Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Праля? — заволав він, забувши про всякий страх. — Я містер Жабс, викрадач автомобілів, руйнівник тюрм, Жабс, який завжди виходить сухим із води! Сидіть, як миші, і побачите, що таке справжня їзда, якщо довірилися найславнішому, найвправнішому та найхоробрішому Жабсові!

Страшенно закричавши, всі, хто був у кабіні, схопилися з місць і накинулись на Жабса.

— Хапайте його! — закричали вони. — Хапайте триклятого Жабса, це він крав наш автомобіль! В’яжіть його, куйте в кайдани, тягніть до найближчого поліційного відділку! Завдамо цьому відчайдухові та головорізові!

Але! Чомусь їм не спало на думку, що спершу було б краще (і мудріше) зупинити автомобіль, а потім братися за інше. Жабс різко вивернув кермо, машина рвонула на узбіччя, протаранила низькорослий живопліт і… Карколомний стрибок, потужний удар — і колеса автомобіля стали місити густу багнюку жабника.

Жабс відчув, як злітає вгору його тіло, як воно кудись летить — стрімко, легко, наче ластівка. Йому сподобалося відчуття польоту, та тільки він устиг подумати, що летітиме так, поки в нього виростуть крила, і стане він із Жабса Жабоптахсом, коли політ скінчився, і довелося приземлятися, ляпнувшись спиною на густу і м’якеньку лугову траву. Упавши, Жабс відразу ж сів — і побачив і автомобіль, який вже майже весь сховався під водою, і джентльменів з водієм, які у довгих своїх пальтах безпорадно борсалися у воді.

Жабс швиденько схопився на ноги та щодуху дременув полями, він продирався через живоплоти, плигав через рівчаки та важко гупав по землі, аж поки сили не покинули його остаточно і довелося перейти на тихий крок. Трохи відсапавшись, Жабс знову зміг спокійно думати, і він захихотів, тоді засміявся, а під кінець уже так реготався, що аж присів під живоплотом.

— Хо-хо! — кричав він у захваті від самого себе. — І знову Жабс! Жабс, як завжди, виходить переможцем! Хто зміг зробити так, що його взяли в машину? Кому вдалося сісти на сидіння спереду через удавану задуху? Хто змусив їх пустити Жабса за кермо? А хто завіз їх до жабника? І хто утік від них, із-під самого носа, кумедно злинувши в повітря та навіть подряпинки при цьому не отримавши, хто залишив отих дурних і лютих подорожніх посеред болота, там, де їм і належить бути? Ну звісно, Жабс, розумний Жабс, великий, незрівнянний Жабс!

І знову він завів свою пісню, і знову лунав його піднесений голос.

— О, який я розумний! Який розумний, який розумний, який я розу…

Здаля долинув якийсь шум, Жабс обернувся на звук, придивився і… О жах!.. О мука!.. О лишенько!..

За два лани виднілися шофер у гетрах і двійко тутешніх кремезних полісменів, які дуже швидко наближалися до Жабса!

Нещасний Жабс схопився з місця і, не чуючи ніг під собою, кинувся бігти.

— Ох, ох! — охкав Жабс, важко біжучи. — Який же я осел! Самозакоханий, дурний ослисько! І треба було чванитися? І треба було верещати і співати свої пісні? Сидіти пеньком і вихвалявся на всю губу? Ох! Ох! Ох!..

Жабс озирнувся — і ледь не зомлів: його вже наздоганяли! Він мчав так, що тільки лапи лопотіли, і, раз за разом озираючись, бачив, як невблаганно скорочується відстань між ним та переслідувачами. Жабс біг як міг, але тіло його було надто огрядним, а ноги — надто короткими, а джентльмени ближчали та ближчали. Він відчував: ще трохи, і вони його наздоженуть. Жабс біг, не розбираючи шляху, він пер наосліп куди доведеться, зиркаючи через плече на ворогів, які вже святкували перемогу, аж раптом під ногами розверзлася земля, і Жабс, хапаючи руками повітря, бухнув з головою у глибоку, швидкоплинну воду, яка з нездоланною силою понесла його далі. І до Жабса дійшло, що він, у нападі сліпої паніки, просто шубувснув у річку!

