От – про День Одностайності, про цей величний день. Я завжди любив його – з дитячих років. Я вважаю, для нас – це щось на кшталт того, що для древніх був їх «Великдень». Пам’ятаю, напередодні, бувало, складеш собі такий часовий календарик – радісно викреслюєш по одній годині: однією годиною ближче, на одну годину менше чекати… Будь я впевнений, що ніхто не побачить, – чесне слово, я б і нині скрізь носив із собою такий календарик і стежив за ним, скільки ще залишилося до завтра, коли я побачу – хоч здалека…
(Стали на заваді: принесли нову, тільки-но з майстерні, юніфу. За звичаєм, нам усім видають нові юніфи до завтрашнього дня. У коридорі – кроки, радісні вигуки, шум.)
Я продовжую. Завтра я побачу все те саме, що з року в рік повторюється і кожен раз це видовище хвилює по-новому: могутню Чашу Злагоди, благоговійно підняті руки. Завтра – день щорічних виборів Благодійника. Завтра ми знову вручимо Благодійнику ключі від непорушної твердині нашого щастя.
Звісно, це не схоже на безладні, неорганізовані вибори у древніх, коли – смішно сказати – навіть сам результат виборів заздалегідь був невідомим. Будувати державу на зовсім неврахованих випадковостях, наосліп – що може бути безглуздішим? І от все ж, виявляється, потрібні були століття, щоб зрозуміти це.
Чи потрібно говорити, що у нас і тут, як у всьому, – ні для яких випадковостей немає місця, ніяких несподіванок бути не може. І самі вибори мають значення швидше символічне: нагадати, що ми єдиний, могутній мільйонноклітинний організм, що ми – кажучи словами «Євангелія» древніх – єдина Церква. Тому що історія Єдиної Держави не знає випадку, щоб у цей урочистий день хоча б один голос наважився порушити величний унісон.
Кажуть, стародавні робили вибори якось таємно, ховаючись, наче злодії; деякі наші історики стверджують навіть, що вони були на виборні святкування ретельно замаскованими (уявляю це фантастично-похмуре видовище: ніч, площа, фігури в темних плащах крадуться уздовж стін; багряне полум’я смолоскипів, що присідає від вітру…). Навіщо потрібна була вся ця таємничість – досі остаточно не з’ясовано; скоріш за все, вибори пов’язувалися з якимись містичними, забобонними, може, навіть злочинними обрядами. Нам же приховувати або соромитися нічого: ми святкуємо вибори відкрито, чесно, вдень. Я бачу, як голосують за Благодійника всі; всі бачать, як голосую за Благодійника я – і чи може бути інакше, якщо «всі» і «я» – це єдине «Ми». Наскільки це благородніше, щиріше, вище, ніж боягузлива злодійська «таємниця» у древніх. Потім: наскільки це доцільніше. Адже якщо навіть припустити неможливо, тобто який-небудь дисонанс у звичайній монофонії, тож незримі Хранителі тут із нами, в наших рядах: вони негайно можуть встановити нумери, які впали в оману, і врятувати їх від подальших хибних кроків, а Єдина Держава – від них самих. І нарешті, ще одне…
Крізь стіну зліва: перед дзеркальними дверима шафи – жінка квапливо розстібає юніфу. Й на секунду, хаотично: очі, губи, дві гострі рожеві зав’язі. Потім падає штора, в мені миттєво все вчорашнє, і я не знаю, що «нарешті ще одне», і не хочу про це, не хочу! Я хочу одного: I. Я хочу, щоб вона кожну хвилину, всяку хвилину, завжди була зі мною – тільки зо мною. І те, що я писав щойно про Одностайність, це все не потрібне, не те, мені хочеться все викреслити, розірвати, викинути. Тому що я знаю (нехай це блюзнірство, але це так): свято тільки з нею, тільки тоді, коли вона буде поруч, пліч-о-пліч. А без неї завтрашнє сонце буде тільки кружечком з бляхи, і небо – пофарбованою синьою бляхою, і сам я.
Я хапаюся за телефонну трубку:
– I, це ви?
– Так, я. Як ви пізно!
– Можливо, ще не пізно. Я хочу вас попросити… Я хочу, щоб ви завтра були зі мною. Люба…
«Люба» – я кажу зовсім тихо. І чомусь миготить те, що було сьогодні вранці на елінгу: жартома поклали під стотонний молот годинник – розмах, вітром в обличчя – і стотонно-ніжний, тихий дотик до крихкого годинника. Пауза. Мені здається, я чую там – у кімнаті I – чийсь шепіт. Потім її голос:
– Ні, не можу. Адже ви розумієте: я б сама… Ні, не можу. Чому? Завтра побачите.
