Оскар і рожева пані: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так. Я хочу спати.

Вони зрозуміли, що мусять іти. Їм було страшенно незручно. І вони ніяк не могли наважитися. Я відчував, що вони хочуть поговорити, але не знаходять слів. Мені подобалося дивитись, як тепер страждають вони.

Потім мама кинулася до мене, міцно обняла й промовила здавленим голосом:

— Я люблю тебе, Оскаре, я так тебе люблю.

Я хотів опиратися, але в останню мить поступився; пригадалися давні часи, часи, коли мене просто пестили, часи, коли вона без тривоги в голосі казала, що любить мене.

Після цього я, видно, трохи задрімав.

Бабця-Ружа — чемпіонка з пробудження. Вона завжди приходить на фінішну пряму якраз тоді, як я розплющую очі. І в цю мить вона завжди усміхається.

— Ну, як батьки?

— Як завжди, нездари. Подарували «Лускунчика».

— «Лускунчика»? Цікаво. У мене була подруга, яку звали так само. Справжня чемпіонка. Вона ламала шиї суперників між стегнами. А Пеггі Блу, ти ходив до неї?

— Не говоріть мені про неї. Вона заручена з Поп Корном.

— Це вона тобі сказала?

— Ні, він.

— Він блефує!

— Не думаю. Я певен, що він їй подобається більше, ніж я. Він сильніший і викликає більше довіри.

— Кажу тобі, він блефує! На рингу я скидалася на мишку, але перемагала кечисток, схожих на китів чи гіпопотамів. Наприклад, Плам Пудинг — ірландку, сто п’ятдесят кіло натщесерце у самих трусиках, ще до того, як вона допалася до свого улюбленого пива «Гіннес» — передпліччя, як мої стегна, біцепси, як окости, ноги такі, що я не могла їх охопити. Ні талії, ні якогось виступу. Непереможна!

— Що ж Ви зробили?

— Коли ні за що вчепитись, це означає, що вона вся округла й постійно вислизає з рук. Я змусила її побігати, щоб виснажити, а потім таки перекинула цю Плам Пудинг. Щоб її підняти, довелось застосувати лебідку. Ти, Оскарику, тендітний статурою, і з тебе не наробиш багато біфштексів, це точно, але привабливість залежить не лише від кісток і м’яса, вона залежить і від душевних якостей. А цього в тебе, хоч греблю гати.

— У мене?

— Йди до Пеггі Блу і розкажи їй все, що в тебе на серці.

— Я трохи стомився.

— Стомився? Скільки тобі зараз років? Вісімнадцять? У вісімнадцять ніхто не стомлюється.

У Бабці-Ружі така манера розмовляти, що додає енергії.

Споночіло, у сутінках звуки відлунювали гучніше, у коридорному лінолеумі відбивався місяць.

Я зайшов до Пеггі і простягнув їй свій плеєр.

— Візьми. Послухай «Вальс сніжинок». Це настільки гарно, що я щоразу думаю про тебе.

Пеггі слухала «Вальс сніжинок». І посміхалась, ніби її давній друг — вальс — нашіптував їй на вухо щось кумедне.

Повертаючи плеєр, вона сказала:

— Дуже гарно.

Це було її перше слово. Класно, як на перше слово?