У кожному з нас, нумерів, є якийсь невидимий, тихо цокаючий метроном, і ми, не дивлячись на годинник, із точністю до п’яти хвилин знаємо час. Але тоді – метроном у мені зупинився, я не знав, скільки минуло, з переляку схопив з-під подушки бляху з годинником…
Слава Благодійнику: ще двадцять хвилин! Але хвилини – такі до смішного коротенькі, куці – біжать, а мені потрібно стільки розповісти їй – все, всього себе: про лист О, і про жахливий вечір, коли я дав їй дитину; і чомусь про свої дитячі роки – про математику Пляпи, про те, як я вперше був на святі Одностайності і гірко плакав, бо у мене на юніфі – в такий день – виявилася чорнильна пляма.
I підняла голову, сперлася на лікоть. У куточках губ – дві довгі, різкі лінії – і темний куток піднятих брів: хрест.
– Можливо, в цей день… – зупинилася, і брови ще темніші. Взяла мою руку, міцно стиснула її. – Скажи, ти мене не забудеш, ти завжди будеш про мене пам’ятати?
– Навіщо ти так? Про що ти? I, мила?
I мовчала, і її очі вже – повз мене, крізь мене, далекі. Я раптом почув, як вітер грюкає об скло величезними крилами (зрозуміло, це було і весь час, але почув я тільки тепер), і чомусь згадалися пронизливі птахи над вершиною Зеленої Стіни.
I струснула головою, скинула з себе щось. Ще раз, секунду, торкнулася мене вся – так аеро секундно, пружинно торкається землі перед посадкою.
– Ну, давай мої панчохи! Швидше!
Панчохи – кинуті на моєму столі, на відкритій (193-й) сторінці моїх записів. Поспіхом я зачепив рукопис, сторінки розсипалися, і ніяк не скласти по порядку, а головне – якщо і скласти, все одно не буде справжнього порядку, все одно – залишаться якісь пороги, ями, ікси.
– Я не можу так, – сказав я. – Ти – ось тут, поруч, і ніби все-таки за давньою непрозорою стіною: я чую крізь стіни шарудіння, голоси – і не можу розібрати слів, не знаю, що там. Я не можу так. Ти весь час щось недоговорюєш, ти жодного разу не сказала мені, куди я тоді потрапив у Древньому Будинку, і які коридори, і чому лікар – або, можливо, нічого цього не було?
I поклала мені руки на плечі, повільно, глибоко увійшла в очі:
– Ти хочеш дізнатися про все?
– Так хочу. Маю.
– І ти не побоїшся піти за мною всюди, до кінця – куди б я тебе не повела?
– Так, усюди!
– Добре. Обіцяю тобі: коли скінчиться свято, якщо тільки… О, так: а як ваш «Інтеграл» – все забуваю запитати – скоро?
– Ні: а що «якщо тільки»? Знову? Що «якщо тільки»?
Вона (вже біля дверей):
– Сам побачиш…
Я – один. Усе, що від неї залишилося, – це ледь чутний запах, схожий на солодкий, сухий, жовтий пил якихось квітів з-за Стіни. І ще: в мені міцно засіли гачечки-питання – на кшталт тих, якими користувалися стародавні для полювання на рибу (Доісторичний Музей).
…Чому вона раптом про «Інтеграл»?
Запис 24-й
Я – як машина, пущена на занадто велике число обертів; підшипники загострилися, ще хвилина – закапає розплавлений метал, і все – в ніщо. Швидше – холодної води, логіки. Я ллю відрами, але логіка шипить на гарячих підшипниках і розпливається в повітрі невловимою білою парою.
О, так, ясно: щоб встановити істинне значення функції, треба взяти її границю. І ясно, що вчорашнє безглузде «розчинення у всесвіті», узяте в границі, є смерть. Тому що смерть і є цілковите розчинення мене у всесвіті. Звідси, якщо через «Л» позначимо любов, а через «С» смерть, то Л = f(С), тобто любов і смерть…
Так, саме так. Тому-то я і боюся I, я борюся з нею, я не хочу. Але чому ж в мені поруч і «я не хочу» і «мені хочеться»? В тому-то й жах, що мені хочеться знову цієї вчорашньої блаженної смерті. В тому-то й жах, що навіть тепер, коли логічна функція проінтегрована, коли очевидно, що вона неявно включає в себе смерть, я все-таки хочу її губами, руками, грудьми, кожним міліметром…
Завтра – День Одностайності. Там, звичайно, буде і вона, побачу її, але тільки здалеку. Здалеку – це буде боляче, тому що мені треба, мене нестримно тягне, щоб – поряд із нею, щоб – її руки, її плече, її волосся… Але я хочу навіть цього болю – нехай.
Благодійнику великий! Який абсурд – хотіти болю. Кому ж не зрозуміло, що больові – негативні – складові зменшують ту суму, яку ми називаємо щастям. І відповідно…
І от – ніяких «отже». Чисто. Голо.
Увечері:
Крізь скляні стіни будинку – вітряний, гарячково-рожевий, тривожний захід. Я повертаю крісло так, щоб переді мною не стирчало це рожеве, гортаю записи – і бачу: знову я забув, що пишу не для себе, а для вас, невідомі, кого я люблю і жалію, – для вас, які ще плентаються десь у далеких століттях, внизу.