Казка про Правдосвіта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не плач, — сказав він. — Не плач, дівчино. Прийде воля для народу, чуєш? І тоді сім’я твоя стане вільною. Не плач!..

Підвела дівчина замурзане пилюкою личко, глянула на Правдосвіта. Здивувався хлопець. Очі в неї були ясні, променисті. Тривожно застукало серце Правдосвіта, ніби хотіло щось сказати. Дівчина здалася хлопцеві близькою і рідною. Чому?

І згадав юнак слова Вартової Серця: «Кого серце твоє пожаліє, дуже пожаліє — то твоя наречена». Це вона! Непоказна на виду, непримітна, та в очах її сіяє вогонь краси, і серце віщує, що зійшлися назавжди…

— Не плач, — повторив Правдосвіт. — Я прийшов за тобою. Ти моя наречена.

Затихла дівчина, почувши такі слова. Поглянула ще раз на хлопця. Лице її спалахнуло щастям, стало на мить прегарним. Ще більше здивувався юнак, зрадів. А дівчина хитнула головою, сказала просто, ніби вона й чекала таких слів:

— Я згодна, хлопче. Буду твоєю нареченою. Клич мене Надією. А як звати тебе?

— Правдосвітом. Тільки знай, Надійко, що неспокійне в мене життя. Нема ні хати, ні господарства. Йду по шляху, шукаю заповітного…

— А що ж заповітне в тебе, Правдосвіте, мій сужений? — спокійно запитала дівчина.

— Країна Казки. Туди мандрую. Та не знаю, хто вкаже шлях. Коли ти сужена моя — повинна знати дорогу. Так мене вчила Вартова Серця.

Встала з пилюки придорожної Надія, припала до хлопця, ясочкою поглянула в обличчя мужнє.

— Проведу тебе, любий, до Країни Казки. Знаю дорогу.

— Звідки знаєш? Хто сказав тобі?

— Ще прабаба моя знала ту таємницю. Передала бабі, баба матері, а мати — мені. Оповідала я подругам та хлопцям, що є Країна Казки, та сміялися з мене всі. А нині ти сам бажаєш добутися туди. Ходімо. Не марнуймо часу…

Дивувалися люди сусідські. Бачили вони, як обняв високий та гарний парубок непоказну дівчину, та й пішли вони шляхом широким на схід.

— Диво дивне, — шепотіли баби старі. — Що б то могло означати? Хто він — такий жалісливий? Вже давно на нашій землі не було сердечних людей. Зачерствіли душі, зникла жалість…

— Може, Правдосвіт з’явився? — озвався хтось з молодших.

І пішло те слово між народом. Від села до села. Від поля до поля. Правдосвіт! Правдосвіт об’явився! Вийшов з гір. Іде селами. Ждіть, люди, волі!

Вірили в народі тим чуткам, бо яскраво на обрії пломеніла гора Вогневиця. Дивилися на неї люди, ждали сподіваного часу, повнилися ненавистю до ворогів лютих.

І докотилися чутки до палацу Лихого Володаря. Як чорна хмара, розлютився він. Скликав головних слуг, гримнув на них:

— Чули, що мовиться в народі? Правдосвіт вийшов з гірських криївок, пішов по селах. Чому не схопили його ще досі? Чому не бережете свого Володаря?

Вихором зірвалися лакузи з місця, помчали до війська, зібрали поплічників. Загриміли копита по шляхах, загавкали пси сторожові. Піднялася над землею курява. Врізнобіч поскакали загони на пошуки Правдосвіта.

А хлопець з Надійкою вже минули багато рік повноводих, нетрів лісових густих, полів широких панських. На обрії майоріли височенні гори з крижаними шапками на вершинах. Таких ще не бачив у своєму житті Правдосвіт. Надія вказала на ті гори, мовила:

— Там, за білими вершинами, Країна Казки.

— Тоді спішімо, наречена моя!

— Зажди. Чомусь тривожиться серце моє…

Лягла Надія на землю, притулила вухо до шляху. Занепокоїлась.

— Чути погоню, любий Правдосвіте. Вже недалеко. Сотні вершників скачуть за нами…

— Що ж будемо діяти? Навіть заховатися нема де. Поле навкруги пустинне…

— Не журися, сужений мій. Зарадимо горю…

А вже ближчає курява страшна. А вже чути далекі крики лютих посіпак. Махнула рукою дівчина, промовила слово чарівне. Розлилася вона озером степовим, криштальним. Став біля озера, над берегом, Правдосвіт явором високим, густолистим.