Ззаду, за плечима:
– Ви нічого не кричали.
– Так, але я хотів – клянусь Благодійником, я хотів.
Я на секунду прогвинчений сірими, холодними буравчиками очей. Не знаю, чи побачив він в мені, що це (майже) правда, або у нього була якась таємна мета знову на деякий час пощадити мене, але тільки він написав записочку, віддав її одному з тих, хто тримав мене, – і я знову вільний, тобто, точніше, знову поміщений в стрункі, нескінченні, ассірійські ряди.
Чотирикутник, і в ньому веснянкувате обличчя і скроня з географічною картою блакитних жилок – зникли за рогом, навіки. Ми йдемо – одне мільйонноголове тіло, і в кожному з нас – та смиренна радість, якою, ймовірно, живуть молекули, атоми, фагоцити. У стародавньому світі – це розуміли християни, єдині наші (хоча й дуже недосконалі) попередники: смиренність – чеснота, а гординя – вада, і що «МИ» – від Бога, а «Я» – від диявола.
От я – зараз в ногу з усіма – і все-таки окремо від усіх. Я ще весь тремчу від пережитих хвилювань, як міст, по якому щойно прогуркотів старий залізний поїзд. Я відчуваю себе. Але ж відчувають себе, усвідомлюють свою індивідуальність – тільки засмічене око, наривний палець, хворий зуб: здорове око, палець, зуб – їх ніби й немає. Хіба не ясно, що особисте усвідомлення – це тільки хвороба?
Я, можливо, вже не фагоцит, що діловито і спокійно пожирає мікробів (з блакитною скронею і у веснянках): я, можливо, мікроб, і, можливо, їх вже тисяча серед нас, які ще прикидаються, як і я, фагоцитами…
Що, коли сьогоднішня, по суті, менш важлива подія, – що, коли все це тільки початок, тільки перший метеорит із цілої низки гуркітливих палаючих каменів, висипаних нескінченністю на наш скляний рай?
Запис 23-й
Кажуть, є квіти, які розпускаються тільки раз на сто років. Чому ж не бути і таким, які квітнуть раз на тисячу – на десять тисяч років. Може бути, про це досі ми не знали тільки тому, що саме сьогодні настало це раз-на-тисячу-років.
І от, блаженно і п’яно, я йду сходами вниз, до чергового, і швидко у мене на очах, усюди кругом нечутно лопаються тисячолітні бруньки і розквітають крісла, черевики, золоті бляхи, електричні лампочки, чиїсь темні кошлаті очі, грановані колонки перил, загублена на сходах хустка, столик чергового, над столиком – ніжно-коричневі, з цяточками, щоки Ю. Все – надзвичайне, нове, ніжне, рожеве, вологе.
Ю бере в мене рожевий талон, а над головою у неї – крізь скло стіни – звисає з небаченої гілки місяць, блакитний, пахучий. Я радісно показую пальцем і кажу:
– Місяць, – розумієте?
Ю поглядає на мене, потім на нумер талона – і я бачу цей її знайомий, такий чарівно цнотливий рух: поправляє складки юніфи між кутами колін.
– У вас, дорогенький, ненормальний, хворобливий вигляд – бо ненормальність і хвороба одне й те ж. Ви себе губите, і вам цього ніхто не скаже – ніхто.
Це «ніхто» – звичайно, дорівнює нумеру на талоні: I-330. Мила, чудова Ю! Ви, звичайно, маєте рацію: я – нерозсудливість, я – хворий, у мене – душа, я – мікроб. Але хіба цвітіння – не хвороба? Хіба не боляче, коли лопається брунька? І чи не думаєте ви, що сперматозоїд – найстрашніший із мікробів?
Я – нагорі, у себе в кімнаті. У широко розкритій чашечці крісла I. Я на підлозі, обняв її ноги, моя голова у неї на колінах, ми мовчимо. Тиша, пульс… і так: я – кристал, і я розчиняюся в ній, в I. Я абсолютно ясно відчуваю, як тануть, тануть у просторі шліфовані грані, що обмежують мене, – я зникаю, розчиняюсь в її колінах, у ній, я стаю все меншим – і водночас все ширшим, все більшим, все неосяжнішим. Тому що вона – це не вона, а Всесвіт. А от на секунду я і це пронизане радістю крісло біля ліжка – ми одне: і чудово усміхнена старенька біля дверей Древнього Будинку, і дикі хащі за Зеленою Стіною, і якісь срібні на чорному руїни, що дрімають, наче стара, і двері, які щойно хлопнули десь, неймовірно далеко, – це все в мені, разом зі мною, слухає удари пульсу і мчить крізь блаженну секунду…
У безглуздих, сплутаних, затоплених словах я намагаюся розповісти їй, що я – кристал, і тому в мені – двері, і тому я відчуваю, яке щасливе крісло. Але виходить така нісенітниця, що я зупиняюся, мені просто соромно: я – і раптом…
– Мила I, пробач мені! Я абсолютно не розумію: я кажу такі дурниці…
– Чому ж ти думаєш, що дурниця – це недобре? Якби людську дурість пестили і виховували століттями так само, як розум, може бути, з неї вийшло б щось надзвичайно цінне.
– Так… (Мені здається, вона має рацію – як вона може зараз бути не права?)
– І за одну твою дурницю – за те, що ти зробив вчора на прогулянці, – я люблю тебе ще більше – ще більше.
– То навіщо ж ти мене мучила, навіщо ж таки не приходила, навіщо надсилала свої талони, навіщо змушувала мене…
– А можливо, мені варто було випробувати тебе? Можливо, мені потрібно знати, що ти зробиш все, що я захочу, – що ти вже повністю мій?
– Так, повністю!
Вона взяла моє обличчя – всього мене – в свої долоні, підняла мою голову:
– Ну, а як же ваші «обов’язки всякого чесного нумера»? Га?
Солодкі, гострі, білі зуби; посмішка. Вона в розкритій чашечці крісла – наче бджола: в ній жало і мед.
Так, обов’язки… Я подумки гортаю свої останні записи: справді, ніде навіть і думки про те, що, по суті, я б повинен…
Я мовчу. Я захоплено (і, ймовірно, нерозумно) посміхаюся, дивлюся в її зіниці, перебігаю з однієї на іншу, й у кожній із них бачу себе: я – крихітний, міліметровий – ув’язнений в цих крихітних, райдужних темницях. І потім знову – бджоли – губи, солодкий біль цвітіння…