— Малий ти зовсім був, синочку…
— Тепер знатиму, що шукати, — радісно сказав син. — Не лише для себе, а для всіх, для всієї землі. Благослови, нене, в дорогу невідому.
Поцілувала мати сина в чоло чисте. Наготувала в торбу йому харчу всякого, сорочечку на зміну. Надів син на ноги нові постоли, перекинув торбу за плечі, поклонився матері, потім рідній хаті.
Надворі було темно. Шлях осявали зірки. Правдосвіт поглянув на обрій. Там громадилися серед туманів високі гори.
— Терпи, мамо. Жди мене. Ждатимеш — повернусь.
Пропав Правдосвіт у темряві. Ніч проковтнула його. До ранку сиділа мати на призьбі мовчазна, захолола, ніби мертва.
А як сонце зійшло, прилетіли до хатки нужденної вершники, загриміли:
— Чому не йде твій Брехосвіт? Чи ще одсипається? Ха-ха-ха! Так ми його навчимо вставати раненько! Чому мовчиш, стара відьмо?
Не поворухнулася навіть мати від крику злобного. Дивилася смутно на далекі гори, шепотіла щось зів’ялими вустами.
— Вона божевільна, — крикнув головний лакуза. — Шукайте Брехосвіта! Тягніть його надвір.
Кинулися попихачі до хати. Перевернули все. Не знайшли Правдосвіта. Загорлали до матері:
— Куди подівся? І на дні моря знайдемо! І під землею викопаємо!
— Не знайдете! — усміхнулася мати. — Не буде в рабстві син мій Правдосвіт. Не шукайте, даремна справа…
Ой як розлютувалися лакузи! Посиніли від гніву, штовхнули матір на вулицю. Запалили притулок столітній. Спалахнуло полум’я, сягнуло неба.
— Хай пропаде й кубло зміяче! — кричали попихачі. — А ти, відьмо стара, йди жебрачкою по дорогах. І хай сміються люди над тобою. Мати Брехосвіта! Ха-ха-ха! Мати Брехосвіта!
Пошкандибала стара мати попід тинами. А вже біжать шолудиві собаки, гавкають на жінку. А вже зібралася юрба холуйська, плює на неї, кидає грудками, шпетить на всю губу. Дивляться люди з-за тинів на те ганьбище, кусають губи, шепотять прокляття. А ніхто нічого сказати не може. Бояться…
— Погоню до гір! — гримнув головний лакуза. — Спіймаєте — тягніть до палацу. Сам Володар бажає бачити цього бунтаря з таким химерним ім’ям. Чуєте?
Помчали вершники до гір. Всі стежини вкрили, мовби мошкара чорна. Коли сонце підбилося до обіду, побачили попихачі самотню постать на полонині.
— Ось він! Доганяйте!
Загуркотіли копита ковані по камінню. Засвистіли нагаї. Мов змії, помчали коні вгодовані за втікачем. А перед ними злобні пси з ошкіреними пащами, навчені хапати й рвати людей. Ой, Правдосвіте, що буде з тобою?
Побачив лиху погоню хлопець. Побіг він щодуху до скелі.. Випирає з нього дух, котиться градом піт. А погоня все ближче.
Вбіг Правдосвіт під покрив буків вікових. Перескочив потічок бурхливий. Потрапив на невелику зелену галявину. Стоїть серед галявини хатка благенька, аж світиться вся. Мохом поросла, похилилася. А біля хатки бабуся. Зігнулася вона аж до землі, руки чорні, кістляві, ніс гачком, ніби в баби-яги, пооране глибочезними зморшками лице.
А погоня вже зовсім недалеко. Ось-ось вихопиться вона на галявину.
— Йди за мною, — сказала бабуся і повела Правдосвіта до хатки. Невідомо, як протиснувся в двері високий та плечистий Правдосвіт. Виглянув у віконечко, жахнувся. Посіпаки вже мчать по галявині, гукають щось несамовито.
Причаївся Правдосвіт, навіть подих затамував. Чує він крики зловісні:
— Куди подівся втікач? Чому не хапаєте його?
— Наче крізь землю провалився. До галявини добіг і зник.
— Шукайте, може, на галявині яма є або хід підземний?
— Нема. Пусто. Скелі та колючки…
Дивується Правдосвіт. Невже вони не бачать хатки, що стоїть серед галявини? Адже ось лакузи зовсім поряд! І не скелі голі навкруги, а ніжна зелена трава. Чи не сниться йому?