Оскар і рожева пані: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання.

Одразу хочу тебе попередити, що я ненавиджу писати. Хіба що вже конче потрібно. Бо писати — це наче чіпляти гірлянду, помпон, удавану усмішку, стрічечку тощо. Писати — це ніщо інше, як прикрашати, прибріхуючи. Такі собі хитрощі дорослих.

Докази? Візьми, наприклад, початок мого листа: «Мене звуть Оскар, мені десять років, я підпалив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання», я міг би взяти й написати «Мене звуть Яйцеголовий, на вигляд мені сім років, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».

Але якщо я так напишу, це виглядатиме негарно, і я тебе менше цікавитиму. Мені ж потрібно, щоб ти зацікавився.

Мені навіть підійшло б, якби ти знайшов час зробити мені дві-три послуги.

Пояснюю.

Лікарня — суперсимпатичне місце, де повно дорослих у гарному настрої, які голосно розмовляють, багато іграшок і рожевих пань, які хочуть гратися з дітьми, а також друзів, які завжди готові прийти на допомогу, як от: Шинка, Ейнштейн або Поп Корн, коротше кажучи, лікарня — це рай, якщо ти належиш до хворих, які радують.

Я ж більше не радую. Відколи мені зробили пересадку кісткового мозку, я добре відчуваю, що більше не радую. Коли лікар Дюссельдорф оглядає мене вранці, моє серце завмирає — я його засмучую. Він мовчки дивиться на мене так, ніби я припустився якоїсь помилки. Хоча я доклав зусиль в усьому, що стосувалося операції: був слухняним, дозволив усипити себе, терпів біль і не кричав, приймав усі ліки. Іноді мені хочеться накричати на нього, сказати, що, можливо, це він, лікар Дюссельдорф, зі своїми чорними бровами, продув операцію. Та коли я бачу який він нещасний, образливі слова застряють у мене в горлі. І що більше лікар Дюссельдорф мовчить, дивлячись на мене поглядом, що просить вибачення, то більше я почуваюся винним. Я зрозумів, що став кепським хворим, хворим, який руйнує віру у те, що медицина — це прекрасно.

Думка лікаря заразна. Тепер увесь поверх, медсестри, інтерни і прибиральниці дивляться на мене однаково. Вони сумні, коли у мене гарний настрій, змушують себе сміятися, коли я розказую анекдот. Справді, ми більше не регочемо так, як раніше.

Не змінилася тільки Бабця-Ружа. У будь-якому разі вона, як на мене, надто стара, щоби змінюватися. Окрім того, вона також занадто Бабця-Ружа. Я не пояснюватиму тобі, хто така Бабця-Ружа, Господи, оскільки вона твоя хороша подруга; власне вона й порадила тобі написати. Проблема в тому, що лише я називаю її «Бабцею-Ружою». Тож тобі доведеться зробити зусилля, аби зрозуміти, кого я маю на увазі: серед жінок у рожевих халатах, які приходять ззовні, щоб якийсь час побути з хворими дітьми, вона найстарша.

— Скільки Вам років, Бабцю-Ружо?

— Ти можеш запам’ятати число з тринадцяти цифр, Оскарику?

— О! Ви глузуєте!

— Ні. Тут у жодному разі не повинні знати, скільки мені років, інакше мене виженуть, і ми більше не бачитимемось.

— Чому?

— Я тут контрабандою. Для рожевих пань існує певна вікова межа. Я ж її вже давно перейшла.

— Ви «прострочені»?

— Так.

— Як йогурт?

— Тс-с-с…

— О’кей. Мовчу.

З її боку дуже сміливо поділитися своєю таємницею зі мною. Але їй випав хороший номер. Я мовчатиму, навіть якщо мене дивує, що, з огляду на всі зморшки, які сонячними промінцями розбіглися довкола її очей, досі ніхто нічого не запідозрив.

Наступного разу я довідався про ще одну її таємницю, і от тепер, це вже точно, ти її впізнаєш, Боже.

Ми гуляли в парку лікарні, і вона наступила на собачі екскременти.

— Лайно!

— Бабцю-Ружо, Ви кажете погані слова.

— Слухай, малий, дай мені спокій на мить, я висловлююся так, як хочу.

— Ох, Бабцю-Ружо!

— Ворушись. Ми на прогулянці, а не на перегонах слимаків.