Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А й справді, як я сам не здогадався, — пробурмотів Ондатр і поспішив додому. Забігши до нірки, він витяг кошика, накидав у нього нехитрих наїдків, не забуваючи поміж усім про походеньки та уподобання чужинця-морехода, поклав довгу французьку хлібину, ковбасу, що густо віддавала часником, сир, який аж сльозився, баклажку в солом’яній оправі та з довгою шийкою, в якій плескалося сонце, зібране й розлите на далеких сонячних пагорбах. Зібравши кошик, поспішив назад, і коли вони викладали наїдки на придорожню траву, тільки шарівся від задоволення, слухаючи, як старий морський вовк вихваляє його смак і завбачливість.

Морський Щур трохи втамував голод і відразу ж став розповідати про свій останній рейс, і Ондатр, який ніколи не бачив моря, переносився разом з ним з одного іспанського порту до іншого, сходив на берег у Лісабоні, Порту, Бордо, побував у гарних гаванях Корнуолу і Девону, поки, здолавши спротив стількох зустрічних вітрів, не опинився на берегах Ла-Маншу, на тому самому причалі, де Щур зійшов на сушу, по горло ситий штормами і негодою, а в повітрі пахло іншою весною, і Щур, напоєний її повівом, рушив у довгу путь углиб суходолу, маючи на меті тільки одне: пожити десь на тихенькій садибі, куди не долинають звуки морського прибою.

Завмираючи, тремтячи від хвилювання, Ондатр миля за милею ступав за Шукачем Пригод, проминав буремні гавані та тісні рейди, бухтові мілини в години припливу, петляв річками, які ховали за різкими закрутами жваві містечка, і, сумно зітхнувши, залишив його на тоскній фермі у глибині острова, про яку не хотілося навіть чути.

Вони вже пообідали, Мореплавець відпочив, поновив сили, голос його знову бринів, а в очах світився вогник, наче відбите світло далекого маяка, і він наповнив свого келиха сяйливим червоним вином із Півдня, подався трохи до Ондатра, заговорив — і знову цілковито заволодів усім його єством.

В Ондатрових очах пінисто плескалися сіро- зелені хвилі північних морів, у келиху горів полум’яний рубін, здавалося, що це палає серце півдня, пульсуючи перед тими, хто знайде в собі сили відгукнутися на нього. І ці два вогники, зелений та червоний, заволоділи Ондатром, зачарували його, позбавивши сил. Безмовний світ, що не лежав у цьому сяйві, відступив удалечінь, розчинився в тумані. А розмова — чарівна розмова — точилася далі. Та чи й можна назвати це розмовою, якщо подеколи вона перетікала у пісню матросів, коли ті витравлюють з глибин стікаючий водою якір, у дуже ляскання вітрил, які шарпає північно-східний вітер, у баладу рибалки, що бовваніє на тлі абрикосового присмеркового неба й тягне з моря свої сіті, у бринькання гітар та мандолін, що долинає із гондол та шлюпок? Або переливалася у посвист вітру, спочатку жалібний, а з холодами — пронизливо-сердитий, і він то різко завивав, то бринів, як струна, сховавшись за шкаториною повного вітрила. І зачарований слухач неначе наяву чув ці звуки, так само, як і голодні скарги морських чайок, і глухий гуркіт хвиль, що б’ються об берег, і обурене шелестіння гальки. Опісля звуки знов переливалися в розмову, й Ондатр, якому серце рвалося з грудей, ставав свідком пригод, що відбувалися у доброму десятку портів: бійки, втечі, чвари, дружба, непорушні обіцянки. Він шукав скарби на різних островах, рибалив у тихих лагунах і цілими днями дрімав на білому піску. Він слухав про риболовлю у глибоких морях, про велику сріблясту поживу, що її приносять рибальські сіті з милю завдовжки, про шквальні бурі, про шум прибою в безмісячну ніч, про високий ніс величезного лайнера, що проглядає крізь клуби туману, про радість від повернення додому, про округлі миси, про сяйливі бухтові вогні, про розпливчасті гурти у гавані, про радісні крики і сплеск перліню, про підйоми стрімкими вуличками до затишного світла за червоними фіранками.

