Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вже обдумала все, Біллі,— почала вона. — Я така здорова, міцна жінка, що це обійдеться нам досить дешево. Покличемо Марту Скелтон — вона добра акушерка.

Але Біллі похитав головою.

— І не думай про бабок, Сексон. Ми запросимо лікаря Гентлі. Він лікує Біла Мерфі, і той вірить у нього, як у кам’яну гору. Щоправда, він старий хрін, та голову має на в’язах.

— А вона приймала в Мегі Донегю, — доводила Сексон. — І бачиш, які здорові мати й дитя.

— Як там не є, але в тебе вона не прийматиме, — затям це собі.

— Але ж лікар здере з нас двадцять доларів, — не здавалася Сексон. — І примусить ще взяти доглядальницю, бо без жінки не обійтися, а Марта Скелтон сама дасть собі раду, і це коштуватиме куди дешевше.

Біллі ніжно пригорнув її до себе, та від свого не відступився.

— Послухай-но, жіночко моя. Робертсів дешевиною не спокусиш. Ніколи за це не забувай! Ти маєш привести дитину. Це твоя справа, і з тебе досить. А моя справа — постачати гроші й піклуватися тобою. І хоч би як добре я зробив для тебе, ти варта кращого. Навіть за мільйон доларів не попущу я, щоб ти хоч трохи ризикувала. Найголовніше, аби ти була здорова, а долари — сміття. Ти, може, гадаєш, я не люблю наше дитинча? Люблю, ще й як. Та воно в мене з думок не сходить, працювати не дає. Якщо мене виженуть з роботи, то це буде тільки через нього. Але богом присягаюся, Сексон, як з тобою має щось трапитись, або хоч мизинчик твій має постраждати, то я волію бачити його мертвого, аніж ризикувати твоїм життям. Тепер тобі ясно, як багато ти для мене важиш?

Знаєш, Сексон, я гадав, що коли люди поберуться, то це вони просто поселяться вкупі і з часом починають плестися одне обіч одного, аби день до вечора. У інших воно може, й так, але в нас із тобою — не те. Я люблю тебе щодень дужче й дужче. Ось зараз я люблю тебе більше, ніж п’ять хвилин тому, коли почав розмовляти з тобою. І навіщо здалася тобі доглядальниця! Гентлі навідуватиметься щодня, а Мері попорається коло господарства і догляне тебе, так само, як і ти доглянула б її, коли б вона була в такому стані.

Збігали дні й тижні, груди в Сексон повнішали, і всю її поволі проймали гордощі материнства. Для неї, нормальної, здорової жінки, вагітність була не тягар, а безмірне щастя. Іноді на неї, щоправда, нападав острах, але такий хвилевий, що тільки ще дужче поглиблював її щастя.

Непокоїло Сексон тільки невиразне й загрозливе становище робітників, якого ніхто, здавалося, не міг зрозуміти, а вона менше за всіх.

— Стільки балакають про машини, — мовляв, завдяки їм стали виробляти куди більше товарів, — звернулася вона раз до Тома. — Але ж чому з усіма цими машинами ми не заробляємо тепер більше?

— Е, та ти в мене тямуща, — відказав Том. — Ти, я бачу, скоро й соціалізм зрозумієш.

Проте Сексон цікавив тільки практичний бік справи:

— Томе, ти вже давно соціаліст?

— Вісім років.

— А той соціалізм тобі що-небудь дав?

— Усім дасть… Згодом.

— То ти встигнеш до того часу десять разів померти! — гостро кинула вона.

Том зітхнув.

— Мабуть, що так. Справа посувається надто кволо.

Він знову зітхнув.

Сексон глянула на його стомлене, покірне обличчя, похилі плечі, мозолясті руки: вся його постать, здавалося, символізувала немічність його соціальних поглядів.

Почалося з дурниці, як часто починається несподіване й фатальне. Діти — і великі й малі — спокійно гралися на вулиці, а Сексон, дивлячись на них крізь відчинене вікно, мріяла про свою власну майбутню дитину. Сонце спокійно червонило захід, морський солонуватий вітрець навівав прохолоду. Раптом хтось із дітей махнув рукою у напрямку Сьомої вулиці. Діти враз притихли, кинули гратися й усі туди видивилися, показуючи в той бік пальцями. Старші хлопчаки, років десяти-дванадцяти, скупчилися тісніше, а старші дівчатка боязко похапали малих дітей за руки, а декого й узяли на руки.

