Казка про Правдосвіта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Іди чоловіче, — тривожно сказала мати. — Поспішай…

— А коли надійдуть посіпаки з палацу Володаря, що тоді буде? — зітхнув батько. — Ну, та гаразд. Повірю бабі. Хай хоч син стане вільним…

— Та знай, господарю, — озвалася баба, — що козу не можна вбивати. Лиш молока краплю візьми в неї…

Пішов господар. Ждали баба й мати. І диво дивне. Не плакала дитина, дивилася голубими очима на матір, дриґала ніжками, усміхалася.

Надійшла ніч. Почалася гроза. Стало темно надворі. Лише яскраві блискавиці краяли пітьму та в горах котився гучний грім.

— Що ж він знайде в таку негоду? — ламала руки мати. — Ніч горобина, страшно й носа виткнути надвір. Ой, недобра година випала на долю синочка мого!..

Мовчала баба. Очікувала над мисочкою, де була розтерта на борошно маленька зернина.

Аж на світанку вщухла гроза.

А по тому вдерлися до хати посіпаки Володаря. Побачили дитину, зареготалися.

— Ага! Ще один слуга нашому панові, — загукали вони. — Як звати?

— Правдосвітом! — тихо мовила мати.

Благенькі стіни притулку здригнулися від реготу поплічників.

— Правдосвіт! Чи ви чули? Ха-ха-ха! Ну й вибрали наймення! Що ж, хай спробує знайти правду! Ха-ха-ха! Виросте, слугою до Володаря піде! Там йому покажемо правду! А де батько?

Мати й баба мовчали. Посіпаки розлютувалися.

— Втік? Чому мовчите?

— Пішов у гори, — нарешті вимовила мати тихим голосом. — Мені закортіло ягідок.

— Ягідок закортіло? — зловісно скрикнув головний посіпака. — Матиме за ягідки сто бичів по спині. Так і передай. Хай з’явиться до палацу Володаря.

Поїхали лакузи. Скам’яніли, завмерли від суму та горя мати з бабою. Аж після сходу сонця ввійшов до хати господар. Мокрий весь, обдертий, та веселий. В горнятку маленькому подав він трохи молока бабі.

— Маєте. Доля помогла синові нашому. Пішов я в гори. Почалася гроза. Таке ллє з неба, що світа не видно. Я заховався в печеру на горі Вогневиці…

— То печера Горицвіта — давнього героя, — мовила баба.

— Знаю. Ось навіть меча старовинного знайшов там. Бачите? Лезо, як нове, блищить. Держак срібний. Взяв я його, ніби щось в грудях загорілося. І страх пропав. І захотілося мені на волю вільну вирватися, не повертатися в рабство. Та згадав сина. Подумав, що треба знайти козу дику… Дивлюся, аж світиться щось у печері, в темному кутку. Підходжу ближче — то коза очима блимає. Я до неї, до неї. Козю, козю, кажу, козю, козю… Вона нічого. Я погладив її. Мовчить. Тоді я видоїв трохи молочка. Бачте — ваш заповіт, бабо, справджується!

Замісила баба на принесеному молоці борошенце вільного жита, спекла малесенький коржик, дала того хлібця хлопчикові. Дитина поплямкала, проковтнула. І закричала гучно, вимагаючи їсти. Мати пригорнула Правдосвіта, нагодувала. Сумно сказала чоловікові:

— Були посіпаки. Вимагали тебе до двору. Казали, що матимеш сто бичів. Ой горенько наше! Ти ж не витримаєш такої кари, пропадеш, а ми з синком самотні, безталанні залишимось!

Потемнів господар, сперся на меч. Задумався. Карби дум тяжких лягли на чолі. Нарешті стріпнувся, випростався.

— Не бувати цьому. Не торкнеться моєї спини більше палиця підлих лакуз…

— Що ти надумав? — скрикнула з острахом жінка.

— Побачиш!

Кинувся чоловік надвір, сів на коня. Хотів уже повертати до гір. Та скачуть назустріч йому посіпаки Володаря, вимахують нагаями, погрожують палицями. Бачить господар — нема рятунку. Лише на мить задумався він. А потім сильною рукою повернув коня, рушив до напасників. На сонці блиснув стародавній бойовий меч.

Заревли посіпаки. Зарепетували. Повалилися деякі з них на пилюку дороги, спливаючи кров’ю. А інші кинулися круками на сміливця, порубали його кривими шаблями.

Заклякла від жаху мати, дивлячись на те видовище. Не могла вимовити й слова. А баба суворо сказала: