І далі – ще два рядки:
«Сьогодні о 12 відбудеться поєднане засідання Бюро Адміністративного, Бюро Медичного і Бюро Хранителів. Днями передбачається важливий Державний акт».
Ні, ще стоять стіни – ось вони – я можу їх обмацати. І вже немає цього дивного відчуття, що я загублений, що я невідомо де, що я заблукав, і зовсім не дивно, що бачу синє небо, кругле сонце; і всі – як завжди – вирушають на роботу.
Я йшов проспектом особливо твердо і дзвінко – і мені здавалося, що так само йшли всі. Але ось перехрестя, поворот за ріг, і я бачу: все якесь дивне, стороною огинають ріг будівлі – ніби там у стіні прорвало якусь трубу, бризкає холодна вода, і тротуаром не можна пройти. Ще п’ять, десять кроків – і мене теж облило холодною водою, хитнуло, збило з тротуару… На висоті приблизно двох метрів на стіні – чотирикутний листок паперу, і звідти – незрозумілі – ядучо-зелені букви:
А внизу – образно вигнута спина, гойдання прозорих від гніву чи від хвилювання крил-вух. Піднявши вгору праву руку і безпорадно витягнувши назад ліву – як хворе, підбите крило, він підстрибував угору – зірвати папірець – і не міг, не вистачало от стілечки.
Ймовірно, у кожного з тих, хто проходив повз, була думка: «Якщо підійду я, один з усіх, – чи не подумає він: я в чомусь винен і саме тому хочу…»
Зізнаюся: та ж думка була й у мене. Але я згадав, скільки разів він був справжнім моїм янголом-охоронцем, скільки разів він рятував мене, і сміливо підійшов, простягнув руку, зірвав листок.
S обернувся, швидко-швидко буравчики в мене, на дно, щось дістав звідти. Потім підняв вгору ліву брову, бровою моргнув на стіну, де висіла «Мефі». І мені промайнув хвостик його посмішки – на мій подив, ніби навіть веселої. А втім, чого ж дивуватися. Томливій температурі інкубаційного періоду, що повільно підіймається, лікар завжди надає перевагу висипу і сорокаградусному жару: тут уже, принаймні, ясно, що за хвороба. «Мефі», що висипало сьогодні на стінах, – це висип. Я розумію його посмішку…[5]
Спуск у підземку – і під ногами, на непорочному склі сходів – знову білий листок: «Мефі». І на стіні внизу, на лавці, на дзеркалі у вагоні (мабуть, наклеєні наспіх – недбало, криво) – всюди той самий білий, моторошний висип.
У тиші – виразне дзижчання коліс, як шум запаленої крові. Когось зачепили за плече – він здригнувся, впустив пакунок із паперами. І зліва від мене – інший: читає в газеті все один і той самий, один і той самий, один і той самий рядок, і газета ледве помітно тремтить. І я відчуваю, як усюди – в колесах, руках, газетах, віях – пульс все частіше і, може бути, сьогодні, коли я з I потраплю туди, – буде 39, 40, 41 градус – відмічені на термометрі чорною рискою…
На елінгу – така ж тиша, вона дзижчить далеким, невидимим пропелером. Верстати мовчки, насупившись стоять. І тільки крани, ледь чутно, ніби навшпиньки, ковзають, нагинаються, хапають клешнями блакитні брили замороженого повітря і вантажать їх у бортові цистерни «Інтеграла»: ми вже готуємо його до пробного польоту.
– Ну що: за тиждень закінчимо навантаження?
Це я Другому Будівельнику. Обличчя в нього – фаянс, розписаний солодко-блакитними, ніжно-рожевими квіточками (очі, губи), але вони сьогодні якісь линялі, змиті. Ми рахуємо вголос, але я раптом обрубав на півслові і стою, роззявивши рота: високо під куполом на піднятій краном блакитній брилі – ледь помітний білий квадратик – наклеєний папірець. І мене всього трясе – може бути, від сміху, – так, я сам чую, як я сміюся (чи знаєте ви це, коли ви самі чуєте свій сміх?).
– Ні, слухайте… – кажу я. – Уявіть, що ви на древньому аероплані, альтиметр п’ять тисяч метрів, зламав крило, ви турманом вниз, і по дорозі вираховуєте: «Завтра – з дванадцятої до другої… з другої до шостої… о шостій обід…» Ну, чи не смішно? Але ж ми зараз – саме так!
Блакитні квіточки ворушаться, витріщаються. Що, якби я був скляним і не бачив, що через якихось три-чотири години…
Запис 27-й
Я один у нескінченних коридорах – тих самих. Німе бетонне небо. Десь капає на камінь вода. Знайомі, важкі, непрозорі двері – і звідти глухий гул.
Вона сказала, що вийде до мене рівно о 16. Але от вже пройшло після 16 п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять: нікого.
На секунду колишній я, якому страшно, в разі якщо відкриються ці двері. Ще останні п’ять хвилин, і якщо вона не вийде…
Десь капає об камінь вода. Нікого. Я з тужливою радістю відчуваю: врятований. Повільно йду коридором, назад. Тремтячий пунктир лампочок на стелі все тьмяніший, тьмяніший…
Раптом ззаду квапливо брязнули двері, швидкий тупіт, м’яко відскакує від стелі, від стін, – і вона, летюча, злегка захекана від бігу, дихає ротом.
– Я знала: ти будеш тут, ти прийдеш! Я знала: ти… ти…
Списи вій відсуваються, пропускають мене всередину – і… Як розповісти те, що зі мною робить цей древній, безглуздий, чудовий обряд, коли її губи торкаються моїх? Якою формулою висловити цей вихор, що вимітає з душі все, крім неї? Так, так, з душі – смійтеся, якщо хочете.
Вона із зусиллям, повільно піднімає повіки – і важко, повільно слова:
– Ні, досить… після: зараз – підемо.
Двері відкрилися. Сходи – стерті, старі. І нестерпно строкатий гам, свист, світло…
З того часу пройшла вже майже доба, все в мені вже трохи відстоялося – і тим не менш мені надзвичайно важко дати хоча б наближено-точний опис. У голові наче підірвали бомбу, а розкриті роти, крила, крики, листя, слова, камені – поруч, купою, одне за одним…
Я пам’ятаю – перше у мене було: «Швидше, стрімголов, назад». Тому що мені ясно: поки я там, у коридорах, чекав – вони якось підірвали або зруйнували Зелену Стіну – і звідти все ринуло й затопило наше очищене від нижчого світу місто.
Мабуть, щось подібне я сказав I. Вона засміялася:
– Так ні ж! Просто ми вийшли за Зелену Стіну…
[5] Маю зізнатися, що точне рішення цієї посмішки я знайшов тільки через багато днів, доверху набитих найдивнішими й неочікуваними подіями.