Ніч
Запис 25-й
Коли перед початком усі встали й урочистим повільним пологом заколихався над головами гімн – сотні труб Музичного Заводу і мільйони людських голосів, – я на секунду забув все: забув щось тривожне, що говорила про сьогоднішнє свято I, забув, здається, навіть про неї саму. Я був зараз тим самим хлопчиком, який колись цього дня плакав від крихітної, йому одному помітної плямочки на юніфі. Нехай ніхто навколо не бачить, у яких я чорних незмивних плямах, але ж я знаю, що мені, злочинцеві, не місце серед цих навстіж розкритих облич. Ох, встати б ось зараз і, захлинаючись, викричати все про себе. Нехай потім кінець – нехай! – але одну секунду відчути себе чистим, безглуздим, як це по-дитячому синє небо.
Усі очі були підняті туди, вгору: в ранкову, непорочну, ще не висохлу від нічних сліз блакить – ледь помітна пляма, то темна, то одягнена променями. Це з небес сходив до нас Він – новий Єгова на аеро, такий же мудрий і люблячо-жорстокий, наче Єгова древніх. З кожною хвилиною Він все ближче – і все вище назустріч йому мільйони сердець, – і от уже Він бачить нас. І я разом з ним подумки озираю зверху: намічені тонким блакитним пунктиром концентричні кола трибун – ніби кола павутини, обсипані мікроскопічними сонцями (сяйво блях); і в центрі неї – зараз сяде білий, мудрий Павук – у білому одязі Благодійник, який мудро зв’язав нас по руках і ногах благодійними тенетами щастя.
Але от завершилось це величне Його зішестя з небес, мідь гімну замовкла, всі сіли – і я одразу ж зрозумів: дійсно всі – найтонша павутина, вона натягнута, і тремтить, і от-от порветься, і станеться щось неймовірне…
Злегка підвівшись, я озирнувся навкруги – і зустрівся поглядом з любляче-тривожними очима, що перебігають від обличчя до обличчя. Ось один підняв руку і, ледь помітно ворушачи пальцями, сигналізує іншому. І от у відповідь сигнал пальцем. І ще… Я зрозумів: вони, Хранителі. Я зрозумів: вони чимось стривожені, павутиння натягнуте, тремтить. І в мені – як в налаштованому на ту саму довжину хвиль приймачі радіо – відповідне тремтіння.
На естраді поет читав передвиборчу оду, але я не чув жодного слова: тільки мірні гойдання гекзаметричного маятника, і з кожним його розмахом все ближча якась призначена година. І я ще гарячково гортаю в рядах одне обличчя за іншим – як сторінки – і все ще не бачу того єдиного, яке я шукаю, і його треба швидше знайти, тому що зараз маятник цокне, а потім…
Він – він, звичайно. Внизу, повз естраду, ковзаючи над блискучим склом, пронеслися рожеві крила-вуха, темною, подвійнозігнутою петлею букви S відбилося тіло бігуна – воно прагнуло кудись в заплутані проходи між трибун.
S, I – якась нитка (між ними – для мене весь час якась нитка; я ще не знаю, яка – але коли-небудь я її розплутаю). Я вчепився за нього очима, він клубочком все далі, і за ним нитка. Ось зупинився, ось…
Наче блискавичний, високовольтний розряд: мене пронизало, скрутило у вузол. У нашому ряду, всього в 40 градусах від мене, S зупинився, нагнувся. Я побачив I, а поруч з нею огидно посміхається негрогубий R-13.
Перша думка – кинутися туди і крикнути їй: «Чому ти сьогодні з ним? Чому не хотіла, щоб я?» Але невидима, благодійна павутина міцно сплутала руки і ноги; зціпивши зуби, я залізно сидів, не зводячи очей. Як тепер: це гострий, фізичний біль у серці; я, пам’ятаю, подумав: «Якщо від нефізичних причин може бути фізичний біль, то ясно, що…»
Висновку я, на жаль, не добудував: згадується тільки – промайнуло щось про «душі», пронеслася безглузда давня приказка – «душа в п’ятки». І я завмер: гекзаметр замовк. Зараз починається… Що?
Встановлена звичаєм п’ятихвилинна передвиборна перерва. Встановлене звичаєм передвиборне мовчання. Але зараз воно не було тим дійсно молитовним, побожним, як завжди: зараз було як у древніх, коли ще не знали наших акумуляторних веж, коли неприручене небо ще вирувало час від часу «грозами». Тепер було, як у древніх перед грозою.
Повітря – з прозорого чавуну. Хочеться дихати, широко роззявивши рота. До болю напружений слух записує: десь ззаду мишачо-гризучий, тривожний шепіт. Непіднятими очима бачу весь час тих двох – I та R – поруч, пліч-о-пліч, і у мене на колінах тремтять чужі – ненависні мої – волохаті руки.
У руках у всіх – бляхи з годинником. Одна. Дві. Три… П’ять хвилин… з естради – чавунний, повільний голос:
– Хто «за» – прошу підняти руки.
Якби я міг поглянути Йому в очі, як раніше, – прямо і віддано: «От я весь. Весь. Візьми мене!» Але тепер я не смів. Я із зусиллям – ніби заіржавіли всі суглоби – підняв руку.
Шелест мільйонів рук. Чийсь пригнічений «ах»! І я відчуваю: щось уже почалося, стрімголов падало, але я не розумів – що, і не було сили – я не смів подивитися…