У лівій руці він тримав кайло, а в правій револьвера; набоїв уже не було, і барабан порожньо клацав під його конвульсійними пальцями. Зненацька перед хвірткою Робертсів Берт зупинився; кайло випало йому з рук, і він якось дивно крутнувся. Він падав, але на мить ще спромігся вирівнятись і шпурнув револьвера в лице штрейкбрехерові, що кинувся до нього. Коліна під ним почали підгинатись. Помалу, з неймовірним зусиллям схопився він правою рукою за штахет, сперся на нього і так само помалу став осідати. Юрба страйкарів пронеслася далі. Це була не борня, а різанина. Страйколоми та їхня охорона, приперті до Робертсового паркана, відбивалися, як зацьковані пацюки, але не могли встояти проти натиску сотні людей. Над їхніми головами маяли дрючки та кайла, клацали револьвери, брукове каміння летіло з близької відстані і добре влучало. Сексон бачила, як молодий Френк Девіс, Вертів приятель і батько немовляти, притулив цівку револьвера до живота штрейкбрехерові й стрельнув. Зусібіч лунали прокляття, чулися люті погрози, вигуки жаху й болю. Мерсідіз казала правду. Це вже не люди. Це звірі, що гризуться за кістки й перегризають одне одному горло.
«Робота — це кістка; робота — це кістка», — раз по раз повторювала подумки Сексон. Тепер уже вона негодна була відступити від вікна. Думок ніяких не було в голові. Вона тільки оніміло вдивлялась у цей жахливий вир, що крутився їй перед очима, немов фільм, пущений скаженим темпом. Вона бачила, як падають детективи, полісмени й страйкарі. Один тяжко поранений штрейкбрехер навколішках благав страйкарів змилуватися; хтось із супротивників копнув його по щелепах, і він звалився горілиць, а ще один, схилившись над ним, випустив йому в живіт цілу обойму набоїв. Якийсь страйкар схопив за горло іншого штрейкбрехера і, навалившись на нього, колодкою револьвера бив по обличчі. Рука з револьвером ритмічно зносилася вгору й падала. Сексон знала його, — це був Честер Джонсон. Вони зустрічалися на вечірках ще до шлюбу й не раз танцювали разом. Він був дуже чемний і добродушний. Сексон згадала, як колись у п’ятницю, після концерту міського оркестру, він був повів її ще з двома дівчатами до ресторанчика Тоні на Тринадцятій вулиці. А по тому вони подалися до кафе Пебста і, перед тим, як розійтися, ще випили по склянці пива. Невже це той самий Честер Джонсон?.. І раптом вона побачила, як товстун, що голова його й досі стирчала між штахетами, добув револьвера вільною рукою і, люто скосивши погляд, притиснув зброю Честерові до боку. Сексон спробувала остерегти вигуком, і це їй вдалося. Честер зиркнув на неї. Але в цей момент гримнув постріл, і Джонсон повалився на мертвого штрейкбрехера. На паркані повисло вже три тіла.
Тепер ніщо вже не могло її вразити. Майже байдужно дивилася вона на страйкарів, як вони перестрибнули через її паркан, потоптали геранії та віоли і зникли в проході перед будинком Мерсідіз. По Пайн-стріту, від залізниці, наближався загін залізничної поліції та детективів, що стріляли на бігу. А з другого боку Пайн-стріту громохко мчали три машини з полісменами. Страйкарі попалися в пастку. Тікати ще можна було тільки поміж будинків та через задвірки. Але проходи були неширокі, і не всі встигли протиснутися. З десяток страйкарів було затиснено між ганком і стіною будинку Робертсів. З ними вчинили так само, як і вони чинили. Страйкарів навіть не намагалися заарештувати. Усіх їх дощенту перебили й постріляли розлютовані захисники порядку, помщаючись за своїх товаришів.
Коли все скінчилося, Сексон підвелась і, наче вві сні, важко спираючись на поруччя, зійшла з ганку на вулицю. Гладкий ватажок усе ще підморгував до неї і махав рукою, хоча два полісмени вже заходилися витягувати його з-поміж штахетів. Хвіртку було зірвано з завіс, і Сексон здивувалася, що нічого цього не завважила, — вона ж начебто весь час була тут.
Берт лежав із заплющеними очима; на губах йому запеклася кров, у горлі клекотіло, ніби він хотів щось сказати. Сексон схилилась над ним і стерла кров із щоки, на яку хтось наступив ногою. Він розплющив очі; в них палав той самий зухвальний вогонь. Берт не впізнав її. Губи його заворушилися, і дуже тихо, мов щось пригадуючи, він прошепотів: «Останній з могікан, останній з могікан…» Потім він застогнав і знову заплющив повіки. Сексон знала, що він ще живий: груди йому здіймалися, а в горлі все клекотало.
