Оскар і рожева пані: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отоді я зрозумів, що мої батьки — це двоє легкодухів. Гірше, двоє легкодухів, які й мене вважають легкодухом!

Оскільки в кімнаті загрюкали стільцями, я здогадався, що вони зараз вийдуть, і відчинив перші-ліпші двері.

Ось так я й опинився у комірчині для віників, де провів решту ранку, бо, можливо, тобі це невідомо, Господи, але комірчини для віників відчиняються не зсередини, а ззовні, наче є загроза, що вночі віники, відра та ганчірки повтікають!

Втім, перспектива бути зачиненим у темряві мене не турбувала, бо я більше не хотів нікого бачити, а ще ноги й руки не слухалися мене після перенесеного шоку, якого мені завдало те, що я почув.

Близько дванадцятої я відчув, як поверхом вище почалась метушня. Я слухав кроки, тупотіння. Потім зусібіч залунало моє ім’я:

— Оскаре! Оскаре!

Я втішався тим, що чую, як мене кличуть, і не відповідаю. Мені хотілось дозолити всьому світові.

Потім я, здається, трохи поспав, а тоді почув човгання дерев’яних підошов на черевиках пані Н’да, прибиральниці. Вона відчинила двері, і тут ми справді налякали одне одного, закричали, як навіжені: вона — тому, що не очікувала знайти мене тут, а я — тому, що не пам’ятав, наскільки вона чорношкіра. Ні того, що вона могла кричати так голосно.

Потім настало справжнє стовпотворіння. Збіглися всі: лікар Дюссельдорф, старша медсестра, чергові медсестри, інші прибиральниці. Замість того, щоб, як я думав, насварити мене, вони почувалися винними, і я зрозумів, що треба негайно використати ситуацію.

— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.

— Де ти був, Оскаре? Як ти себе почуваєш?

— Я хочу бачити Бабцю-Ружу.

— Чого ти заліз у цю комірчину? Ти за кимсь стежив? Ти щось почув?

— Хочу бачити Бабцю-Ружу.

— Випий води.

— Ні, хочу бачити Бабцю-Ружу.

— З’їж шматочок…

— Ні. Я хочу бачити Бабцю-Ружу.

Я був, як граніт. Скеля. Бетонна стіна. І на те не було ради. Я навіть не слухав, що вони там казали. Я хотів бачити Бабцю-Ружу.

На відміну від своїх колег, лікар Дюссельдорф виглядав розгубленим через те, що не міг на мене вплинути. Нарешті, він здався.

— Знайдіть цю жінку!

Тоді я погодився відпочити і трохи поспав у своїй палаті.

Коли я прокинувся, Бабця-Ружа була поряд. Вона усміхалась.

— Браво, Оскаре, твоя витівка виявилася вдалою. Вони отримали такого ляпаса. Як результат — тепер вони мені заздрять.

— Що нам до того.

— Вони хороші люди, Оскаре. Дуже хороші люди.

— Мені байдуже.

— Що трапилось?

— Лікар Дюссельдорф сказав моїм батькам, що я помру, і вони втекли. Я їх ненавиджу.

Я все докладно їй розповів, як оце тобі, Господи.