Ондатр марив, і, наче уві сні, дивився він, як Шукач Пригод підводиться з землі, не припиняючи своєї мови та не зводячи з нього чіпкого погляду очей, де сірий колір назавжди перемішався з морськими барвами.

— А зараз, — казав він розважливо, — я знов у дорозі, прямую на південь, і не один день мені доведеться топтати дорожній пил, поки дістануся сіренького містечка на крутому схилі гавані. Там через чорні пройми дверей ти дивишся на кам’яні сходові марші, над якими нависають густі зарості рожевої валеріани, і сходи ті ведуть до латки блискучої блакитної водиці. Гойдаються малі човни, прив’язані до швартувальних кілець і до пілерсів, і барви їхні такі ж веселі, як і тоді, коли я лазив поміж ними ще малим. Вистрибують у припливних водах лососі, біля набережних і пляжів міняться на сонці косяки макрелі, а за вікнами день і ніч пропливають величезні кораблі, то поспішаючи до причалу, то вирушаючи у відкрите море. Рано чи пізно туди стікаються кораблі всіх морських держав, і там я дочекаюся свого часу, і корабель, призначений мені провидінням, кине в бухті свого якоря. Я не випереджатиму подій, я просто буду чекати і пильнувати, поки кінець кінцем мені трапиться моє суденце: воно верпуватиме посеред бухти, навантажене по самий бушприт, який, немов дороговказ, намітить шлях із гавані. І я прослизну на його борт, на човні чи по канату, а потім, одного ранку, прокинуся під співи та біганину матросів, під брязкання кабестану і дзенькіт якірного ланцюга, що підіймається на палубу. Ми підіймемо клівер і фок, а білі будинки на узбережжі бухти повільно пропливатимуть повз нас, а потім ми вийдемо з гавані — і щасливої дороги! Потім корабель, укрившись вітрилами, обминатиме мис, а вийшовши в безмежну просторінь, коли навкруг заплюскоче зеленавий безмір моря, повернеться за вітром, що несе на Південь!

— І ти, і ти теж ходи, молодший брате, бо дні минають, і нема їм вороття, а Південь досі чекає на тебе. Поринь у світ Пригод, прислухайся до поклику, бо слушна мить мине і вже не вернеться! А всього й роботи, що гупнути дверима, без вагань ступити вперед — і старе життя вже за спиною, а попереду — новий світ! А потім, одного прекрасного дня, до якого ще ген як далеко, йди собі додому, як є бажання, де чекає порожня чаша та зіграна роль ваша, сиди на березі своєї тихої річки і тіш себе приємними згадками. Ти легко доженеш мене дорогою, бо в тебе ноги молоді, а я старішаю — отож і йду помалу. Я спинюся на хвильку, озирнуся назад і доконче побачу, як ти наздоганяєш мене — жваво, рішучо, а обличчя твоє сяє від думок про Південь!

Голос розчинився і завмер — так само комашиний писк переливається у тишу. І Ондатр, нерухомий, із застиглим поглядом, не бачив нічого, крім далекої темної цятки на світлому шляху.

Він підвівся, наче зачарований, і взявся пакувати кошика — старанно, без зайвого поспіху. Як зачарований, повернувся додому, зібрав докупи нехитрі пожитки та ті маленькі реліквії, які цінував найбільше, і склав усе це в подорожню торбу. В голові було все наче в тумані, він рухався по хаті сновидою, і, розтуливши губи, весь час у щось вслухався. Ондатр закинув торбу на плече, неквапно вибрав міцного ціпка на дорогу, і, так само неквапно, але без тіні вагання, ступив на поріг. І тут перед ним у дверях постав Кріт.

— Егей, Ондатрику, куди ти вирядився? — страшенно здивувався Кріт, хапаючи лапкою свого друга.

— Я вирушаю на південь, разом з усіма, — пробурмотів Ондатр — монотонно, мрійливо, ховаючи очі від Крота. — До моря, там — на корабель, і в ті краї, котрі мене кличуть!

