Я бачив: вона вся тремтіла під юніфою, і відчував: я теж зараз… Я заклав назад руки, посміхнувся:
– Що? Захотілося Машини Благодійника?
І на мене – все так само, струмками через греблі – слова:
– Нехай! Але ж я відчую – я відчую її в собі. І хоч кілька днів… Побачити – тільки раз побачити у неї складочку ось тут – як там – як на столі. Один день!
Три точки: вона, я – і там на столі кулачок з пухкою складочкою…
Одного разу в дитинстві, пам’ятаю, нас повели на акумуляторну вежу. На верхньому прогоні я перехилився через скляний парапет, внизу – точки-люди, і солодко зойкнуло серце: «А що, як?» Тоді я тільки ще міцніше вхопився за поручні; тепер – я стрибнув униз.
– Так ви хочете? Абсолютно усвідомлюючи, що…
Закриті – наче просто в обличчя сонцю – очі. Мокра, сяюча посмішка.
– Так, так! Хочу!
Я вихопив з-під рукопису рожевий талон – тієї – і побіг вниз, до чергового. О схопила мене за руку, щось крикнула, але що – я зрозумів тільки згодом, коли повернувся.
Вона сиділа на краю ліжка, руки міцно затиснуті в колінах.
– Це… це її талон?
– Чи не все одно. Ну… її, так.
Щось хруснуло. Імовірніше – О просто ворухнулася. Сиділа, руки в колінах, мовчала.
– Ну? Швидше… – Я грубо стиснув їй руку, і червоні плями (завтра – синці) на її зап’ясті, там – де пухка дитяча складочка.
Це – останнє. Потім – повернуть вимикач, думки гаснуть, тьма, іскри – і я через парапет униз…
Запис 20-й
Розряд – дуже вдале визначення. Тепер я бачу, що це було схоже на електричний розряд. Пульс моїх останніх днів стає все більш сухим, більш частим, більш напруженим – полюси все ближче – сухе потріскування – ще міліметр: вибух, потім – тиша.
В мені тепер дуже тихо і порожньо – наче в домі, коли всі пішли і лежиш один, хворий, і так ясно чуєш виразне металеве постукування думок.
Ймовірно, цей «розряд» вилікував мене нарешті від моєї мученицької «душі» – і я знову став, як усі ми. Принаймні, тепер я без всякого болю подумки бачу О на сходах Куба, бачу її в Газовому Дзвоні. І якщо там, в Операційному, вона назве моє ім’я – нехай: в останню мить – я побожно і вдячно поцілую караючу руку Благодійника. У мене по відношенню до Єдиної Держави є це право – понести кару, і цим правом я не поступлюся. Ніхто з нас, нумерів, не повинен, не сміє відмовитися від цього єдиного свого – тим ціннішого – права.
…Тихенько, металево-чітко постукують думки; невідомий аеро забирає мене в синю височінь моїх улюблених абстракцій. І я бачу, як тут – у найчистішому, розрідженому повітрі – з легким тріском, наче пневматична шина, – лопаються мої роздуми «про дієве право». І я бачу ясно, що це тільки відрижка безглуздого забобону древніх – їх ідеї про «право».
Є ідеї глиняні – і є ідеї, навіки виліплені з золота або дорогоцінного нашого скла. І щоб визначити матеріал ідеї, потрібно тільки капнути на нього сильнодіючою кислотою. Одну з таких кислот знали і древні: reductio ad finem. Здається, це називалося у них так; але вони боялися цієї отрути, вони вважали за краще бачити хоч якесь, хоч глиняне, хоч іграшкове небо, ніж синє ніщо. Ми ж – слава Благодійнику – дорослі, і іграшки нам не потрібні.
