Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сексон нетерпляче похитала головою.

— Але ж, голубонько, я відповіла вам. Жодний філософ у світі не дасть вам кращої відповіді. Чому ви покохали свого чоловіка дужче за інших чоловіків? Бо покохали саме його, та й край. А чому покохали? Бо покохали. Чому вогонь пече, а мороз кусає? Чому є дурні й розумні? Пани й раби? Підприємці й робітники? Чому чорне — чорне? Дайте відповідь на це — і ви відповісте на все.

— А все-таки то несправедливо, щоб люди пухли з голоду, коли вони хочуть працювати, — нічого більше, тільки працювати на стерпних умовах, — заперечила Сексон.

— О, ні, то справедливо, як і те, що камінь не горить, як дерево, що морський пісок — не цукор, що терен колеться,

що дим здіймається вгору, що вода мокра, що речі падають униз.

Проте таке пояснення дійсності не переконало Сексон. Вона навіть не зрозуміла, що та хотіла цим сказати — їй слова старої видалися просто нісенітницею.

— Виходить, у нас нема ані волі, ані незалежності! — запально скрикнула Сексон. — Не всі люди рівні. Моя дитина не має права жити так, як дитина заможної матері!

— Цілком слушно, — відповіла Мерсідіз.

— Але ж мої предки саме за це й боролись! — не відступала Сексон, згадавши шкільні лекції з історії та батькову шаблю.

— Демократія — мрія блазнів. Га-га, голубонько, — демократія, як і релігія, — це брехня: її вигадали, щоб забити баки робочій худобі. А коли вона починала нарікати на свою скруту й тяжку працю, цю худобу вмовляли не скидати з себе ярма, втішали казочками про потойбічне життя, де бідні раюватимуть у розкошах, а заможні й мудрі смалитимуться на вічному вогні! Ото, мабуть, реготалися тоді мудрі, сміючися з дурних! Коли ж ця брехня вивітрилася і дурні почали мріяти про демократію, мудрі й подбали про те, щоб вона так і залишилася мрією, тільки мрією. Світ належить дужим та мудрим.

— Але ж ви й самі належите до робочого люду, — зауважила Сексон.

— Я? До робочого люду? Ех, голубонько, це сталося тому, що я вклала гроші в непевну справу, що я стара й негодна вже чарувати бравих юнаків, що я пережила всіх друзів своєї молодості й у мене нікого не лишилося, тому, що я живу тут у гетто з Баррі Гігінсом і лагоджуся до смерті… Але ж, моя голубонько, я народилася серед панів і ціле життя своє топтала ногами дурнів. Я пила найдорожчі вина й пишалася на таких бенкетах, — що коштів з них вистачило б нашим сусідам прожити ціле життя.

Дік Голден і я (то були Дікові гроші, але це однаково, що мої), отож — Дік Голден і я, не збігло й тижня, як пустили за вітром чотириста тисяч франків у Монте-Карло. Він був єврей, але вмів сипати грішми. На ті самоцвіти, що я носила в Індії, можна було врятувати життя десяти тисяч родин, що мерли на моїх очах з голоду.

— Ви бачили, що вони мруть, і… пальцем не ворухнули? — спитала вражена Сексон.

— Я залишила самоцвіти собі… Га-га, і того ж року їх украв у мене один мерзотник — російський офіцер.

— І ви дивилися спокійно, як ті люди вмирають?.. — перепитала Сексон.

— Це жалюгідне поріддя, вони гниють і плодяться, мов гробаки. Вони нічого не варті, нічого-нічого, голубонько! Так само, як і ваші тутешні робітники. Найнепрощенніша їхня дурість, що вони без упину плодять нових рабів для своїх панів.

Отож і вийшло, що від інших Сексон все ж таки почула дещо путнє, але від цієї жахливої старої не довідалась геть нічого. Тепер уже й тим романтичним розповідям Мерсідіз вона не дуже йняла віри.

Збігали тижні. Страйк залізничників дедалі розпалювався, Біллі хитав головою і признавався, що навіть не уявляє, які знегоди чекають на робітників.

— Нічого я тут не второпаю, — казав він до Сексон. — Суцільна плутанина. Наче якась колотнеча наосліп. Наші схиляються до того, щоб підтримати заводських робітників. Вони вже тиждень страйкують, і багатьох їхніх уже позвільняли. Тож якщо ми, биндюжники, не припинимо роботи, їхньому страйкові капець.

— Але ж вам і на думку не спало застрайкувати, коли вам самим зменшили платню, — зауважила Сексон, насупивши брови.

— О, тоді ми не були ще готові. А тепер усі биндюжники з Фріско і спілка портовиків згодні нас підтримати. Не знаю, що там буде, поки що це лише балачки. Але якщо дійде до страйку, то ми й тих своїх десятьох відсотків не подаруємо.

— І все ото через цих підлих політиканів, — почав він іншим разом. — Усі вони падлюки. Коли б же ми хоч остільки порозумілися між собою, щоб стали обирати чесних людей…

— Але якщо навіть троє вас — ти, Берт і Том — не годні порозумітись, то як сподіватися, що всі робітники порозуміються?

— Хто й зна, — визнав Біллі.— Як подумаєш про це, аж не при тямі стаєш. А воно ж ясно як день. Оберім чесних людей до політики, і все буде гаразд. Чесні люди створять чесні закони, і тоді кожна чесна людина дістане те, що їй належиться. Але Бертові руки сверблять усе руйнувати, а Том палить люльку й марить собі любісінько, що колись усі люди голосуватимуть за те, що він уважає найкращим. Тільки від цього «колись» нікому не легше. Нам уже зараз дечого треба. Том же каже, що ще рано, а Берт — що вже запізно. Ну й що тут вдієш, коли кожен мудрий своїм строєм? Хоча б ці самі соціалісти, — вони тільки скубуться, гризуться й викидають один одного з партії. Від усього цього мені аж у голові гуде. Єдине, що я знаю, — що нам уже зараз дечого треба…

Раптом він урвав мову і глянув на Сексон.

— Що сталося? — спитав він здушеним голосом. — Тобі погано… чи… чи це?..

Вона схопилась однією рукою за серце, але незабаром жах зник з її очей, і вони засвітились прихованою втіхою, а губи таємниче всміхнулися. Здавалося, вона забула про чоловіка і прислухається до якогось далекого голосу, якого почути йому не суджено. Потім обличчя її засяяло радістю й подивом, вона глянула на Біллі й простягла йому руку.

— Це життя!.. — прошепотіла вона. — Я відчула під серцем у себе життя. О, я така щаслива!

Другого вечора, коли Біллі повернувся з роботи, Сексон примусила чоловіка поважніше замислитись над його майбутніми батьківськими обов’язками.