І він рішуче подався вперед, без поспіху, але аж надто цілеспрямовано, та Кріт уже був готовий до цього і перегородив йому шлях. Зазирнувши в його очі-намистинки, він побачив непохитну рішучість та якесь дивне сіре мерехтіння. Ні, то були очі не Ондатра, то були чужі очі! Кріт щосили схопив свого друга, затягнув його всередину, кинув на долівку, а сам навалився зверху.

Якусь часину Ондатр відчайдушно пручався, а потім, наче сили його враз кудись поділися, обм’як, знесилено заплющив очі та затремтів усім тілом. Кріт ще трохи зачекав, а потім допоміг йому підвестися й посадовив у крісло. І він сидів, безвольний, замкнутий, нечулий, тремтячий, подеколи впадаючи в істеричні ридання без сліз. Кріт замкнув двері, кинув торбу в стіл, замкнув її, тоді тихенько присів біля друга, чекаючи, коли мине цей дивний напад. Непомітно Ондатр поринув у тривожний напівсон, і тільки час від часу здригався і бурмотів щось дивне, дике, геть для Крота незрозуміле. Дуже скоро дрімота змінилася глибоким сном.

З важким серцем Кріт ненадовго відлучився та зайнявся хатніми справами. Вже сутеніло, коли він повернувся до вітальні. Ондатр сидів на тому ж місці, де він його залишив. Він начебто повернувся до тями, але був дуже млявим і пригнічено мовчав. Кріт мигцем зазирнув Ондатру в темно- карі очі і зрадів, помітивши у них колишню ясність. Він сів біля друга, спробував підбадьорити його й допомогти розповісти, що ж таки сталося.

Бідний Ондатрик щосили, слово за словом, намагався пояснити, що до чого, але як описати холодними словами те, що не стільки розумієш, як відчуваєш серцем? Як передати те, що відчував не ти, як передати примарний і співучий голос моря, як відтворити чари сотень спогадів — не його! — Мореплавця? Навіть самому собі, коли чари вже розвіялися, а блиск потьмянів, було важко усвідомити те, що кілька годин тому здавалося єдино можливим і навіть неминучим. Тож не дивно, що він так і не зміг пояснити Кротові, що з ним сталося.

Кріт чудово усе розумів. Напад чи то хандри, чи то меланхолії вже відступив, і друг його був знову при здоровому глузді, хоча й добряче виснажився, опираючись недузі. Та, схоже, він тимчасово втратив інтерес і до буденних клопотів, і до планів на майбутнє, які так колись полюбляв, і до тих приготувань, без яких важко уявити собі міжсезоння.

Обережно, стараючись, щоб це виглядало натурально, Кріт переводив свою мову на врожаї, що їх збирали в цій порі, на переповнені вози та запряги у них, на стіжки, яких щоразу більшало, на повний місяць над викошеними полями. Він говорив про яблука, що наливалися рум’янцем, про горіхи, які буріли на гіллі, про варення, консервації, домашні наливки, і, слово за словом, непомітно для себе дістався аж до середини зими з її нескінченними радощами та принадами домашнього життя, і тоді Кріт перейшов на ліричний лад.

Поступово Ондатр розпрямляв плечі, до нього доходив зміст сказаних слів. Похмурі очі проясніли, і він вже міг не тільки слухати, а й говорити. Небавом тактовний Кріт кудись щез та повернувся з олівцем і кількома нарізаними аркушами паперу та й підсунув їх Ондатрові під лікоть.

— Ти давно не писав віршів, — сказав він. — Міг би сісти, пописати, просто зараз… Щоб не лізли в голову дурні думки. Як на мене, тобі тільки на користь, коли щось пишеш, чи навіть просто підбираєш рими.

Ондатр кволою лапкою відштовхнув папір. Розумний Кріт залишив його на самоті, а коли згодом знову зазирнув до кімнати, Ондатр уже не помічав нічого і, жуючи кінчик олівця, щось креслив на папері. Правду кажучи, він не стільки писав, скільки гриз, та Кріт усе одно зрадів, що другові вже краще.

