Казка про Правдосвіта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Прокинувся народ. Не хоче гнити в неволі. Згадали люди героїв давніх, казкових. Лютують слуги Володаря, вбивають людей, та вже нічого не вдіють. Чекають у народі героя великого, який вкаже дорогу до волі…

Аж сколихнувся від радості Правдосвіт.

— Я готовий, чарівна жінко. Ти обіцяла мені поміч. Кажи, що діяти? І поясни мені, що це за камінь. Хто ти така?

— Тепер скажу, Правдосвіте. Цей камінь — то Серце Землі Рідної. З давніх-давен захололо воно, ледь животіло. Бо забули люди про волю, а в рабстві серце сіріє, стає байдужим…

— А ти?

— А я — Вартова Серця. Я донька Рідної Землі. Ти бачив, яка я була негарна. Я стала такою, якою мене бачили нещасні раби. Тепер ти повернув справжнє обличчя вогняною працею. Хвала тобі, Правдосвіте! Та на цьому не скінчиться твій подвиг. Ще далеко до мети. Велика сила в Лихого Володаря, непросто здобути волю народну!

— Кажи, що діяти, — я готовий!

— Треба розшукати коня Герояра, який перенесе тебе через всі прірви, через всі небезпеки.

Я чув про нього. Матінка розповідала казки про чарівного коня. А хіба він є насправді?

— Є, синку. Нема брехливих казок. Все, що народ розповідає в казках, — правда. Слухай далі. Здобувши коня Герояра, ти повинен викувати меча Вогневида, який розсіче будь-яку пітьму, всі мури лихі, всіх вояків ворожих.

— Як же викувати його?

— Не лише меча тобі потрібно, а й кольчугу невразливу, друзів вірних. Для цього визволиш ти Будівників Народних, що стогнуть в рабстві у Лихого Володаря. Вони викують меча, сплетуть кольчугу, допоможуть в бою. А потім — найголовніше. З товаришами вірними рушите до зачарованого поля, де з давніх-давен скам’яніли Герої Народу. Велика варта стоїть навколо поля. Пробудите Героїв — прийде воля для Землі Рідної…

— Кажи, скоріше кажи, як діяти, — аж скрикнув Правдосвіт. — Руки мої просять меча. Серце моє б’ється, хоче діяти!

— Терпіння, синку, терпіння. Ти гартував його біля Серця Землі Рідної. Тепер прояви в пошуках. Не скажу я тобі, де шукати Герояра, Вогневида, Будівників. Того не знаю я. Розметала лиха доля їх по в’язницях, по підземеллях, по чужих, ворожих полях. Та знає про те Володарка Казки. Вона й скаже тобі…

— Тоді вкажи шлях до Володарки Казки!

— І того не вкажу. Знаю лише, хто проведе тебе до Країни Казки.

— Хто ж? Промов скоріше!

— Наречена твоя, Правдосвіте. Іди, розшукай її.

— Де ж шукати її? Хто вкаже мені мою наречену?

— Серце, Правдосвіте. Іди на схід сонця. Ти неодмінно зустрінеш її. Кого серце твоє пожаліє, — чуєш? — дуже пожаліє, — то і є твоя наречена. Лиш не дивись на обличчя, на поставу її. Вона може бути негарною, непоказною. Слухай серця свого, синку. А тепер — поспішай.

Поцілувала Вартова Серця Правдосвіта в чоло. Він уклонився їй до землі. Ще раз поглянув на гору Вогневицю, на полум’я в небі, зітхнув радісно й пішов. Одійшовши трохи, обернувся.

— Забув спитати тебе, — загукав Правдосвіт, — чому тоді посіпаки не побачили мене в хатці твоїй?

— Невже не збагнув? — усміхнулася Вартова. — Кого Серце Народу полюбить — того не відкриє ворогам. Тому йди сміливо, синку, вперед, хай ніщо не страшить тебе…

Гірськими шляхами рушив на схід сонця Правдосвіт. Вдень спочивав у нетрях лісових, а вечорами, вночі та на світанку йшов. Живлющі потоки холодні втишували спрагу, їжу давали йому яблуні дикі, бджоли працьовиті, полонини, сповнені ягід розмаїтих.

В одному глухому селі хлопець побачив жахливе видовище. Горіла на краю села хата. Посіпаки вигнали з подвір’я господаря, його жінку та дітей, зв’язали їх ланцюгом, погнали по шляху.

Правдосвіт підійшов до сусідньої хати, запитав старого діда:

— Що діється тут, дідусю? Чим завинили ці люди?

— Хіба потрібна вина для вовка? — похмуро сказав дід. — Кусає, як скажений, та й усе. Не сплатив чоловік податку, нема чим. От і звелів Лихий Володар спалити хатину, а людей — до палацу, на вічне рабство. Тільки дівчину-калічку викинули на вулицю. Воно нікому не потрібне, само пропаде під тином…

Аж заскреготів зубами Правдосвіт. Кинутися б на поплічників чорних, та нема сили, нема меча. Діждався він, доки вороги з полоненими зникли вдалині, наблизився до згарища.

Біля спаленого подвір’я скулилася маленька постать дівчини. Вона тяжко ридала, припавши до землі. Благеньке полотняне плаття ледве прикривало худеньке тіло, на кістлявій спині лежало дві кіски, як мишачі хвости. І така вона була нещасна, така самітна перед згарищем, під непривітним хмарним небом, що серце Правдосвіта сповнилося великим жалем. На очах у нього виступили сльози. Він присів біля дівчини, погладив по голові.