Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так Сексон сиділа, напружуючи до болю мозок, а позад неї тьмяно мрячив Окленд, і по другий бік бухти — так само мрячив Сан-Франціско. І все ж сонце й вітер такі лагідні, свіжий морський дух лоскоче їй ніздрі, і блакитне небо з білими плямами хмар теж таке лагідне. Природа добра, справедлива, відрадісна. Тільки людський світ лихий, несправедливий, шалений. Чому дурні — дурні? Чи це божий закон? Ні, не може так бути. Бог створив вітер, повітря і сонце; а людський світ створили люди. Але ж Сексон добре пам’ятає, чого її вчили в притулку: що бог створив усе. І мати її вірила в це, в такого бога. Інакше й бути не могло. Так воно мусило бути.

Якусь часину Сексон відчувала себе зовсім розчавленою і безпорадною, а тоді знов у ній прокидався бунтарський дух. Даремно питала вона себе, за що послав їй господь таку кару. Вона перебрала в думках усе своє життя й не знайшла тяжких гріхів, за які б їй випала ця доля. Вона слухалася матері, слухалася шинкаря Кеді та його жінки, слухалася виховательок у притулку, слухалася Тома, відколи перебралася до нього жити, і не бігала гуляти на вулицю, бо він того не хотів. У школі вона добре вчилася і завжди мала за поведінку найвищі оцінки. Тільки-но вийшовши зі школи, вона одразу стала на роботу і працювала до дня свого шлюбу. І робітниця з неї теж була добра. Щуплявий єврей — управитель картонажної фабрики — мало не плакав, відпускаючи її від себе. Так само й на консервні. На той час, коли ткацька фабрика закрилася, її вважали там за першорядну ткалю. І вона лишалася чесною дівчиною, хоч не була бридка чи неприваблива і зазнала й спокус, і небезпек. Хлопці їй проходу не давали. Вони бігали за нею, билися за неї, а це могло б хоч якій дівчині закрутити голову. Але вона лишалася чесною. А тоді прийшов Біллі, її велика винагорода. Вона всю себе віддала йому, їхній домівці, їхньому спільному коханню, і ось тепер вона й Біллі поринули в цей безглуздий крутіж знегод та нужди, створений людськими руками.

Ні, бог цьому не винен. Вона сама могла б створити кращий, людяніший світ. А коли це так, то бога взагалі нема. Бог не міг створити такої недоладності, і виховательки з притулку, і мати її — всі помилялись. Тож не існує й безсмертя, і мав слушність Берт, дикий, оскаженілий Берт, що звалився коло її хвіртки з чудним передсмертним криком. Людина вмирає ще задовго до смерті.

Дивлячись отак на життя, позбавлене ідеалістичного серпанку, Сексон проймалася глибоким песимізмом. Немає у всесвіті ані виправдання добра, ані справедливої винагороди — і для неї, і для мільйонів тих людей, що працюють, як робоча худоба, і вмирають так само, загодя приречені бути довіку мертві. Як і чимало мудріших мислителів перед нею, Сексон дійшла висновку, що наш світ неморальний і байдужий до людей.

Але тепер вона почувала себе ще безпорадніше, аніж тоді, коли включала бога в загальну схему світової несправедливості. Доки бог існував, була хоч маленька надія на чудо, на божественне втручання, на винагороду невимовним раюванням. Без бога світ став пасткою. Життя — це пастка. Вона й сама — коноплянка, яку спіймали хлоп’ята й посадовили у клітку. Це сталося тому, що коноплянка дурна. Але Сексон обурювалася. Душа її тріпоче й б’ється об грати фактів так само, як коноплянка в пруття своєї клітки. Ні, вона не дурна! Вона не залишиться в пастці, вона виб’ється на волю. Вихід мусить бути! Коли навіть тупаки з тупаків — вуглярі й дроворуби, як вона знала зі шкільної історії, змогли вибитися вгору, стати президентами країни й урядувати над тими розумними, що їздять автомобілями, то й вона здатна досягти своєї такої скромної винагороди — Біллі, трохи кохання її трохи щастя. Дарма, що світ неморальний, що нема бога і нема безсмертя. Хай вона ляже в чорну могилу і назавжди порине в чорну безодню, хай її кинуть у чани з розсолом, хай крають студенти її тіло на шматки, — аби лиш перед тим вона скуштувала своєї одробини щастя!

О, як вона плекала б те щастя! Як цінувала б його, берегла кожну крихту! Але де воно? Де стежка до нього? Вона не бачила її. Перед очима в неї була тільки імла Сан-Франціско й імла Окленда, де люди проламували одне одному голови, де вмирали народжені й ненароджені діти, де плакали жінки над своїми розбитими серцями.

Тьмяне напівзабуття Сексон тривало далі. їй здавалося, що Біллі пішов від неї ще в якомусь іншому житті і що перед його поверненням почнеться нове життя. її все ще мучило безсоння. Траплялося, що цілі довгі ночі вона й на хвильку не засинала. А часом її стомлені очі сковував довгий мертвий сон, прокинувшись з якого, вона не могла піднести обважнілих повік і ворухнути занімілим тілом. Залізний обруч тиснув і тиснув її голову. Вона ледь-ледь перебивалася, грошей не мала ані цента і часто ходила цілісінький день голодна. Раз випало так, що в неї не було й ріски в роті протягом аж трьох діб. Живилася вона молюсками з надбережного мочару, маленькими устрицями, яких видирала з-поміж скель, та мушлями.