Так от – якщо капнути на ідею «права». Навіть у древніх – більш дорослі знали: джерело права – сила, право – функція від сили. І от – дві чаші терезів! На одній – грам, на іншій – тонна, на одній – «я», на іншій – «ми», Єдина Держава. Чи не ясно: припускати, що у «я» можуть бути повні «права» по відношенню до Держави, і припускати, що грам може врівноважити тонну, – це абсолютно одне й те саме. Звідси – розподіл: тонні – права, граму – обов’язки; і природний шлях від нікчемності до величі: забути, що ти – грам, і відчути себе мільйонною часткою тонни…
Ви, пишнотілі, рум’яні венеряни, ви, закопчені, як ковалі, уранітом – я чую в своїй синій тиші ваші нарікання. Але зрозумійте ж ви: все величне – просте; зрозумійте ж: непорушні й вічні тільки чотири правила арифметики. І великою, непорушною, вічною буде тільки мораль, побудована на чотирьох правилах. Це – остання мудрість, це – вершина тієї піраміди, на яку люди – червоні від поту, брикаючи і хриплячи, дерлися століттями. І з цієї вершини – там, на дні, де незначними черв’яками ще комашиться дещо, вціліле в нас від дикості предків, – з цієї вершини однакові: і протизаконна мати – О, і вбивця, і той безумець, що наважився кинути віршем в Єдину Державу; і однаковий для них суд: дочасова смерть. Це – те саме божественне правосуддя, про яке мріяли каміннодомові люди, освітлені рожевими наївними променями ранку історії: їхній «Бог» – хулу на Святу Церкву – карав так само, як вбивство.
Ви, ураніти, – суворі й чорні, як стародавні іспанці, мудро вміли спалювати на вогнищах, – ви мовчите, мені здається, ви – зі мною. Але я чую: рожеві венеряни – щось там про тортури, страти, про повернення до варварських часів. Дорогі мої: мені шкода вас – ви не здатні філософськи-математично мислити.
Історія людства йде вгору колами – як аеро. Кола різні – золоті, криваві, але всі вони однаково розділені на 360 градусів. І от від нуля – вперед: 10, 20, 200, 360 градусів – знову нуль. Так, ми повернулися до нуля – так. Але для мого математично мислячого розуму ясно: нуль – зовсім інший, новий. Ми пішли від нуля вправо – ми повернулися до нуля зліва, і тому: замість плюса нуль – у нас мінус нуль. Розумієте?
Цей Нуль мені бачиться якоюсь мовчазною, величезною, вузькою, гострою, як ніж, скелею. В лютій, кудлатій темряві, затамувавши подих, ми відчалили від чорної нічної сторони Нульової Скелі. Століття – ми, Колумби, пливли, пливли, ми обігнули всю землю навкруги, і, нарешті, ура! Салют – і всі на щогли: перед нами – інший, досі невідомий бік Нульової Скелі, осяяний полярним сяйвом Єдиної Держави, блакитна брила, іскри веселки, сонця – сотні сонць, мільярди веселок…
Що з того, що лише товщиною ножа відокремлені ми від іншого боку Нульової Скелі. Ніж – найбільш міцне, найбільш безсмертне, найбільш геніальне з усього, що створила людина. Ніж – був гільйотиною, ніж – універсальний спосіб розірвати всі вузли, і по лезу ножа йде шлях парадоксів – єдино гідний безстрашного розуму шлях…
Запис 21-й
Вчора був її день, а вона – знову не прийшла, і знову від неї – нерозбірлива записка, яка нічого не роз’яснює. Але я спокійний, абсолютно спокійний. Якщо я все ж роблю так, як це продиктовано в записці, якщо я все ж відношу до чергового її талон і потім, опустивши штори, сиджу у себе в кімнаті один – то це, зрозуміло, не тому, що я був не в силах йти всупереч її бажанню. Смішно! Звісно, ні. Просто – відокремлений шторами від усіх пластирно-цілющих посмішок, я можу спокійно писати ось ці самі сторінки, це перше. І друге: в ній, в I, я боюся втратити, можливо, єдиний ключ до розкриття всіх невідомих (історія з шафою, моя тимчасова смерть і так далі). А розкрити їх – я тепер відчуваю себе зобов’язаним, просто навіть як автор цих записів, не кажучи вже про те, що взагалі невідоме органічно вороже людині, і homo sapiens – тільки тоді людина в повному розумінні цього слова, коли в її граматиці абсолютно немає питальних знаків, але лише одні знаки оклику, коми і крапки.