Розділ десятий

ПОДАЛЬШІ ЖАБСОВІ ПРИГОДИ

Дупло, в якому ночував Жабс, дивилося на схід, і він прокинувся з першими променями сонця. Пальці ніг йому геть задубіли, і через це Жабсові наснилося, що він ночує вдома, у своїй чудесній кімнаті з тюдорівським вікном, за яким лютує зимова ніч, а його простирадла зірвалися з ліжка та, сварячись і буркаючи, що більше несила терпіти таку холоднечу, побігли вниз, на кухню, грітися біля вогню, і він, Жабс, біжить за ними, босоніж, по крижаних кам’яних сходах, яким немає кінця-краю, і просить-молить свої простирадла, щоб ті схаменулися та повернулися назад. Може, він прокинувся б раніше, якби не ночував останні кілька тижнів на соломі, настеленій на голий камінь, і вже майже забув ласкавий дотик грубезних ковдр, коли ти натягуєш їх аж до підборіддя.

Отже, він прокинувся, сів, протер очі, розім’яв задубілі пальці та довго намагався зрозуміти, де він, і все шукав очима знайому кам’яну стіну і заґратоване віконце. І тут йому аж серце тьохнуло, коли він усе згадав: і як він утікав, і як за ним гналися, і як він відірвався від погоні, а головне — що він уже вільний!

Вільний! Уже саме це слово, сама лиш думка про волю вартувала півсотні ковдр. Жабсові відразу стало тепло, варто лише було згадати про радісний світ, який обступав його зусібіч, який аж знемагав від нетерплячки, бажаючи влаштувати Жабсові бучну зустріч, прислужитися йому, виконувати всі його примхи й забаганки, прийти йому на підмогу і зберегти його благовоління, як це було до того дня, коли його покинула удача. Він обтрусився, змахнув із голови сухе листя, і коли цей вранішній туалет був позаду, без вагань ступив під теплі промені світанку, замерзлий, але впевнений, голодний, але повний сподівань. Він добре виспався та відпочив, і сонце, щедре та ласкаве сонце, розвіяло всі його страхи.

Цього літнього ранку Жабс один володів цілим світом. Він ішов росистим лісом, і ліс цей був безлюдним і безмовним. За лісом починалися зелені луки, і вони теж належали Жабсові, він міг робити з ними що завгодно і коли завгодно. Жабс вийшов на дорогу, і навіть вона, немов заблудлий пес, шукала собі друга, не витримуючи самоти. Втім, Жабсові хотілося знайти когось, хто вмів би говорити і пояснив би йому, яка дорога приведе додому. Яке щастя, — коли тобі не щемить серце, коли у тебе ясна голова, коли в кишені брязкають монети, коли ніхто не біжить за тобою по п’ятах, аби схопити і знову запроторити за ґрати ненависної в’язниці!.. Як добре просто йти дорогою, яка біжить собі кудись, і тобі байдуже, куди вона веде. Щоправда, практичному Жабсові було зовсім не байдуже, куди приведе його дорога, і він зі злістю тупав її мовчазною поверхнею, бо дуже цінував свій час.

Небавом до скромної сільської дороги долучився братик — невеликий сором’язливий канал, що, взявши дорогу за руку, слухняно побіг поруч, в усьому поклавшись на неї, але й він уперто не бажав розмовляти з незнайомцями.

— Хай їм біс! — спересердя вигукнув Жабс. — Принаймні, хоч одного можна бути певним. Дорога і канал звідкись тягнуться й кудись біжать. Жабсе, хлопчику мій, ти ж не казатимеш, що це не так! — І він, набравшись терпцю, закрокував над водяною крайкою.

Раптом з-поза закруту каналу важко вийшла самотня шкапа, вона ішла напружено, немов хотіла вирватися з невидимих лабетів. На шкапі була мотузяна упряж, від якої тягнулася линва, і коли та ступала крок, линва напиналася, а коли ставала, то линва опускалася у воду, а потім знову напиналася, і з неї крапали у воду перлинки води. Ось шкапа проминула Жабса, і той застиг, чекаючи, що далі пошле йому доля.

З приємним тихим дзюркотом води з-за крутого канального закруту випливла баржа з яскравим планширом і бечівником, на якій, сперши на румпель м’язисту руку, одиноко сиділа тілиста жінка у льняному чепці.