Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, це робить йому честь. — Бланшар дивився на Сексон весело і щиро. — Але що з вами? Може, вам треба чимось допомогти? Я бачу, щось таки сталося.

— Ні, все гаразд, — просто я була хвора, — збрехала Сексон, бо їй і на думку не спадало, що той дивний стан, в якому вона перебуває, це хвороба.

— Ви дуже стомлені, це видно, — наполягав Бланшар. — Я можу вас підвезти, куди скажете. Це дуже легко зробити, — я маю вільний час.

Сексон похитала головою.

— Ні-ні… Хіба лиш — скажіть, будь ласка, де мені сісти на трамвай, щоб доїхати до Восьмої вулиці. Я не часто буваю в цій частині міста.

Бланшар пояснив їй, де зупинка трамвая і де їй доведеться пересісти. Сексон здивувалася, що так далеко зайшла.

— Дякую і до побачення, — сказала вона.

— Я справді не можу вам нічим допомогти?

— Справді.

— Ну що ж, до побачення, — добродушно всміхнувся Бланшар. — І перекажіть своєму чоловікові, хай береже сили — вони йому здадуться, коли зустрінеться зі мною.

— Але ви не можете з ним битися, — застерегла Сексон. — Не повинні… У вас немає найменшого шансу.

— Це робить вам честь! — захоплено скрикнув Бланшар. — Ось як має жінка захищати свого чоловіка! Інша злякалася б, що його натовчуть.

— Але ж ні! Я боюся зовсім не за нього… Я боюся за вас. Він боксер і такий дужий. Ви б не встояли проти нього. Натовкти вас йому так само легко, як… як…

— …Видерти цукерку в дитини? — підказав їй Бланшар.

— Атож, — хитнула вона головою. — Він був би сказав достотно так. І якщо він скаже вам: «Манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі», — тоді начувайтеся! А тепер мені пора. До побачення. І ще раз дякую!

Сексон рушила далі вулицею, а у вухах їй ще довго дзвеніло привітне Бланшарове «до побачення». Так, він дуже милий — чесно визнала вона, і все-таки він один із спритників, один з «панів», провинних, як каже Біллі, в тяжкому становищі робітників, у жіночій недолі, у жорстоких карах робітникам, що відбувають свій термін у Сан-Квентінській в’язниці або чекають у смертницьких камерах на страту. А їй же видалося, що Бланшар привітний і щирий, чистий і добрий. У нього це просто на обличчі написано! Але як гак може бути, якщо він провинний у цих злочинах? Вона стомлено похитала головою. Не було на це все пояснення, і годі було збагнути цей світ, що нищить маленьких дітей і калічить жіночі серця.

Сексон не здивувалася, яким вітром занесло її в цю фешенебельну частину міста. Вона тепер так по-чудному велася — несвідомо робила силу різних речей, навіть не помічаючи цього. Але треба вважати на себе. Краще вже обмежити свої прогулянки мочарями та Скелястим муром.

Найбільше любила Сексон Скелястий мур. Тут був такий безмежний простір, така широчінь, що хотілося дихати на повні груди, обняти руками всю природу й злитися з нею. Цей світ був природніший і раціональніший. Вона його розуміла, — розуміла зелених крабів з білястими клішнями, що тікали від неї, а під час відпливу паслися на порослих зеленим мохом скелях. Тут, на цьому великому мурі, зведеному людськими руками, не було нічого штучного. Тут не було ні людей, ані людських законів та суперечок. Приплив чергувався з відпливом, сонце вставало й заходило, щодня надвечір проривався крізь Золоту Браму свіжий західний вітер, від якого темнішала вода, здіймалися хвилясті гребні й надималися вітрила. Все діялося своїм ладом. Усе було вільне, нічиє море викидало на берег гілляччя, ніхто його не продавав, і кожне могло брати собі на паливо. Хлоп’ята ловили рибу вудочками, і ніхто не проганяв їх, — так само ловив колись тут рибу Біллі з Келом Гачінсом. Біллі розповідав їй, як у день сонячного затемнення Кел Гачінс зловив тут величезного окуня.

І в думці не покладав він тоді, що найкращі свої роки муситиме просидіти у в'язниці.

Тут був харч — дармовий харч. Одного дня, прийшовши сюди голодною, Сексон приглянулася до хлопчаків і собі вирішила так само зробити: набрала мушлів, що залишилися на скелях після припливу, розпалила багаття і спекла їх на вугіллі. Мушлі виявилися надзвичайно смачні. Далі Сексон навчилася віддирати маленьких устриць від каміння, а одного разу знайшла цілу в’язку свіжої риби, що її забув на березі якийсь хлопчак.

Одначе й тут траплялися часом сліди зловорожої людської діяльності в тих онде містах. Якось хвилі припливу принесли з собою дині: тисячі їх хлюпалися й билися в берег. Сексон наловила десятки штук, але всі вони були неїстівні: кожна з надрізом, і солона вода просякла в середину.

Сексон не розуміла, звідки взялася така сила динь, і звернулася до однієї старої португалки, що збирала на березі тріски.

— Це роблять люди, що мають усього багато, — пояснила їй стара, випростуючи задубілу від роботи спину так натужно, аж Сексон ніби почула, як хрускають її кістки. Чорні очі старої гнівно блиснули, а зморщені уста над беззубими яснами гірко скривилися. — Люди, що мають усього забагато. Вони роблять так, щоб не впали ціни. Ці дині викинуто в море у Сан-Франціско.

— А хіба не простіше віддати їх бідним людям? — здивувалася Сексон.

— Треба, щоб ціни не впали.

— Але ж бідні все одно не мають змоги їх купувати, — заперечила Сексон. — Це не відбилося б на ціні.

Стара знизала плечима.

— Не знаю. Але так роблять. Вони розбивають кожну диню, щоб бідаки, бува, не виловили їх. Те саме вони роблять з помаранчами і з яблуками. А рибалки! Є такий риболовний трест. Коли влов завеликий, зайву рибу викидають назад у море з Рибальської пристані — цілі човни пречудової свіжої риби. І риба пропадає. Хоч вона мертва й тільки на їжу й придатна. А риба ж така смачна!

Ні, Сексон ніяк не розуміла, що це за світ, де одні мають всього донесхочу і викидають лишки в море, та ще й платять за те, аби їх псували, а тут-таки поруч інші люди — пухнуть з голоду, мруть їхні захарчовані немовлята, чоловіки вбивають один одного заради роботи, а старі діди й баби йдуть до богаділень, бо в нужденних халупах не стає для них харчів. Невже й по всіх країнах так живеться? Мерсідіз, певно, мала рацію: так повелося спредвіку на всьому білому світі. Хіба ця сама Мерсідіз не дивилася спокійно, як мерли з голоду тисячі родин у далекій Індії, коли вона могла врятувати всім їм життя на свої діаманти? Дурням — богадільня й чани з розсолом, а багатим — діаманти та машини.

Вона, Сексон, належала до дурнів. Авжеж, з усього знати. Але вона ніяк не хотіла з цим погодитись. Вона не дурна. І мати її не була дурна, і весь їхній піонерський рід. Проте — хіба ж не правда? Ось вона сидить і голодує, її коханий чоловік перетворився на брутальну тварюку і вилежується у в’язниці, а в серці у неї тільки пустка й туга за дитиною, що не вмерла б, якби не дурні, що її подвір’я перетворили на бойовище, гризучися за роботу.