Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На вулицях господарював вітер, неначе тужився рознести місто вщент. А ми, сидячи в затишному залі, відчували себе в повній безпеці. Я картав себе за те, що вдерся до цієї родини, спонукуваний негарними задумами, тож мушу тепер чесно все розповісти про себе, про свої наміри, про погляди на сім’ю, а вони хай самі вирішують, чи варто Алії брати шлюб зі мною.

Розмова точилася довкола проблем одруження.

— В наш час, — казав Аліїн батько, — одружувалися дуже рано, і тому нам приємно бачити, що наші діти беруть шлюб, будучи цілком самостійними.

Я сумно похитав головою:

— Ті часи минулись. А наш час висічено з каменю проблем…

Старий схилився до мене і сказав ледь не пошепки:

— Порядна людина — золото, й чесні люди повинні допомогти їй подолати проблеми.

Яке похмуре, насуплене обличчя! Коли я підійшов до кіоска Махмуда Абдельаббаса, він кинув на мене такий гнівний погляд, аж я розгубився. Не пропонуючи, як годиться, газети, він кинув:

— Чому ти приховував від мене, що вона — твоя коханка?!

І ці слова, й тон, яким їх було мовлено, неабияк розлютили мене. Я гаркнув:

— Ти навіжений!

— А ти — боягуз!

Не зумівши стриматися, я відважив йому ляпаса. Махмуд кинувся на мене з кулаками. Ми люто чубилися, аж поки перехожі розборонили нас. Потім я тинявся й питав себе: хто вклав цю божевільну думку у його порожній казанок?..

Вже згодом, випадково заскочивши до забігайлівки «Баніотті», я знову вздрів Махмуда Абдельаббаса: він сидів на місці господаря за касовим апаратом. Я зібрався дати дьору, але він кинувся до мене, обняв і розцілував. Не відпускав мене, аж поки змусив повечеряти за його рахунок.

Вибачившись за минулу бійку, він признався, що Зухру обмовив Хусні Алам.

— Кохана… прошу тебе, не кажи Зухрі про мої взаємини з тобою!

Ми сиділи в казино «Пальма» на березі каналу Махмудія, гріючись у теплих променях сонця. Мене дуже бентежили Аліїні розмови з Зухрою. Вона ж нічого не знає про справжню мету, що стоїть за рішенням Зухри вчитися. А та ні сном ні духом не відає, що її вчителька накинула на мене оком.

— Чому? — здивовано подивилася на мене Алія.

— Вона багато базікає!..

— Та ж наші стосунки неможливо буде приховати.

— Інколи мені здається, — почав вдавати я щирого, — що вона дивиться на мене якось не так.

— Можливо, до того є якісь причини? — поцікавилася Алія, намагаючись усміхнутися.

— Всі мешканці пансіонату жартують з нею, — сказав я серйозно, — я теж так робив, ось і все…

Мене не дуже обходило, вірить вона мені чи ні. Треба було примусити її бути з Зухрою насторожі! Нам лишалось оголосити заручини, й це мало статися невдовзі.

Однак я все ще вагався й намагавсь відтягти цю подію, мовляв, мені ще треба поїхати в село і повідомити рідних — родичі ж бо повинні взяти участь у підготовці до весілля. Що ближче надходив призначений день, то сильніше палало моє кохання до Зухри й боліло серце через мою зраду. Я мучився. Ех! Якби вона послухалась мене… моє серце було б з нею назавжди…

Грім? Землетрус? Щось впало в кімнаті? Я вистромив голову з-під ковдри й розглянувся… Справді, я на своєму ліжку в пансіонаті «Мірамар»… Але що це? Боже праведний, голос Зухри. Я вискочив з кімнати. При світлі нічного ліхтарика побачив, як Зухра запекло бореться з Хусні Аламом. Я відразу ж зрозумів. Хотів без зайвого шуму визволити її і в той же час не зіпсувати стосунки з Хусні. Я дружньо поклав руку йому на плече і прошепотів:

— Хусні!

Проте в боротьбі він не почув мене. Тоді я сильніше стис його плече і повторив:

— Хусні!.. Ти збожеволів?!

Хусні грубо відштовхнув мене, та я міцно вхопив його за руку і рішуче проказав: