— Пане Мансуре, ви себе добре почуваєте?
— Цілком, — відповів він, не сідаючи. — Просто сьогодні трохи переспав.
— Ти чув новину? — спитала вона, киваючи на газету, що лежала поруч.
Він не виявив зацікавленості.
— Сархана аль-Бухейрі знайшли вбитим неподалік «Пальми», — розтлумачила вона.
Мансур Бахі спокійно подивився їй у вічі, немов не чув її слів чи не розумів сказаного. Напевне, він захворів гірше, ніж нам спершу здалось.
Маріанна простягнула йому газету. Він байдуже поглянув туди, потім підвів голову, мовив:
— Справді, знайшли вбитим…
— Ти стомився — сядь, тобі кажуть! — збуджено вигукнув я.
— Я цілком здоровий, — спокійно відповів Мансур.
— Ми всі, як ти сам бачиш, неабияк схвильовані, — докинула Маріанна.
— Чому? — спитав він, дивлячись по черзі на кожного з нас.
— Напевне, з’явиться поліція…
— Не з’явиться…
— Але поліція, як тобі відомо… — почав Талаба Марзук.
— Це я вбив Сархана аль-Бухейрі, — спокійно перебив його Мансур і, перш ніж ми щось уторопали, подався до виходу.
Вже в дверях озирнувся й докинув:
— Я йду в поліцію…
Двері зачинилися. Ми мовчки перезирались. Нарешті Маріанна вигукнула нажахано:
— Він збожеволів!
Я заперечив:
— Він хворий.
— А може, то справді він його вбив? — промовив Талаба-бек задумливо.
— Це скромний вихований хлопчик! — вигукнула Маріанна.
Я повторив своє припущення:
— Він захворів. Це ясно.
— Для чого йому було вбивати Сархана? — озвалася господиня.
— А для чого признаватись у вбивстві? — зі свого боку спитав Талаба Марзук.
— Я нізащо не забуду його обличчя, — промовила Маріанна, — в ньому було щось божевільне.
— Він був останнім, хто чубився з Сарханом, — не здавався Талаба Марзук.