ніхто не озвався на голос командира.
Аж мороз пішов поза спиною: «Невже хлопці…» Він швидко простяг руку праворуч, поторсав баштового навідника Аркадія Медліна.
— Аркадію, чуєш, Аркадію? Що з тобою?
Жодного поруху, жодного звуку. Аркадій сидів на своєму місці вже неживий.
Вартаняну здалося, що хлопці через передній люк вилізли з танка. Він навпомацки відчинив баштовий люк, висунувся, потім закривавленими пальцями підняв повіки. В правому оці з’явився туман. І більше нічого.
Тієї ж хвилини пролунала коротка автоматна черга. Кулі розплющувалися об підняту кришку люка, а одна зачепила Гайкове плече. Він швидко зачинив люк, дістався до місця механіка-водія. Рябко не дихав. Поруч із ним застогнав поранений радист… «Виходить, наш екіпаж загинув…— різонула по серцю думка.— А я, мов та миша в пастці,— ні вийти, ні рушити — хоч сядь та й плач. Це кінець…»
Нараз у його пам’яті зринула Анагіт, навіть здалося, що почув її голос. Чорні оксамитові очі, ніжні щоки, вуста — мов наяву побачив її таку, як тоді, під час останньої зустрічі, коли дивився — не міг надивитися.
«Зараз один постріл з гармати — і все,— подумав Гайк.— Прощавайте, рідні мої, прощавай, Анагіт… Надії на рятунок немає. Чого вони тягнуть, чого зволікають із другим пострілом?»
Минула хвилина… Така довга тяжка хвилина… І раптом йому спало на думку: «А що коли спробувати по пам’яті вивести танк на шосе і проїхати бодай кілька десятків метрів… Там наші, може…»
Гайк пересунув Рябка до радиста, сів на місце механіка-водія і завів двигун — працює. Промінчик надії ще ясніше зблиснув у душі… Гайк розвернув танк й обережно повів його вперед. Керував наосліп.
Небачена й нечувана річ: сліпа й майже глуха людина вела танк…
…Його помітив баштовий передньої «тридцятьчетвірки» Краснюк.
— Хлопці, це ж танк Вартаняна!
Всі оточили машину командира. Через люк виліз закривавлений Гайк Вартанян:
— Швидше діставайте хлопців. Скуйбіда ще живий…
Витягли тяжко пораненого радиста, потім уже мертвих Рябка, Медліна…
— Так,— зітхнув Краснюк,— страшний удар. Ми їхню точку засікли й знищили. Але пізно — вас уже підбили.