Завмирають голоси погоні. Ось зовсім уже не чуть. Повернувся Правдосвіт до бабусі, вклонився, поцілував зморщену руку.
Бабуся покивала схвально головою.
— Поштивий, синку. Гарно мати виховала тебе. Хто будеш? Звідки?
— Правдосвітом звати. Втік від Володаря. Не хочу в рабстві гнити.
— Добре ім’я, — мовила бабуся. І вчинив ти добре. А що бажаєш діяти далі?
Загорівся Правдосвіт. Гаряче сказав бабусі:
— Хочу звільнити весь народ з рабства. Хочу послужити землі рідній.
Задумалась бабуся. Правдосвіт терпляче ждав її слова. Нарешті вона сумно похитала головою й одказала:
— Слова всі можуть говорити, синку. В годину гарячу серце кипить і гадає, що світ переверне. А на ділі — важче. Набагато важче, Правдосвіте!
— Хочу до діла! Навчіть, як діяти, бабусю…
— Не поспішай. Молодий ще, немудрий. Терпіння мало. Звільнити народ від неволі — ой, якого терпіння треба, синочку. Залишайся в мене на рік. Ти хотів послужити землі рідній? Послужи спочатку в мене. Згода?
— Згода, бабусю, — сказав Правдосвіт. — Ви врятували мене. Вам я завдячую життям. Лише скажіть одне — чому посіпаки не побачили хатки? Чому проїхали мимо?
— Прийде час — дізнаєшся, — хитро всміхнулася бабуся. — Май терпіння, Правдосвіте.
Почав жити хлопець у гірському притулку. Спочатку нову покрівлю поклав на хатку з тесу букового. Полагодив призьбу. Залатав стіни. Похвалила його за це баба. Потім сказала:
— Важку роботу загадаю тобі. Витерпиш — нагороду матимеш. Відкрию тобі, що бажаєш. Не витерпиш — підеш, куди очі дивляться…
Згодився хлопець. Повела його баба в глибоку, темну печеру. Запалила смолоскип, звеліла світити. Довго йшли вони. Стежина вела нижче й нижче. Блищали на стінах самоцвіти, зміїлися жили золоті, срібні.
— Отакі багатства? — дивувався Правдосвіт. — Чому ніхто не знає про них?
— Вільному народу належать ті багатства, — промовила баба. — До того часу ніхто не торкнеться їх. Та ось ми прийшли вже, синку. Тут твоя робота…
Дивиться Правдосвіт, дивується. Зупинилися вони біля каменя величезного, сірого. Вріс він в скелю, стоїть непорушно. Ба ні, здається йому, що ворушиться той камінь.
— Торкнися, — звеліла баба.
Торкнув рукою Правдосвіт камінь. Дихає камінь. Що за диво?
— А ще послухай.
Притулив вухо до каменя хлопець. Чує стук тихий, тривожний. Ніби віддається той стук у глибині землі, завмирав десь вдалині. І ще ніби стогін чути в камені, плач якийсь тужливий. Чи йому здається?
— Бабусю, — тривожився Правдосвіт, — що це за камінь? Що з ним треба робити?
— Що за камінь — дізнаєшся потім, — суворо сказала бабуся. — Глянь — він холодний. Його треба розігріти тяжким, щирим трудом, щоб сяяв, як сонце. Чуєш — він ледве стукає? Треба, щоб він бився громово в надра гори. Маєш роботу. Носи дрова в оцю печеру, поряд з каменем, пали. Щоб не згасав огонь. Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння і щирість. Інше — знатимеш потім. Згода?
— Згода! — рішуче сказав Правдосвіт.
— Їжу матимеш щодня при вході. Пам’ятай же, синку, — щоб вогонь не згасав ні на годину.
— Пам’ятаю…
Вийшли вони з бабою на білий світ. Показала вона хлопцю на хащі смерекові, кинула до ніг кресало, велику сокиру.
— Маєш вогонь. Маєш сокиру. Рубай. Пали.