Він виринув на поверхню, спробував схопитися за очерет над річкою, та дужа течія відірвала Жабса від нього і понесла далі.

— Хай йому біс! — ледь вимовив нещасний Жабс. — Щоб я ще колись крав автомобілі!.. Щоб я коли-небудь співав отих дурних пісень! — і він поплив униз по річці, відсапуючись і відпльовуючись.

Скоро Жабс помітив у березі велику чорну нору, трохи вище голови, і коли течія проносила його повз неї, він підтягнувся, схопився лапкою за край нори і так повис. Потім повільно, через силу, став вилазити з води, аж поки врешті сперся ліктями об край нори, і висів отак кілька хвилин, важко дихаючи та відсапуючись, виснажений до краю.

Поки він зітхав, сопів, вдивлявся перед себе в чорну нірку, в ній щось заблищало, заворушилося щось брунатне, наближаючись до Жабса й чимраз чіткіше набуваючи обрисів мордочки, і — о диво! — Жабс упізнав цю мордочку! Брунатну, невеличку, з вусиками. Округлу, серйозну, з охайними вушками та шовковистою шерсткою.

То був Ондатр!..

Розділ одинадцятий

“ЯК ЛІТНЯ ЗЛИВА, ГРЯНУВ ПЛАЧ…”

З нірки показалася охайна брунатна лапка, вона міцно схопила Жабса за комір, рвучко підняла і потягнула до себе. Жабс, важкий від води, поволі, але невідступно став виростати над краєм нірки, аж поки весь не опинився в холі — цілий та неушкоджений, обліплений брудом та водоростями, мокрий як хлющ, але цілком щасливий від того, що він у домі свого друга, від якого не треба ховатися чи втікати, перед яким не треба прикидатися пралею та приховувати своє справжнє обличчя — обличчя джентльмена зі знатного роду.

— Ох, Ондатрику! — радісно кричав він. — За той час, поки мене не було, стільки всього довелося пережити — ти просто уявити собі не можеш! Такі випробування, такі митарства — і я з честю витримав усе! Як я тікав, як я маскувався, як я хитрував — та що б не задумав, усе вдавалося! Я був ув’язнений — і от вирвався на волю, авжеж! Мене кинули в канал — а я виплив на берег! Украв коня — і продав його за кругленьку суму! Я всіх дурив, виробляв, що хотів! Ех, що не кажи, а таких кмітливців, як я, ще пошукати! А як тобі сподобається моя остання витівка? Зараз я тобі все розповім, а ти наберися терпіння і…

— Жабсе, — промовив Ондатр серйозно, тоном, який не терпить заперечень, — негайно йди нагору, зніми з себе це рам’я, яке, схоже, належало якійсь пралі, причепурись як слід, підбери собі щось із мого гардеробу і спустися назад джентльменом. Я в житті не бачив звіра, який скидався б водночас на жебрака, замурзяку та голодранця більше за тебе! Все, годі плескати язиком і пручатися, роби, що тобі кажуть! А вже після того ми й поговоримо!

Спершу Жабс хотів зупинитися і щось відповісти. Мало того, що в неволі над ним збиткувалися як хотіли, то вже й тут — в Ондатра вдома! — починається та сама історія! Та варто йому було поглянути у дзеркало над поличкою для капелюхів і побачити своє відображення, облізлий чорний чепець, що чудернацько наповз на одне око, як бажання сперечатися відразу ж зникло, і Жабс швидко, аж спотикаючись, почалапав сходами нагору, де в Ондатра була гардеробна. Там він як слід помився, причесався, перевдягнувся і довго викручувався перед дзеркалом, досхочу насолоджуючись новим відображенням, і все думав, яким закінченим ідіотом треба бути, аби прийняти його за пралю.

