Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Он воно що,— з трудом вимовив Вартанян.— А я думаю, чого це вони не вдарили вдруге.

— У розваленому будинку замаскувалися, гади. Он у тому, з цегляними червоними стінами, бачиш? — показав рукою Краснюк.

— Ні, друже… я нічого не бачу…

— Як це?..— Краснюк, вражений, нахилився до нього.

— Так… осліп… і чую погано.

— А як же ти вів танк?

— Отак… навпомацки.

Танкісти закам’яніли. В таке не можна було повірити, але ж усе відбулося на їхніх очах…

Двоє замість одного

Командир розвідувального взводу лейтенант Жаров отримав бойове завдання уже вночі. Негайно треба було роздобути «язика». Командир батальйону дав зрозуміти, що від цього залежатиме план наступальної операції.

Солдати вже відпочивали. О першій годині ночі пролунала команда:

— Взвод, шикуйся!

Підійшов сам командир розвідувального батальйону в супроводі начальника штабу. З усього відчувалося, що завдання надзвичайно важливе.

— Товариші бійці,— сказав командир батальйону, перевіривши бойову готовність взводу,— я розумію, що часу відведено вам обмаль, завдання не з легких, але виконати його треба за всяку ціну. Покладаємося на вашу хоробрість, кмітливість і, коли хочете, військову хитрість. Од ваших рішучих і правильних дій завтра залежатиме успіх всієї операції. Через те ми не можемо допустити навіть думки про невдачу. Може, хтось невпевнений у своїх силах, погано почувається чи що — хай вийде зі строю…

Ніхто й не ворухнувся.

— Немає таких?

— Нема! — за всіх відповів лейтенант Жаров.

— Молодці! Бажаю вам успіху,— сказав командир батальйону й потиснув розвідникам руки.

Стояла глупа ніч.

«Нейтральну» зону перейшли без пригод, хоча темряву й розтинали вряди-годи освітлювальні ракети. Вони надовго зависали в повітрі, й тоді розвідники всім тілом втискалися в землю, завмирали нерухомо, а коли ракети згасали, якомога швидше й тихіше рухалися вперед.

Нарешті дісталися заболоченої місцевості, майже непрохідної трясовини, звідки ворог аж ніяк не чекав несподіванок.

Взвод тепер мусив узяти ліворуч, де було помічено кулеметну точку. Жаров вирішив на ній зосередити головну увагу.

— Вартане,— пошепки наказав він.— Ви з Тарасом залишитеся тут і простежите, щоб нічна варта зненацька не заскочила нас із тилу. Ми через годину повернемося. В разі небезпеки подай нам сигнал — тричі квакнеш, мов жаба. Думаю, що біля болота ці звуки їх не сполохають.

— Єсть,— відповів Вартан, видивляючись собі зручну місцину в кущах.

Їхні товариші за хвилю розчинились у пітьмі. Лише обережні кроки ще якийсь час долинали до Вартана й Тараса. Хлопці насторожено вслухалися в темряву.

По тому, як шуміли дерева у верховіттях, було зрозуміло, що вітерець дужчає. Він, либонь, трохи розвіяв хмари, бо ніч посвітлішала.

Небагато й часу минуло, коли Вартан помітив, що стежкою від села хтось іде в їхній бік.

— Тарасе, ти бачиш? — видихнув ледь чутно.

— Бачу…

Дивна хода була в того, що йшов до них: хилитався з боку на бік, але не так, наче п’яний, а в досить чіткому ритмі, як маятник. Часом він зникав за кущами, тоді знов виринав, розхитуючись ліворуч-праворуч, і таки йшов прямісінько до Вартана й Тараса, ніби вони з ним умовилися тут зустрітись.