Месник: Повісті та оповідання: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Запала скорботна тиша.

Солдати опустили домовину в могилу.

Пролунала команда лейтенанта Капустіна:

— Вогонь!

Гримнув залп із тридцяти гвинтівок.

Підходили й підходили люди до вивершеної могили, живі квіти лягали на сиру землю.

Темніло небо, от-от мало заплакати дрібним дощем.

…На світанку, разом зі сходом сонця, полк підполковника Пінчука перейшов у контрнаступ.

ОПОВІДАННЯ

Дві весни лейтенанта Вартаняна

Було це третього травня 1944 року.

Лейтенант Гайк Вартанян увечері повернувся до себе в кімнату й тільки-но встиг переступити поріг, як до нього звернувся лейтенант Романенко:

— Ти танцювати вмієш?

— А що? — здивувався Вартанян.

— Мусиш нам затанцювати.

— Гм…— Гайк Вартанян од цікавості потер коротку, але густу бороду, за яку в полку мав прозвисько Бородатий. Одержав він це прозвисько відтоді, як командир 7-го гвардійського моторизованого корпусу генерал-майор Артамонов звернувся до нього зі словами:

— Лейтенанте Бородатий, як справи?

— Добре, товаришу генерал-майор,— відповів Гайк Вартанян, так виструнчуючись, що аж борідка стала сторчма.— А чого б вони мали бути погані?

— Молодець, орел,— усміхнувся генерал.— Незабаром ще кращі будуть наші справи,— сказав, маючи на увазі переможний наступ радянських військ.

Отож досить було тієї репліки генерала Артамонова, щоб Вартаняна так і охрестили — Бородатий. Проте Гайка це не ображало, бо чого ж ображатися, якщо воно так і є. І борода в нього не така, як ото, бува, наче чорт кіллям потикав, а густа й чорна, мовби її хто насмолив.

І ось зараз Гайк Вартанян од цікавості потирав цю розкішну бороду, здогадуючись уже, що Романенко має для нього якусь приємну звістку, коли наврипився з танцями.

— Та кажи вже, не сотай душу,— не терпілося Гайку.

— Е ні, так не буде. Танцюй!

— Я потім вам заспіваю,— пообіцяв Вартанян, бо й справді мав добрий голос і хлопці часто просили його співати.— А танцюю я, наче ведмідь, то вже прошу зважити на моє прохання.

— Ну, добре,— зглянувся Романенко й подав йому лист, що прийшов із дому.

Вартанян аж засвітився від радості. Отримати на фронті листа — то таки не рядова подія, а свято.

Він одразу сів на своє ліжко читати. Прочитав раз, другий, третій… Згадав своїх рідних, друзів, сусідів, згадав село, в якому виріс, перед очима постали гори, ущелини, швидка дзюркотлива річечка… Нараз він ніби навсправжки почув її шум, вдихнув вітерець із рідних гір, відчув тепло того сонця, що світить тільки у своєму краю… Тяжко зітхнув.

— Щось погане пишуть? — співчутливо спитав лейтенант Новиков.

— Та ні… В тому-то й річ, що добре,— задумливо відказав Вартанян. І знову так зітхнув, аж стогін вирвався з грудей. Ліг на ліжко й, заклавши під голову руки, довго дивився у стелю. Потім раптово схопився, став на ноги.

— Хлопці, я йду до генерала.