Казка про Правдосвіта: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пам’ятай про заповіт, жінко. Здійсниться надія народу. Три знаки над сином твоїм Правдосвітом. Народження його освятило вільне молоко, укріпило вільне зерно, шлях його окропила вільна кров. Чоловік твій, взявши меча до рук, став вільним! Бережи сина, жінко!

Пішла баба.

Залишилась мати з маленьким Правдосвітом. Поховала посічене тіло чоловіка. Проливала сльози над могилою. Ходила на панщину сіяти, полоти та жати.

Минали засніжені зими, сльотисті осені, квітучі весни, буйні, багаті літа.

Виростав хлопчик Правдосвіт.

Став ходити. Навчився розмовляти. Вже помагав мамі по господарству, полов просо на городі, носив воду від криниці, ходив з нею на широкі панські лани.

Вечорами любив син слухати казки. Тихо розповідала їх мати, бо посіпаки Володаря карали людей за стародавні казки. До півночі не спав Правдосвіт, переживав пригоди великих героїв, уявляв себе поряд з ними. І все запитував:

— А де нині, мамо, герої? Чом не видно їх? Де кінь Герояр, про якого ти розповіла? Де меч Вогневид? Де сміливі вояки?

— Тихо, синку, — шепотіла злякана мати. — Не кричи так. Почують, біда буде. Не скажу тобі нічого, синочку, не знаю. Виростеш — сам дізнаєшся про все…

Минали роки.

Виростав, мужнів Правдосвіт. Та чомусь обминали його в селі товариші, дівчата, хоч гарний і сильний був він. Дивувався хлопець. Знову питав матері.

— Ймення твого бояться, синку, — сказала мати. — За правду посіпаки Володаря б’ють. Тому не хочуть люди на віть наймення твого промовляти…

Йшов хлопець до однолітків своїх, звертався до них:

— Хлопці, чому ви такі лякливі? Чи не чули ви казок від своїх матерів? Чи не знаєте ви про героїв великих? Про коня Герояра, що переносить через прірви широкі? Про меча Вогневида, що рубає ворогів? Чому ж ви такі боязкі?

— Знайшов дурних! — шепотіли хлопці, ховаючи очі. — Батька його посікли на капусту, хоче й нас призвести. Не бажаємо слухати казок та твоїх дурних речей. Вигадки то все. Не Правдосвіт ти, а Брехосвіт!

Зареготалися люди, почувши те слово. І пішло гуляти по селу — Брехосвіт.

Засумував хлопець. А тут ще посіпаки навідалися до хати нужденної. Звеліли матері:

— Синові твоєму сповняється завтра п’ятнадцять літ. Пора до роботи. Хай з’явиться до палацу. Буде служити Володареві. Ха-ха-ха! Побачимо, як він там послужить з найменням своїм!..

Не спала мати всю ніч. Не спав син.

Думали думу тяжку.

— Замучать тебе, синку. Не забудуть вони тих посіпак, що впали від руки батька твого…

— Не піду я в палац, — вирішив син. — Піду в гори, пошукаю долі вільної…

Заплакала сива мати. Вдарилась грудьми об землю, як чайка степова.

— Одна-однісінька залишуся на білім світі. Нікому буде очей закрити. Нікому поплакати над домовиною. І ти пропадеш, мій синочку, в горах. Вовки-сіромахи розтягнуть кості твої, круки вип’ють очі ясні! Ой горенько моє тяжкеє!..

Мовчав Правдосвіт. Думав тяжко. Нарешті сказав:

— Ти розповідала мені, нене, казки про богатирів предковічних. На розпутті треба вибирати шлях. Який же мені обрати, матусю?

Витерла мати сльози. Обняла сина, пестила кучері буйні. Зітхнувши, мовила сумно:

— Що можна вдіяти, дитино моя? Правда твоя. І моє серце каже те саме. Не слухай плачу мого. То горе вікове, материнське виливається в сльозах. Залишишся тут — заб’ють тебе посіпаки до смерті. В рабстві помреш. Підеш в гори — вільний будеш, хоч і згинути можеш. Баба-повитуха заповіт лишила для тебе, що звільниш ти землю рідну од неволі. Тільки не знаю, як ти це можеш зробити, де силу таку візьмеш?

Стрепенувся Правдосвіт, почувши мову материну.

— Чому не сказала одразу про той заповіт?