Коли він спустився вниз, на столі вже парував обід. Жабс дуже зрадів, побачивши накритий стіл, бо відколи циган погодував його смачним сніданком, довелося пережити кілька втомливих подій і ще добряче побігати. За їжею Жабс оповів Ондатрові усі свої пригоди, особливо наголошуючи на власній винахідливості, холоднокровності у важких ситуаціях, на вигадливості при розв’язанні складних питань, і якщо його послухати, то весь цей час він просто розважався. Та що більше він теревенив і вихвалявся, то більше супився мовчазний Ондатр. Коли ж той на хвильку замовк, він, скориставшись паузою, сказав:

— Послухай, Жабсе. Я не хочу тебе ображати, а надто після всього пережитого, але скажи: чи ти не бачиш, яким був безмозклим віслюком? Сам кажеш, на тебе надягали наручники, тебе саджали в тюрму, морили голодом, цькували, лякали, принижували, насміхалися, а ще — та це ж просто ганьба! — якась баба жбурнула тебе у воду. Скажи мені, що тут смішного? Що тебе тішить? І все тому, що закортіло вкрасти чужий автомобіль. Ти чудово знаєш, що від машин тобі ніякої користі, крім клопоту, і так було завжди. Ну не йде тобі ця справа — а вона таки не йде, бо варто тобі п’ять хвилин просидіти за кермом — і ти уже в халепі! — то навіщо ж повторюватися? Хочеться гострих відчуттів — зламай собі лапу або пусти за вітром свої статки, але ж навіщо проситися за ґрати? Коли ти вже порозумнішаєш, навчишся думати про друзів і робити так, щоб усі думали про тебе тільки добре? Ти гадаєш, приємно почути на прогулянці, що мій друг — каторжник?

Жабс мав одну золоту рису: він був дуже добросердим і ніколи не тримав зла на справжніх друзів, коли ті давали йому прочухана. Навіть коли поїдом його їли, Жабс завжди з розумінням ставився до нотацій. Тож поки Ондатр сердито вичитував його, Жабс упівголоса бурмотів:

— А все одно була кумедія! Всім кумедіям кумедія! — і якось дивно, здушено вуркав: — Кх-і-к-к-к!.. Біп-п-п, — і видавав інші звуки, схожі на здушене форкання чи на шипіння содової у пляшці, та коли Ондатр скінчив, він глибоко зітхнув і мовив, беззлобно та покірливо:

— Твоя правда, Ондатрику! Ти завжди такий розважливий! Так, я був самозакоханим старим віслюком, тепер я це бачу. Але тепер буду нормальним Жабсом і ніколи більше так не робитиму. А що стосується автомобілів, то я вже охолов до них, відразу після того, як оце пірнув у твою любу річку. Розумієш, коли я висів, учепившись за поріг твоєї нори, і відсапувався, мені сяйнула думка — то була справді чудова думка! — про моторні човни… Ну ж бо, старий, не хвилюйся так, заспокойся і не сумуй, це ж була тільки думка, і більше до цієї теми не повернемося. Поп’ємо кави, покуримо, потеревенимо про те, про се, а потім я спокійно піду до Жабс-холу, переберуся у свій одяг і заживемо так, як раніше. Я ситий пригодами по горло. Заживу спокійним, розважливим життям респектабельної особи, піклуватимуся про своє майно, примножуватиму його, а на дозвіллі займуся квітникарством. Коли до мене будуть приходити друзі, я завжди матиму чим їх почастувати. А ще куплю собі поні та невеличку коляску, і кататимусь по околицях, як у старі добрі часи, поки мені не набридло сидіти на одному місці й потягнуло в мандри.

— Спокійно підеш до Жабс-холу? — зойкнув Ондатр, страх як розхвилювавшись. — Що ти верзеш? Тобто ти ще нічого не чув?