Вітер у вербах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну годі вже, — засміялася дівчина. — Я ж не збираюся його купувати. Розкажи-но краще, яке воно насправді. Але зажди, я принесу тобі ще чаю і тостів.

Вона зникла і невдовзі знову повернулася з повною тацею. Жабс накинувся на тости, настрій його вмить покращав, і він заходився розповідати дівчині про свій навіс для човнів, про ставок із рибою, про старий город, загороджений муром, про свинарники, стайні, голубник, курник, маслоробню, пральню, про шафи із порцеляною, про різне начиння для прасування білизни (це місце дівчина прослухала з особливим інтересом), і про бенкетний зал, і про те, як весело там було, коли за столом збиралися різні звірі, а на Жабса находило особливе натхнення й він співав пісень, розповідав усякі історії та взагалі весь вечір був душею компанії. Після цього дівчина захотіла, щоб Жабс розказав їй про своїх друзів-звірів, і з зацікавленням прослухала все, що він про них розповідав: як вони живуть, чим займаються на дозвіллі. Вона виявила тактовність і жодним словом не прохопилася про те, що любить звірів просто як домашніх тварин, бо розуміла, що це вразить Жабса до глибини душі. Коли дівчина, наповнивши водою Жабсів глек та збивши солому на його лежаку, прощалася й бажала доброї ночі, Жабс уже багато чим нагадував того непосидючого та самовпевненого Жабса, яким був донедавна. Він промугикав кілька пісень, які любив співати при застіллях, а тоді вмостився на соломі, і його огорнув спокійний сон, повний приємних сновидінь.

Надалі вони не раз збавляли похмурі дні тюремного ув’язнення цікавими розмовами. Донька наглядача дуже шкодувала Жабса, вважаючи великою ганьбою, що бідолашна тварина повинна знемагати під замком у темниці за відносно дрібну витівку. А Жабс не був би Жабсом, якби із притаманним йому марнославством не вирішив, що дівчинка цікавиться його персоною не просто так. Мовляв, тут не обійшлося без ніжних почуттів. Але що з тих почуттів, думав Жабс, коли їх розділяє нездоланна прірва: в його уяві вона була гарненькою простолюдинкою, яка, забувши про міру, захопилася шляхетним кавалером.

Якось одного ранку дівчина витала поза хмарами, відповідала невлад і, як здалося Жабсові, не могла належно оцінити його дотепні вислови та влучні зауваження.

— Жабсе, — заговорила вона нарешті, — будь ласка, послухай, що я скажу. В мене е тітка, яка працює пралею.

— Ну й що? — відказав той поблажливо і навіть поштиво. — Нехай тебе це не хвилює. Просто ніколи не думай про неї. Я теж маю пару тіток, яким більше б личило займатися пранням.

— Жабсе, та помовч трохи, — не стерпіла дівчина. — Ти непоганий, але багато базікаєш. Я намагаюся думати, а ти гудиш під вухом. Отже, так. Як я сказала, моя тітка працює пралею. Вона обпирає в’язнів цього замку. Ми допомагаємо рідні якось заробити тут на життя. Щопонеділка вранці тітка забирає брудну білизну, а приносить випране щоп’ятниці ввечері. Сьогодні четвер. Я подумала: ти заможний, принаймні, я весь час чую про це від тебе, а тітка бідна, як церковна миша. Для тебе кілька фунтів — дрібничка, а для неї — цілий капітал. Так от, я думаю, якщо підійти до справи з головою, ви можете порозумітися. Тітка дасть тобі свою сукню, чепець і все таке, і ти безперешкодно залишиш замок в одязі пралі. Між вами багато схожого — я маю на увазі фігуру.

— Нічого подібного! — обурено порснув Жабс. — Як на мене, в мене дуже гарна фігура.

— І в моєї тітки, як на неї, теж гарна фігура, — мовила дівчина. — Що ж, роби як знаєш. Ти нестерпна, зарозуміла й невдячна бестія! Мені шкода тебе, і я хотіла допомогти!

— Так-так, я цілком з тобою згідний і дуже дякую, — заторохтів Жабс. — Та слухай, що я тобі скажу! Де це бачено, щоб містер Жабс, господар Жабс-холу, розгулював по графству в костюмі пралі!

— Тоді сиди тут і залишайся Жабсом, — спалахнула дівчина. — Ти, мабуть, хочеш, щоб тебе повезли звідси чотирикінною каретою!

Справедливий містер Жабс ніколи не відмовлявся визнати свою неправоту, якщо справді був неправий.

— Ти гарна, добра й розумна дівчина, — сказав він, — а я й справді дурне гордовите жабисько. Зроби мені ласку, познайом зі своєю достойною тітонькою, а я подбаю, щоб ніхто не лишився у програші.

Увечері наступного дня дівчина привела до Жабса в камеру свою тітку, що несла випрану за тиждень білизну, замотану в рушник. Стара була завчасно попереджена про домовленість, а промовистий блиск кількох золотих соверенів, які Жабс завбачливо виклав перед собою на столі, вирішив усе остаточно, після чого залишилося залагодити кілька дрібничок. В обмін на монети Жабс отримав набивне ситцеве плаття, фартух, шаль і поношений чорний чепець. Єдине, чого зажадала жінка, це щоб їй заткали рота кляпом, зв’язали й кинули в куті. І пояснила, що ці нехитрі трюки, доповнені розповіддю, яку вона придумає сама, розвіють перед тюремниками останні сумніви в її непричетності до втечі. Хоча, правду кажучи, все це виглядало доволі підозріло.

Жабс був у захваті від оборудки. Він знову обведе всіх навколо пальця, не кажучи вже про те, що це піде на користь його славі відчайдушного авантюриста і шукача пригод! Він із радістю допоміг дівчині зробити все можливе, щоб тітонька справляла враження людини, що стала жертвою обставин, сильніших за неї.

