Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Ну, — думаю, — вже ти, брате, вагоновод. Стоятимеш собі на площадинці та підморгуватимеш ловкеньким дівчаткам». Але вийшло дзуськи. Ще з мене два долари злупили, два кревних долари, за цинову кокарду. А потім дев’ятнадцять п’ятдесят за уніформу, яку в іншому місці залюбки за п’ятнадцять дістанеш. І все те вивернули мені з платні першого ж місяця. А в кишені треба було, крім того, мати п’ять власних доларів дрібняками. Так було заведено. Довелося позичити їх у Тома Доневена — знайомого поліцая. А тоді ще примусили мене півмісяця на дурничку працювати, — мовляв, я в них навчався.

— Ну, а ловкенькі дівчатка таки траплялися? — всміхнулася Сексон.

Берт похмуро похитав головою.

— Я попрацював там тільки місяць. Потім ми зорганізувалися в спілку, і всіх нас виставили за двері.

— Так з вами, йолопами, буде й цей раз, як застрайкуєте в майстернях, — злісно промовила Мері.

— Це ж я тобі й товчу в голову, — відповів Берт. — Нема в нас надії на перемогу.

— То навіщо ж тоді страйкувати? — здивувалася Сексон.

Він глянув на неї тьмяним поглядом.

— А за віщо лягли кістьми мої дядьки під Гетісбергом?

З тяжким серцем поралася тепер Сексон коло господарства. Годі вже було дбати про чепурні речі. Матеріал коштував гроші, а витрачати більше вона не зважувалася. Бертова засторога, немов сталеве лезо, ятрила мозок. Вони з Біллі відповідають за майбутнє молоде життя. Чи певні вони, що здолають годувати, одягати свою дитину і поставити її на добрий шлях? На віщо покладають вони надії? Мов крізь сон, пригадала вона знегоди своїх дитячих літ і глибше відчула тогочасні скарги батьків та матерів. Тепер вона майже виправдувала Сарині постійні нарікання.

Скрута обсіла сусідні родини залізничників-страйкарів. Дрібні крамарі теж підупали духом, як помітила Сексон, щодня виходячи закупати харчі. Давніша життєрадісність де й поділася. Жінки біля дітей, що бавилися на вулицях, не крили своєї тривоги. Вечорами, коли вони виходили погомоніти на ганки й за хвіртки, голоси їхні звучали приглушено і сміху майже не чулося.

Мегі Донегю, що завжди брала в молочаря три пінти молока, тепер перейшла на одну. Вже не ходили цілими родинами до кіно, і важче стало добувати м’ясні обрізки. Нора Ділейні, що жила в третьому домі від Сексон, не купувала більше свіжої риби по п’ятницях. Замість того вона перейшла на солону тріску — та й то не найкращого гатунку. Рум’яні дітлахи, що були вибігали на вулицю між обідом і вечерею з кусниками хліба, густо намазаними маслом та присипаними цукром, діставали тепер тонші, пісніші бутерброди, і зовсім без цукру. Та й сама звичка давати дітям підвечірок потроху виводилася, і декотрі діти вже нічого не діставали у непризначений час.

Усі почали скорочувати свої видатки, обмежувати себе в усьому. Кожне робилося дратливіше. Жінки частіше сварилися між собою, та й дітям стало більше перепадати; Сексон знала, що Берт і Мері теж раз у раз гризуться.

— Вона не хоче розуміти, скільки в мене власних турбот, — Берт поскаржився якось Сексон.

Сексон пильно подивилася на нього, і невиразне, тяжке передчуття заворушилось у неї в душі. Його чорні очі блищали вогнем шаленства. Смагляве обличчя змарніло, і гостріше проступали вилиці. Губи мов застигли в гіркій посмішці. В його заломленому набакир капелюсі, в усій його поставі відчувалося ще більше одчайдушного завзяття, ніж давніше.