Вона підвела погляд. Обіч неї стояла Мерсідіз. Очі старої блищали, прив’ялі щоки розпашілися.
— Допоможіть перенести його в дім, — промовила Сексон.
Мерсідіз кивнула головою і звернулася прохально до поліційного сержанта. Той глянув на Берта, і в очах його спалахнула озлість і лють.
— Хай здиха! В нас і своїх досить!
— Може, ми з вами вдвох подужаємо? — сказала Сексон.
— Не кажіть дурниць! — Мерсідіз кивнула до місіс Олсен через вулицю. — А ви йдіть мерщій до хати, молоденька мама. Вам тут не слід лишатися. Ми з місіс Олсен та Мегі Донегю самі впораємося.
Сексон провела жінок до затильної кімнати, яку так уперто хотів умеблювати Біллі. Коли вона відчинила двері, килим болісно вразив її очі: цього килима вона розстеляла тут разом із Бертом. Жінки поклали Берта на ліжко, і Сексон згадала, як колись у неділю вранці ставила вона його з Бертом у цій самій кімнаті.
А потім їй стало якось млосно, і її здивував занадто пильний стурбований погляд Мерсідіз. За хвилину це почуття зникло, і все тіло їй пройняв пекельний біль, який дано зазнати на світі лише жінкам. її майже на руках перенесли до спальні. В очах Сексон маячіло багато облич — Мерсідіз, місіс Олсен, Мегі Донегю. Вона хотіла спитати місіс Олсен, чи врятувала та свого маленького Еміля, що вибіг на вулицю, але Мерсідіз відіслала місіс Олсен наглядати за Бертом, а Мегі Донегю пішла подивитися, хто то стукає в парадні двері. З вулиці долітав гомін — вигуки, накази і гуркіт та сигнали санітарних і поліпі штих автомашин. Згодом з туману випливло гладке привітне обличчя Марти Скелтон, а ще пізніше і лікаря Гентлі.
У перерві між двох перейм до Сексон крізь тонку стіну долинув істеричний лемент Мері. А коли вона знову прийшла до пам’яті, її хвору голову прорізало монотонне вперте голосіння:
— Я ніколи не повернуся до пральні!.. Ніколи! Ніколи!
Біллі ніяк не міг звикнути до хворого вигляду Сексон: вона-бо лежала в ліжку така маленька, стомлена й бліда, зібгавшись, мов хвора дитина. Щоранку, йдучи на роботу, і щовечора, повертаючись додому, він насилу перемагав свій безрадісний настрій і примушував себе вдавати при ній спокій та безжурність. Вона лежала така маленька, худа й виснажена, що аж скидалася на дівчинку. Він сідав біля неї, брав її тендітну прозору руку й ніжно голубив, дивуючись, які вона має тоненькі кісточки.
Одне з перших запитань Сексон, як вона прийшла до пам’яті, було про маленького Еміля Олсена — чи врятовано його. І коли вона розповіла Біллі й Мері, як хлоп’ятко голіруч напало на двадцятьох озброєних чоловіків, Біллине обличчя спалахнуло в захваті.
— Ну й розбишака! — сказав він. — Таким синком можна пишатися!
Але враз він зніяковіло змовк. Його делікатність глибоко зворушила Сексон. Вона міцно стиснула йому руку.
— Біллі,— почала вона, і, почекавши, поки Мері вийшла з кімнати, повела далі: — Біллі, я про це ні разу не питала… хоча це тепер… звичайно… байдуже… Я чекала, що ти сам мені скажеш. Це був…?
Він похитав головою.
— Ні, це була дівчинка. Чудова малесенька дівчинка. Тільки… з’явилась вона трохи зарано.
Сексон міцніше стиснула йому руку, немовби це вже він більше потребував співчуття, аніж вона.
— Я про це ніколи не признавалася, Біллі,— ти дуже хотів хлопчика; але я все-таки мріяла про дівчинку, ми б назвали її Дезі; пам’ятаєш, це ж ім’я моєї мами.
Він кивнув головою на знак згоди.
— Знаєш, Сексон, — мені таки страшенно хотілося хлопчика… ну, а тепер… Тепер мені здається… що мені так само хочеться дівчинки… І я сподіваюся, що коли в нас знайдеться друга — ми назвемо її… ти нічого проти цього не матимеш?
— Як же?
— Ми назвемо її — Дезі, гаразд?