І все-таки, коли Бад Строзере ще раз запропонував їй допомогу, вона запевнила, що нічого не потребує. Одного вечора після роботи до неї зайшов Том і силоміць утиснув їй два долари. Він був страшенно стурбований. З дорогою душею він би допоміг більше, але Сара знову при надії, а страйк відбився і на їхньому підприємстві, і справи в них кепські. Вже й Том не розумів, куди йде країна. А все ж так просто! Треба було тільки дивитися на речі його очима й голосувати за тих, що й він. Тоді б з кожним велися справедливо. Христос он теж був соціаліст, сказав Том сестрі.

— Але ж Христос помер дві тисячі років тому, — зауважила Сексон.

— Ну, то й що? — відказав Том непорозуміло.

— А ти подумай, — мовила Сексон далі,— подумай, скільки чоловіків та жінок перемерло за ці дві тисячі років, а соціалізму й досі нема. Може, мине ще дві тисячі років — і все буде так само, як і тепер. Твій соціалізм нічого не дав тобі, Томе. Це мрія.

— Але ж якби… — запротестував Том.

— Якби всі вірили в нього так, як ти. Тільки біда в тому, що вони не вірять. І ти їх не переконаєш.

— Проте наші сили ростуть з кожним роком, — доводив він.

— Дві тисячі років страшенно довгий час, — незворушно промовила Сексон.

Том сумно кивнув головою і зітхнув.

— Що ж, Сексон, хай це тільки мрія, але ж чудова мрія.

— А я не хочу жодних мрій, я хочу, щоб у житті це було, зараз же! — відповіла вона.

В її уяві промайнули численні покоління дурнів, усіх цих Білів та Сексон, Вертів та Мері, Томів та Сар. І куди вони йшли? До чанів з розсолом і до могили. Мерсідіз лиха й жовчна жінка, але вона мала рацію. Дурні завжди будуть під чоботом розумних. Тільки вона, Сексон, дочка Дезі, що писала такі гарні вірші, і солдата, що гарцював на баскому коні, дочка тих дужих поколінь, що відвоювали півсвіту від первісної природи та диких індіян, — вона не дурна! То сталась якась фатальна помилка, якесь непорозуміння. Вона знайде вихід!

На Томові два долари Сексон купила мішок борошна і півмішка картоплі. Це урізноманітнило її харчування, бо устриці й мушлі вже приїлись. Так само, як італійки та португалки, Сексон ходила тепер на берег збирати тріски, тільки, щоб не ранити своїх гордощів, поверталася додому вже смерком. Одного разу, бувши на Скелястому мурі, з того боку, де мулиста мілизна, вона побачила на піщаному березі рибальського човна. Згори Сексон добре було видно, як італійці-рибалки сиділи кружка біля жарівниці з деревним вугіллям, їли хрусткий італійський хліб та тушковане м’ясо з городиною і щедро запивали підживок дешевим червоним вином. Сексон позаздрила їхній волі: з яким смаком вони їдять, як безжурно сміються й гергочуть, як легко їм почувається в тому човні, що не прикутий до одного місця, а несе їх, куди їм заманеться! Попоївши, рибалки через мулисту мілизну витягли на пісок невода й відібрали для себе тільки найбільшу рибу. Коли вони відпливли, на березі лишилися подихати цілі тисячі дрібніших рибинок — таких, як сардини. Сексон набила повний мішок риби. Відразу не подужавши всього забрати, вона прийшла ще й удруге, а вдома посолила рибу в кадубі.

Провали пам’яті і далі непокоїли Сексон. Найдивніше, що вона зробила в такому стані, це коли була на денді-Січі.

Одного вітряного пополудня вона отямилася, лежачи в ямі, яку сама й викопала, і застелила мішками, і навіть спорудила над нею якусь подобу даху з трісок та морської трави, притрушених згори ще піском.

Іншого разу вона прийшла до тями, коли була на мочарі, з оберемком трісок за плечима. Обіч неї ступав Чарлі Лонг. Навкруги було темно — його обличчя їй було видно при світлі зір. Сексон напівсвідомо запитувала себе, відколи він балакає і що він казав. Потім їй нараз закортіло почути його слова. Вона зовсім не боялася його сили й дикої вдачі, дарма що була самотня в темряві, серед болотяної околиці.

— Сором, щоб така дівчина, як ви, докотилася до цього! — казав він, очевидячки, чи не вдесяте. — Скажіть тільки слово, Сексон. Одне лише слово.

Сексон спинилася й спокійно глянула йому у вічі.

— Послухайте, Чарлі Лонгу, Білів присуд тільки тридцять день, і його термін уже виходить. Коли я розкажу йому, що ви чіплялися до мене, пропала ваша голова. Послухайте-но тепер: якщо ви зараз же заберетеся відси й дасте мені спокій, я йому не розказуватиму. Це все, що я вам хочу відповісти.

Здоровань коваль понуро зупинився в нерішучості; на обличчі його проступала дика жага, а руки несвідомо стискалися в кулаки.

— І ви така маленька, така крихітка, — розпачливо озвався він. — Я міг би роздушити вас однією рукою, міг би… я міг би зробити з вами що завгодно. Але я не хочу кривдити вас, Сексон. Ви це знаєте. Скажіть одне лише слово…

— Я сказала все, що мала сказати.

— Хай йому чорт! — скрикнув він у мимовільному захваті.— Ви не боїтеся! Ви зовсім не боїтеся!