Не раз, сидячи в пообідні години край вікна, замислювалася Сексон про далекі часи, коли її предки йшли горами, полонинами та преріями до обітованої землі на березі Західного моря. І часто уявляла собі ті аркадійські дні, коли вони не жили в містах і не знали ніяких робітничих спілок і об’єднань підприємців. Вона згадувала розповіді дідів про те, як люди колись забезпечували самі себе всім потрібним для життя: вони самі стріляли собі дичину, розводили худобу, вирощували городину, були самі собі ковалі, й теслі, й шевці, самі собі шили одяг, і самі ткали той крам.

І бачивши тугу на братовому обличчі, вона розуміла, чому він мріє осісти десь на лоні природи.

Яке гарне, мабуть, фермерське життя, думала Сексон. І навіщо купчаться люди по містах? Чому часи змінилися? Чому раніш усього було досхочу, а тепер така скрута? Навіщо люди сперечаються й сваряться, страйкують, змагаються — і тільки задля того, аби дістати роботу? Чому не вистачає роботи для всіх? Сексон здригнулася від прикрого спогаду: ще сьогодні вранці, саме перед її вікнами, страйкарі-сусіди, знайомі їй дехто з лиця, а дехто й на ймення, побили двох страйколомів, що йшли на роботу. Це була жорстока моторошна бійка — дванадцятеро проти двох. Почали діти: вгледівши скебів, вони заходилися шпурляти в них камінці та лаятись такими словами, яких би дітям і знати не слід. На галас надбігли полісмени з револьверами, і страйкарі поховалися по хатах та вузьких завулках. Одного скеба без пам’яті віднесли до амбулаторії, другого під захистом залізничної поліції повели до майстерень. Мегі Донегю, стоячи на своєму ганкові з немовлям на руках, кричала скебові вслід таку непристойну лайку, що Сексон аж краскою зайшлася із сорому. Під час бійки вийшла на свій ганок і Мерсідіз; стара стежила за всім з якоюсь дивною цікавою усмішкою — лице її було зовсім спокійне, тільки ніздрі раз по раз здригалися. Сексон вразив цей спокій старої і ця її байдужа цікавість.

І ось до Мерсідіз, такої досвідченої в справах кохання, подалася Сексон погомоніти про те, що ж це діється зі світом. Але до промисловості та економіки стара ставилась якось по-чудернацькому.

— Га-га, голубонько, це дуже просто. Більшість людей — дурні зроду. Це — раби. Меншість — зроду розумні. Це — господарі. Таких уже, мабуть, створив людей бог.

— Але як же міг бог спокійно дивитися на сьогоднішню жахливу колотнечу?

— Мабуть, він такими речами не цікавиться, — всміхнулася Мерсідіз. — Гадаю, що він і не знав про неї.

— Я смертельно злякалася, — провадила далі Сексон. — Я мало не зомліла. А ви — я бачила вас — ви стежили за всім так байдуже, немов це звичайна вистава.

— Та це й була вистава, голубонько моя.

— Ой, як ви можете?!

— Га-га, це не первина мені! Я бачила, як убивають людей. Нічого надзвичайного. Всі люди помирають. Дурні помирають, як худоба, самі не знаючи, з якої причини. А дивитися дуже кумедно. Вони б’ються кулаками та кийками й провалюють одне одному голови. Це дикість. Вони, мов дикі звірі, мов ті пси, що гризуться за кістку. Ота їхня робота це ж та сама кістка. Якби вони билися за жінок, за ідеї, за золото чи за казкові діаманти — це було б щось величне. А за що б’ються вони? Вони просто голодні і б’ються за окрушини, щоб набити собі шлунок!

— О, якби я могла зрозуміти! — стискаючи руки, прошепотіла Сексон, пройнята болісною жагою знання.

— Тут нема чого й розуміти. Все ясно, як день. На світі завжди були дурні й розумні, раби й пани, мужики й принци. Так воно буде й повік.

— Але чому?

— Чому мужик є мужик, голубонько? Бо він мужик! А чому блоха є блоха?