Оскар і рожева пані: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Десятьом рокам?

— Так. Один день дорівнює десятьом рокам.

— Значить, через дванадцять днів мені виповниться сто тридцять років!

— Так. Уявляєш?

Бабця-Ружа поцілувала мене (я відчував, що вона увійшла в смак), а потім пішла.

Так от, Боже, сьогодні вранці я народився, хоча усвідомив це не одразу. Це стало зрозуміліше ближче до полудня. Коли мені виповнилося п’ять років, я почав себе усвідомлювати, але виграв небагато, бо дізнатися про свій стан. Зараз увечері мені десять, це — вік розуму. Тому у мене прохання: коли ти маєш щось сповістити мені, як оце опівдні, на мої п’ять років, роби це не так брутально. Дякую.

До завтра, цілую,

Оскар.

P.S. Хотів у тебе дещо попросити. Я знаю, що маю право лише на одне бажання, але те, яке я щойно висловив, це заледве чи бажання, радше побажання.

Я згоден, щоб ти прийшов до мене. У мою свідомість. Гадаю, це виглядатиме вражаюче. Було б добре, якби ти зробив це для мене. Я приймаю з восьмої години ранку до дев’ятої вечора. Решту часу я сплю. Іноді через ліки я час від часу дрімаю навіть удень. Але якщо ти застанеш мене у такому стані, не вагайся — буди. Було б дурістю розминутися на якусь хвилину, хіба ні?

Сьогодні я пережив юність, і не все минуло гладенько. Отака от історія! Я мав купу клопотів зі своїми товаришами та батьками, і все через дівчат. Зараз увечері я не шкодую, що мені двадцять, бо можу собі сказати, ух, найгірше вже позаду. Статеве дозрівання — красненько дякую! Одного разу цілком достатньо!

Передусім, Боже, хочу зауважити, що ти не прийшов. Сьогодні, через проблеми статевого дозрівання, я дуже мало спав, тож не повинен був тебе проґавити. І потім повторюю ще раз: якщо кунятиму — поторсай мене.

Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була вже тут. За сніданком вона розповідала мені про свої бої з Королівською Цицькою, бельгійською кечисткою, яка щодня поглинала по три кілограми сирого м’яса, заливаючи його бочкою пива; казали, що Королівська Цицька, через бродіння м’яса у пиві, найбільше вражала своїх суперників смородом із пащі та що завдяки йому, і тільки йому, вона клала їх на лопатки. Щоб її перемогти, Бабці-Ружі довелося вигадати нову тактику: натягнути просочений лавандою каптур і назватися Шорницею з Карпантра. Кеч, щоразу підкреслює вона, вимагає м’язів і на мізках.

— Кого ти по справжньому любиш, Оскаре?

— Тут, у лікарні?

— Так.

— Шинку, Ейнштейна і Поп Корна.

— А серед дівчат?

Це запитання загнало мене на слизьке. Я не хотів відповідати. Але Бабця-Ружа чекала, а клеїти дурня перед кечисткою міжнародного рівня надто довго не можна.

— Пеггі Блу.

Пеггі Блу — це блакитна дівчинка. Вона живе у передостанній палаті наприкінці коридору. Вона мило посміхається, але майже не розмовляє. Немов фея, яка на короткий момент зупинилася перепочити в лікарні. У неї складна хвороба, хвороба блакиті, проблема крові, яка мусить, але не тече до легень і раптово надає всій шкірі блакитного відтінку. Вона чекає на операцію, яка зробить її шкіру рожевою. Як на мене, то надаремно, Пеггі Блу дуже гарно в блакитному. Навколо неї панують світло й тиша. Коли до неї підходиш, виникає враження, що ти заходиш до каплиці.

— Ти сказав їй про це?

— Не можу ж я отак стати перед нею і сказати: «Пеггі Блу, ти мені дуже подобаєшся».

— Чом би й ні?

— Я навіть не знаю, чи їй відомо, що я існую.

— От тобі ще одна причина.

— Ви бачили, яка у мене голова? Їй мали б подобатися прибульці з інших планет, а я в цьому не впевнений.

— Як на мене, Оскаре, ти дуже гарний.

Тут Бабця-Ружа пригальмувала нашу розмову. Приємно чути такі речі, ти тремтиш, не знаєш, що й відповісти.

— Не хочу зваблювати лише своїм зовнішнім виглядом, Бабцю-Ружо.