Сексон не бачила, що сталося, але вгадала, в чому річ, коли старші хлопчаки понабирали з канави камінців і, як миші, причаїлися у вузьких завулках між будинками. Дівчатка поволокли малечу додому; заскрипіли хвіртки й сходинки ганків, захряскали двері, і за мить уся вулиця спорожніла — тільки де-не-де з-за спущених фіранок визирали стривожені обличчя жінок. Сексон почула гуркіт міського потягу, що звернув із Центральної вулиці. Тоді з Сьомої долинув хрипкий погрозливий чоловічий гомін. Але поки що нічого не було видно, і Сексон пригадала слова Мерсідіз Гігінс: «Вони, мов ті пси, що гризуться за кістку. їхня робота — це ж та сама кістка».

Гомін наближався. Перехилившись за вікно, Сексон побачила з десяток страйколомів, що під охороною полісменів та детективів ішли вулицею. Вони шикувалися щільно черідкою, а за ними з диким криком, раз у раз підбираючи каміння, сунуло чоловік із сотню страйкарів. Сексон здригнулася зі страху, але, розуміючи, що в її стані хвилюватись небезпечно, взяла себе в руки. Приклад Мерсідіз Гігінс ще й підбадьорив її: стара витягла стільця на високий ганок і спокійнісінько сіла перед дверима.

В руках полісменів були кийки. Детективи йшли начебто без зброї. Страйкарі сунули позаду з лайкою та погрозами, але тим часом не виявляли ще агресивних замірів. Бучу зняли діти. Раптом з вузького завулка між будинками Олсена та Айшема посипалося градом каміння, і одному штрейкбрехерові перепало каменюкою. Хитаючись, він притулився до шпичастого паркана Робертсів, обтер кров, що набігала йому на очі, витяг з кишені револьвера і стрельнув у Айшемів будинок. Один із детективів схопив його за руку, щоб утримати від другого пострілу, й потяг за собою. У ту ж мить із грудей розлютованих страйкарів вихопився рев, і з проходу між будинками Сексон та Мегі Донегю знову посипалося каміння. Штрейкбрехери та їхні оборонці спинилися й повитягали револьвери. Рішучі й суворі обличчя цих людей, що для них бійка була професією, віщували тільки кровопролиття та смерть. Сексон це зрозуміла. Якийсь літній чоловік, чи не старший їхній, скинув м’якого фетрового капелюха й обтер хусткою спітнілу лисину. Він був високий на зріст, огрядний, череватий і досить безпорадний на вигляд. Його сиві бурці пожовкли смугами від тютюну, а в зубах він тримав сигару. Похилені плечі незнайомця горбилися, і Сексон помітила навіть лупу в нього на комірі.

Котрийсь детектив показав на когось пальцем, і почувся сміх. Спричинив це Олсенів синок-чотирьохліток, що вирвався з рук матері і, перевалюючись на нетвердих ніжках, кинувся на своїх суспільних ворогів. У правій руці малюк тримав заважку для себе каменюку; його рожеві щічки перекосилися з гніву, і він обурено скрикував: «Кляті скеби! Кляті скеби!» Вибух сміху, яким ті відповіли на його крик, украй розлютував хлоп’я. Воно підбігло ближче і щосили шпурнуло в штрейкбрехерів каменюку, яка, звичайно, не відлетіла й на шість кроків від нього.

Сексон бачила й це, і те, як налякана місіс Олсен вискочила на вулицю по сина. Навкруги посипалися кулі: це стріляли страйкарі; і Сексон обернула погляд до штрейкбрехерів у неї під вікном. Нараз один з них, круто вилаявшись, приглянувся до біцепса своєї руки, що безсило звисла вздовж тіла. Сексон бачила, як з руки стікала кров, і розуміла, що треба сховатися, що їй не слід дивитися на вулицю, але в жилах її заговорила войовнича предківська кров і притлумила звичайний її людський страх. В запалі колотнечі вона забула про свою дитину, про страйкарів, про все на світі і, вражена, не могла відвести очей від товстуна з сигарою в зубах. Голова його якось чудно застрягла між шпичастими штахетами її паркана, тіло звисло на вулицю, і коліна майже торкалися землі. Капелюх йому звалився додолу, а кругла лисина поблискувала на сонці. Сигара теж зникла. Сексон завважила, що він дивиться на неї. Одна його рука, що застряла між штахетами, немов подавала їй знаки, а брови, здавалося, жартівливо підморгували, хоч Сексон знала, що то корчі смертельної муки.

Сексон втупилася в нього на кілька секунд, аж поки не збудив її голос Берта. Той біг з кількома страйкарями вздовж вулиці, був уже недалеко від її вікон і вигукував: «За мною, могікани! Розіпнемо їх!»