Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!
Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.
Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!
Втім, перспектива бути зачиненим у темряві мене не турбувала, бо я більше не хотів нікого бачити, а ще ноги й руки не слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.
Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім’я:
— Оскаре! Оскаре!
Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.
Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев’яних підошов на черевиках пані Н’да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам’ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.
Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?
— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?
— Хочу бачити Бабцю-Ружу.
— Випий води.
— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.
— З’їж шматочок…
— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.
Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.
На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.
— Знайдіть цю жінку!
Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.
Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.
— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.
— Що нам до того.
— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.
— Мені байдуже.
— Що трапилось?
— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.
Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.