– Хто – «проти»?
Це завжди був найвеличніший момент свята: всі продовжують сидіти нерухомо, радісно схиляючи голови благодійному ігу Нумера з Нумерів. Але тут я з жахом знову почув шелест: найлегший, наче подих, він був більш чутний, ніж раніше мідні труби гімну. Так востаннє в житті зітхне людина ледве чутно, – а навколо у всіх бліднуть обличчя, у всіх – холодні краплі на лобі.
Я підняв очі – і…
Це – сота доля секунди, волосок. Я побачив: тисячі рук змахнули вгору – «проти» – впали. Я побачив бліде, перекреслене хрестом обличчя I, її підняту руку. В очах потемніло.
Ще волосок; пауза; тихо; пульс. Потім – як по знаку якогось божевільного диригента – на всіх трибунах відразу тріск, крики, вихор звіяних бігом юніф, розгублене метання фігури Хранителів, чиїсь каблуки в повітрі перед самими моїми очима – біля каблуків чийсь широко розкритий надривний від нечутного крику рот. Це чомусь врізалося найгостріше: тисячі ротів, що беззвучно репетують, – як на жахливому екрані.
І як на екрані – десь далеко внизу на секунду переді мною – побілілі губи О; притиснута до стіни в проході, вона стояла, загороджуючи свій живіт складеними навхрест руками. І вже немає її – змита, або я забув про неї, тому що…
Це вже не на екрані – це в мені самому, в стиснутому серці, в скронях, які часто застукали. Над моєю головою зліва, на лаві, раптом вискочив R-13 – червоний, скажений, бризкає. На руках у нього – I, бліда, юніфа від плеча до грудей розірвана, на білому – кров. Вона міцно тримала його за шию, і він величезними стрибками – з лави на лаву – огидний і спритний, наче горила, – уносив її вгору.
Ніби пожежа у древніх – все стало багряним, – і тільки одне: стрибнути, дістати їх. Не можу зараз пояснити собі, звідки взялася в мене така сила, але я, як таран, пропоров натовп – на чиїсь плечі – на лави, – і от вже близько, от схопив за комір R:
– Не сміти! Не сміти, кажу. Зараз же (на щастя, мого голосу не було чутно – всі кричали своє, всі бігли).
– Хто? Що таке? Що? – обернувся, губи бризкали, тряслися – він, ймовірно, думав, що його схопив один із Хранителів.
– Що? А от не хочу, не дозволю! Геть її з рук – зараз же!
Але він тільки сердито ляснув губами, хитнув головою і побіг далі. І тут я – мені неймовірно соромно записувати це, але мені здається, я все ж повинен, повинен записати, щоб ви, невідомі мої читачі, могли до кінця вивчити історію моєї хвороби – тут я з маху вдарив його по голові. Ви розумієте – вдарив! Це я чітко пам’ятаю. І ще пам’ятаю: почуття якогось звільнення, легкості у всьому тілі від цього удару.
I швидко зісковзнула у нього з рук.
– Ідіть, – крикнула вона R, – ви ж бачите: він… Ідіть, R, йдіть!
R, вишкіривши білі, негритянські зуби, бризнув мені в обличчя якесь слово, пірнув униз, пропав. А я підняв на руки I, міцно притиснув її до себе і поніс.
Серце в мені билося – величезне, і з кожним ударом вихльостує таку буйну, гарячу, таку радісну хвилю. І нехай там щось розлетілося на друзки – все одно! Тільки б так от нести її, нести, нести…
Я насилу тримаю перо в руках: така незмірна втома після всіх запаморочливих подій сьогоднішнього ранку. Невже обвалилися рятівні вікові стіни Єдиної Держави? Невже ми знову без даху над головою, в дикому стані свободи – як наші далекі предки? Невже немає Благодійника? Проти… в День Одностайності – проти? Мені за них соромно, боляче, страшно. А втім, хто «вони»? І хто я сам: «вони» чи «ми» – хіба я знаю?
Ось: вона сидить на гарячій від сонця скляній лаві – на найвищій трибуні, куди я її приніс. Праве плече і нижче – початок чудової необчислюваної кривизни – відкриті; найтонша червона змійка крові. Вона ніби не помічає, що кров, що відкриті груди… ні, більше: вона бачить все це – але це саме те, що їй зараз потрібно, і якби юніфа була застебнута, – вона розірвала б її, вона…
– А завтра… – вона дихає жадібно крізь зціплені, блискучі гострі зуби. – А завтра – невідомо що. Ти розумієш: ані я не знаю, ніхто не знає – невідомо. Ти розумієш, що все відоме скінчилося? Нове, неймовірне, небачене.
Там, внизу, піняться, мчать, кричать. Але це далеко, і все далі, тому що вона дивиться на мене, вона повільно втягує мене в себе крізь вузькі золоті вікна зіниць. Так – довго, мовчки. І чомусь згадується, як одного разу крізь Зелену Стіну я теж дивився в чиїсь незрозумілі жовті зіниці, а над Стіною вилися птиці (або це було іншим разом).
– Слухай: якщо завтра не станеться нічого особливого… я поведу тебе туди – ти розумієш?
Ні, я не розумію. Але я мовчки киваю головою. Я – розчинився, я – нескінченно-мале, я – точка…
Зрештою, в цьому точковому стані є своя логіка (сьогоднішня): в точці найбільше невідомого; варто їй рушити, ворухнутися – і вона може перетворитися на тисячі різних кривих, сотні тіл.
Мені страшно поворухнутися: на що перетворюся? І мені здається – усі так само, як і я, бояться найменшого руху. От зараз, коли я пишу це, всі сидять, забившись у свої скляні клітки, і чогось чекають. У коридорі не чути звичайного для цього часу дзижчання ліфта, не чути сміху, кроків. Іноді бачу: по двоє, озираючись, проходять навшпиньки по коридору, шепочуться…
Що буде завтра? На що я перетворюся завтра?
Запис 26-й
Ранок. Крізь стелю – небо, як і повсякчас міцне, кругле, червонощоке. Я думаю – мене менше здивувало б, якби я побачив над головою якесь надзвичайне чотирикутне сонце, людей в різнокольоровому одязі зі звірячої вовни, кам’яні, непрозорі стіни. Так що ж, стало бути, світ – наш світ – ще існує? Або це тільки інерція, генератор уже вимкнений, а шестерні ще грюкають і крутяться – два оберти, три оберти – на четвертому замруть…
Чи знайомий вам цей дивний стан? Вночі ви прокинулися, розкрили очі в чорноту і раптом відчуваєте – заблукали, і швидше, швидше починаєте обмацувати кругом, шукати що-небудь знайоме і тверде – стіну, лампочку, стілець. Саме так я обмацував, шукав у Єдиній Державній Газеті – швидше, швидше – і от:
«Вчора відбувся давно з нетерпінням очікуваний усіма День Одностайності. У 48-й раз одностайно обраний той самий Благодійник, який багаторазово довів свою непохитну мудрість. Урочистість була затьмарена деяким замішанням, викликаним ворогами щастя, які тим самим, природно, позбавили себе права стати цеглинами оновленого вчора фундаменту Єдиної Держави. Кожний розуміє, що взяти до уваги їхні голоси було б так само безглуздо, як прийняти за частину чудової, героїчної симфонії кашель випадково присутніх у концертному залі хворих…»
О, мудрець! Невже ми все-таки, незважаючи ні на що, врятовані? Але що ж насправді можна заперечити на цей кришталевий силогізм?