— А тепер, Жабсе, твоя черга, — промовила дівчина. — Знімай піджак і жилет, ти й без того виглядаєш нівроку.

І, затрусившись від сміху, вона почала защіпати на Жабсові гачечки ситцевого плаття, спритно накинула шаль і зав’язала на підборідді стрічки потріпаного чепця.

— Ну просто викапана тітка, — не стрималася дівчина, — і б’юся об заклад, ти ще ніколи не виглядав таким поважним, як тепер. Ну що ж, бувай, Жабсе, хай тобі щастить. Іди тим самим шляхом, яким тут опинився. А коли хтось щось казатиме, як зазвичай тут буває (ну що візьмеш із тих чоловіків), то просто віджартовуйся і не думай нариватися. Пам’ятай: ти — одинока вдова, сама-одна у цьому світі, і тобі таки є що втрачати.

Несамовито гупало Жабсове серце, коли він, намагаючись нічим себе не виказати, обережно ступив назустріч найнебезпечнішій, найризикованішій у своєму житті авантюрі. Та все йшло як по маслу, і тільки трохи гнітила думка, що доводиться вдавати з себе простолюдинку, хоча було зрозуміло, що це його єдиний шанс. Знайома всім і кожному опецькувата праля в ситцевому платті безперешкодно входила й виходила крізь усі ґратчасті двері — аж до важкої брами. Коли втікач зупинився, вагаючись, куди повернути, на допомогу прийшов вартовий при наступному вході, який, запізнюючись на чаювання, гаркнув на пралю, щоб та швидше переставляла ноги та не примушувала його стовбичити всю ніч на варті. Найбільше дошкуляли жартики та загравання, які щедро сипалися на Жабса. О, він показав би цим неотесам, як жартувати з ним! Жабс добре знав, що таке почуття власної гідності, а жарти охоронців були здебільшого вбогими, незграбними, без жодного натяку на гумор. Та хай там як, а він, хоч і не без труднощів, тримав себе в руках. Відповідав так, як, на його гадку, мала б відповідати праля, ні на мить не забуваючи про межі пристойності.

Здавалося, минула вічність, перш ніж йому вдалося пройти через останній двір, відбитися від настирливих запрошень, на які не скупилися охоронці з останньої будки, та ухилитися від обіймів останнього вартового, який з удаваною пристрастю благав дозволу обняти пралю на прощання. Нарешті Жабс почув, як за спиною брязнула хвіртка у масивній брамі, відчув розпашілим чолом свіже повітря безмежного світу — і зрозумів: він вільний!

Окрилений легким успіхом зухвалої витівки, Жабс жваво попростував туди, де світилися вогні міста. Він і гадки не мав, що робитиме далі, але твердо знав одну річ: треба якнайшвидше забратися звідси, подалі, подалі від тих місць, де кожна собака знала пралю, яку він із себе удавав.

Поки Жабс ішов, отак міркуючи, його увагу привернули червоні та зелені вогні, які світилися неподалік, трохи на віддалі від міста, а вухо вловило пуфкання й сопіння парових котлів та брязкання вагонів на стрілках. “Ага, — подумав він, — ось і підказка! Що мені потрібно, так це залізнична станція, і просто щастя, що до неї не треба йти через місто та відбріхуватися, щоб усі вірили, що я простолюдинка. Так воно, може, й безпечніше, але ж самоповага…”

Отже, Жабс прийшов на станцію й уважно переглянув розклад руху поїздів. З’ясувалося, що поїзд, із яким йому більш-менш по дорозі, відбуває за півгодини.

— Ого, знову поталанило! — зрадів Жабс і кинувся до каси купувати квиток.

Він назвав станцію, найближчу до села, біля якого знаходився Жабс-хол, і за звичкою сягнув лапкою туди, де мала би бути кишеня жилета, щоб витягнути гроші на квиток, але намацав ситцеве плаття, яке так принадно підкреслювало його форми і про яке він геть забув. Те плаття все й зіпсувало. Як у страшному сні, Жабс боровся з отою чудернацькою та водночас простою одежиною, яка немов тримала його за руки, зводила нанівець усі зусилля, нахабно насміхалася з нього. За Жабсом уже стояла чималенька черга нетерплячих пасажирів. Вони щедро сипали порадами, розумними та не дуже, до речі й не до речі лізли із зауваженнями. Нарешті, так-сяк (як саме, він і сам не розібрав) Жабс подолав усі бар’єри, лапнув по тому місцю, де завжди бувають жилетні кишені, і… Не виявив ні грошей, ні кишені, ні навіть самого жилета!

І тут він із жахом пригадав, що піджак і жилет залишилися в темниці, а разом з ними — і гаманець, і гроші, і ключі, і годинник, і сірники, і пенал — тобто все те, що надає життю якогось сенсу, чим тварина із численними кишеньками, вінець творіння, відрізняється від тих, хто має лиш одну чи не має жодної, тих, хто стрибає та снує по землі так, як йому заманеться, бо що з них візьмеш?

Близький до відчаю, Жабс (а, будь що буде!) пригадав колишні звички (щось середнє між замашками поміщика та манерами Оксфордського професора) і сказав:

— Панове, послухайте! Я забув удома гаманець. Купіть мені квиток на поїзд, а завтра я перешлю вам гроші. Згода? Там, куди я їду, мене всі знають.

Касир поглянув на Жабса, на його поношений чорний чепець — і засміявся.

— О, так, ви, мабуть, і справді знамениті у своїх місцях, — мовив він, — якщо частенько показували цей номер. Послухайте, місіс, відійдіть від вікна, ви заважаєте іншим!